Світлана Долеско: люди, виходьте із зони комфорту (ВІДЕО)

Громадський Простір

Світлана Долеско – успішна жінка, яка постійно відкриває нові грані своєї особистості. Вона не тільки громадська діячка, а й майстриня, радіоведуча, авторка соціально-мистецьких проектів. Світлана заснувала й очолює Центр Української Культури та Мистецтва, який відкриває нові імена та допомагає молодим майстрам бути побаченими на широкий загал. Про все це та бачення України сьогодення ми поговорили у одному із затишних залів, де журналістів Громадського Простору гостинно прийняв колектив Центру.

Відео розмови. Оператори: Юрій Сидоренко, Андрій Сидорович

Громадський простір: Світлано Валеріївно, я ставила це запитання кільком письменницям і діячкам культури: якщо говорити про Ваше життя як про книгу – про що вона? 

Світлана: Моє життя про моє дитинство, тому що все, що відбувається з людиною в дорослому віці, іде з дитинства: зі спогадів, образ, щастя – тобто з усього того, що складає дитяче уявлення про світ. Моє уявлення про світ було двояким, тому що я виховувалась в україномовній сім’ї, я – киянка, моя бабуся – з Чернігівської області, і як всіх дітей, особливо радянських часів, мене весною здавали до бабці в село і забирали вже восени до школи. Коли картоплю викопали, так і дитину забрали в Київ, а до того ти живеш на природі, без телевізора, єдине, з чого дізнаєшся новини – це бабки-сусідки, які приходять вже ввечері після роботи поговорити з моєю бабцею про те, що сталось. Ти живеш в цьому світі, коли є такі важливі справи: чи отелилася корова, чи підуть дощі, а який завтра буде день, бо сонце отак чи так сідає – і ти в тому живеш, живеш в цій природі. Моя бабуся закінчила тільки два класи, вона, власне, вміла читати, але більше переповідала мені – а я ж дитина, мені треба більше казок розказувати – вона мені розказувала казки, але це були не казки, це були легенди. А коли ті легенди, що вона знала з дитинства,  закінчувались, вигадувала мені казки і розказувала їх. А вже коли я виросла, зрозуміла, що це були не казки, то були історії з життя бабусиних односельчан, але я, як дитина, їх уявляла собі казками.

Громадський простір: Повчальні?

Світлана: Дуже повчальні, в кількох серіях. Вона згадувала, як то було при її бабці – моя бабця 19-го року, а вона згадувала, як її бабця їй розказувала. Уявляєте, який у мене був багаж знань…

Громадський простір: Поколінь…

Світлана: Не тільки про покоління, а ще й про те, хто кого народив, хрестив, розлучився, а потім повернувся, а та сусідка з тієї вулиці відібрала чоловіка у тієї, а там були діти, а там корова не отелилася і одні чоботи в хаті – тобто це все і було моє життя. Звичайно, що ніякої радянщини,  навіть за радянських часів, в нашому селі не було. Був колгосп, все ніби як у всіх, але це було україномовне середовище – абсолютно далеке від індустріального життя. А взимку, коли я поверталась в Київ, до мене приїжджала, знову ж таки, моя бабуся, тому що мама була на роботі, і зиму я знову проводила з бабусею – вже спогадами про літо і очікуванням, коли ми туди поїдемо. Тому, коли я пішла в перший клас, для мене було великою несподіванкою і відкриттям, що існують родини, існують діти, які своє дитинство до першого класу провели не так, як я, вони не знають багатьох речей, вони якісь такі ще діти, і більше того – вони усі говорять російською мовою, уявляєте собі? Це була моя перша така психологічна травма…

Громадський простір: Шок, чи не так?

Світлана: Так, перша психологічна травма, яка мене почала формувати. Багато можна розказувати, звичайно, про різні моменти з мого дитинства, і чому саме те, чим я живу зараз, є моїм дитинством.

Громадський простір: Які найбільші цінності з того Ви винесли, які уроки – Ви говорили про повчальні казки – що з того було найповчальнішим?

Світлана: Це, в будь-якому випадку, стосунки між людьми, тому що я потім дізнавалась, що якась історія про односельчан, яку розповідала моя бабця із щасливим закінченням, в житті не закінчувалась щасливо. Моя бабуся переписувала для мене закінчення цих історій, аби для мене це завжди було казкою. Для мене це стало, знаєте, – не можна сказати маячком, – а таким особливим знаком, що все в житті може закінчитись дуже добре, якщо ти позитивно мислиш. Треба мислити позитивно, треба говорити тільки про добре. Наші українські казки і легенди здатні сформувати оту загальнонаціональну українську ідею, про яку всі говорять, але мало хто уявляє, що це за така ідея. Хоча, насправді, вона колись лежала на поверхні, а зараз її приховали, тому що є мода на щось імпортне – от як зараз у нас мода на імпортних міністрів. Для мене, наприклад, зараз загадка, чому імпортний краще нашого, якщо він не розуміється на нашій мові, нашому менталітеті, в мене питання: «Чому я мушу йому довіряти?» Я нікого особисто не маю на увазі, тому що ви розумієте, що у нас зараз, взагалі, роблять імпортну країну.     

Громадський простір: Ми, звичайно, з дитинства перейшли до національної ідеї, але я вперше почула думку, що ми можемо черпати її з казок, з нашого першоджерела, правильно?

Світлана: Так. Коли я була в першому класі, зазвичай, дітям дають якісь такі теми, на які вони мусять поговорити, і ці теми мають бути дуже простими. Ну, яка тема для першокласника проста? Проста тема – мама, тому що ми з мамою виховуємось. Я дуже вдячна моїй першій вчительці, тому що перші три роки мого шкільного життя вона була яскравим прикладом тієї людини, на яку я ніколи не хотіла бути схожою, вона була яскравим прикладом того, що ніколи в житті не можна робити, як ніколи не можна розмовляти з дітьми. Я їй вдячна за цей негативний досвід, і що я його отримала досить рано. Як це все було? Вона дає тему про маму: «Який для вас приклад   найбільшої материнської любові, з ким би ви асоціювали це?» Я, мала, встаю і кажу: «З зозулею». У моєї вчительки шок, вона каже: «Як з зозулею, ти що, як ти можеш?! Зозуля погана, вона підкидає яйця, залишає своїх діток!» – це все було, звичайно, російською. Я стою і плачу, думаю: «Така доросла людина, вчителька, а не розуміє, чому зозулю в українському фольклорі називають матінкою». А Ви знаєте, чому називають матінкою?

Громадський простір: Чому?

Світлана: Є така українська легенда, я чула її від своєї бабусі, після цього я її майже ніде не чула, тільки одного разу в трішки іншій інтерпретації: «Коли Бог створив Землю, Він створив людей, тварин і пташок. Люди жили довго, а потім почали помирати, тому що вони грішили, і на Землі стало замало місця для живих і мертвих душ. Тоді Господь створив вирій, але вирій можна було відкривати тільки один раз навесні, щоб душі померлих піднялись вгору і звільнили місце для тих, хто буде народжуватись. Хтось той вирій мусив відкривати. Господь подивився на тварин і пташок, які жили на Землі, і подумав: «Хто би міг відкривати навесні вирій?» – і обрав зозулю. Зозуля каже: «Господи, я ж діток народжую в цей час, як же я можу?» На це Він каже: «Для того, щоб і твоїм діткам, і людським діткам було де жити, ти мусиш весною покинути своїх і летіти відкривати вирій». Зозуля прийняла цей хрест, який поклав на неї Господь, і летіла кожної весни відкривати вирій, аби душі померлих піднімались вгору. Потім вона поверталась і кукувала за своїми дітками – то вона з весни і по осінь кукує, сумує за своїми дітками – це така велика жертовність матері».

Громадський простір: Дуже красива історія, я її вперше чую. Дякую, що поділились!

Світлана: Я думаю, що тепер стає більш зрозумілим, на чому сформовано моє дитинство, на яких казках і легендах. Вони кардинально відрізняються від того загального, особливо радянського, сприйняття української легенди, казки, міфів і, взагалі, українського буття. Тому що справжні українці – ті, які жили багато років тому, як казала бабуся моєї бабусі, жили зовсім в іншому вимірі, вони бачили зовсім інше, ніж бачимо ми – і десь там, саме там, закладена національна ідея.

Громадський простір:  Я запитую часом у людей, де шукати цю національну ідею: у минулому, майбутньому, в нас теперішніх – Ваша версія дуже глибока. До речі, хотіла Вас запитати про той травматичний досвід, який Ви отримали в школі – по-перше, російськість, по-друге, хамство, грубість, на яку Ви наразилися – як це в подальшому вплинуло на Ваше життя? Вам захотілось боротись проти цього всього?

Світлана: Знаєте, тоді воно ще не вплинуло на моє життя, тому що я не розуміла, що може бути якось інакше. Я усвідомлювала, що всі живуть якось неправильно, але я своїм дитячим розумом не могла зрозуміти, а як правильно, тому що є школа, вчителі, суспільство, які нав’язують тобі певні принципи і правила життя. Як і сьогодні, наприклад, нам розказують: для того, щоб бути успішним, треба купити ось цей мобільний телефон – тоді ти будеш успішний і крутий. Або якщо ти хочеш поговорити з друзями, обов’язково візьми пиво чи горілку, і тоді у вас буде класна вечірка. Але це ж неправда. Це якісь стереотипи, які хтось нам нав’язує, бо хоче заробити грошей або хоче, щоб ми з друзями розмовляли тільки на залиті очі і нічого не розуміли в цьому житті, щоб ми не читали, а дивились тільки якісь короткі замітки. Більш того, наша культура читання перетворилась на переглядання заголовків, тобто ми навіть не читаємо новину, проглянули заголовки і нам здається…

Громадський простір:  «Клікова» свідомість, як кажуть, так?

Світлана: Так, але це вже не свідомість, а якийсь такий автоматизм, до якого ми доходимо. Цим самим ми губимо дещо те, перше, що ми отримали в дитинстві, тому що кожен з нас це отримав в дитинстві. На той час я не розуміла, що може бути якось інакше. Але в час мого дитинства теж були стереотипи, як зараз з горілкою і телефоном, тоді теж були певні принципи, за якими ми жили – ми постійно знаходились в якійсь боротьбі проти ворога. Мені здається, що завжди кожна країна знаходиться у стані боротьби проти ворога, тільки він постійно змінюється: то в нас ворог – Америка, тепер в нас ворог – Росія, потім ми знову змінимо ворога, тому що, напевне, ми без цього жити не можемо, не можемо так, щоби дружити з усіма. Подальші події привели мене до того, що я собі сказала: «Я мушу зробити своє життя таким, аби діти…» – тут треба ще зробити ремарку, щоб було зрозуміло – мене в 14 років не прийняли в комсомол за такі мої погляди. Хоча я не була, як би, напевно, назвали, націоналісткою, а просто жила своїм розумінням життя – я вишивала, шила… Але мене не прийняли в комсомол, і, відповідно, мене не могли прийняти в Спілку художників, тому що це все було пов’язано. Я не розуміла, як мій комсомольський квиток пов’язаний з моєю творчістю, моїм талантом. Я не могла мати ніяких персональних виставок, я не могла свої роботи продавати там, де продають майстри – це накопичення всього… Але мені пощастило, що якраз в цей час іде зміна устрою, і Радянський Союз тоді вже майже не існував. Я пам’ятаю Студентську революцію на граніті: я тоді ще не була студенткою, це були останні роки школи, але ми теж ходили до тих студентів, ними пишалися, у нас були рюкзаки з написами: «Ганьба!» – ми вишивали ці слова. Можливо, до кінця ми всього не розуміли, але усвідомлювали, що ці зміни нам вкрай необхідні. Я вважаю ту Революцію – хоча її називають забастовкою – але то все ж була Революція на граніті, вона була справжньою, і тоді за це могли постраждати люди.

Громадський простір: Які іпостасі у Вас є зараз, що Ви в собі відкрили за цей час? Я знаю, що Ви – художниця і радіоведуча. Всі Ваші вияви, які вони?

Світлана: По-перше, я – донька, я – дружина, я – мама, я – громадська діячка, я – художниця, я – вишивальниця, я – дуже багато різних іпостасей. Так, я і ведуча радіопрограм, тому що завжди приймаю виклик, я не можу сидіти в зоні комфорту дуже довго, мені некомфортно сидіти в зоні комфорту. Якщо мені стає сумно жити, то для мене це найбільша трагедія, яку можна собі уявити.

Громадський простір: Треба відкривати нову іпостась, чи не так?

Світлана: Постійно, не зупиняючись, йти. Якщо є якась пропозиція, я буду йти робити. Якщо я не знаю, буду вчитися. Якщо я не можу навчитися, значить, я буду ще раз вчитися, якщо не вийшло, то я ще раз буду вчитись. До речі, я ще вічний студент, тому що мій рік проходить в якихось лекціях, семінарах, вищій освіті, тобто вчитись і кидати собі виклик – це постійний процес – не сидіти в зоні комфорту в жодному разі!

Громадський простір:  Яке місце у Вашому житті займає цей Центр, у якому ми зараз знаходимося?

Світлана: Це як дитина, але дитина, яка не є фізично тобою народженою, а як реалізація багатьох мрій, не тільки моєї. Знову ж таки, у нас все йде з дитинства. Ми говоримо про ту книгу, про яку Ви запитали на початку. Багато талановитих юних майстрів досі не могли достойно виставити свої роботи. Якби Ви тільки знали, скільки молодих імен ми відкривали тут. Вони й були талановиті, але їм потрібен був поштовх, тому що організувати свою персональну виставку досить складно та дорого. В нас вже досить галерей сучасного мистецтва, але до цих пір Центр Української Культури та Мистецтва – це перший і єдиний центр традиційного мистецтва, який має власні три виставкові поверхи – три галереї, де майстри можуть виставитися, найважливіше – молоді майстри, тому що вони потребують якомога більшої підтримки. Бувають навіть майстри, яких я називаю молодими, хоча за віком, за паспортом, можливо, хтось і засумнівається в їх молодості, але це люди, які в сорок і більше років відкривали в собі певні таланти, і тому для мене вони молоді майстри, оскільки на ниві мистецтва їх імена досі були незнайомі. Вони мають можливість відкритися, а люди мають можливість їх побачити – це те, що я в свій час не могла зробити для себе. Якщо я не змогла це зробити для себе, то зроблю це для людей. Я собі колись дала слово, що це зроблю, і я це роблю. Я дуже вдячна, що мій чоловік мене підтримав в цьому, тому що це було побудовано і створено за наші спільні гроші. І взагалі, витримати дружину, яка постійно мотається по Україні, збирає майстрів, постійно щось вигадує і робить – це не так просто.

Громадський простір: Що потрібно зробити молодому майстру, щоб Ви його помітили, і він зміг приєднатися?

Світлана: Все дуже просто – написати. Багатьом досить складно зробити перший крок, а деякі люди сумніваються: «Можливо, я не талановитий. Можливо, мої роботи не достойні». Не треба думати – пишіть, висилайте роботи і показуйте. Повірте мені: в більшості своїй людина має певний талант, але не завжди його розкриває. Бувають інколи перегини, наприклад, людина все життя вишиває донці, онучці, подружкам, але вишиває так страшно, що хочеться взяти і ридати. Але діти її хвалять – ну, звичайно, вони хвалять, бо це ж мама, кажуть: «Боже, ти ж найкраще в світі вишиваєш!» І ця людина за певний час, відвишивавши 20 років, приходить, показує роботи і каже: «Я би хотіла зробити виставку. В мене такі розкішні роботи, всі від них в шоці, такі вони класні!» Ти дивишся і розумієш: «Ні».

Громадський простір: Як можна адекватно самого себе оцінити?

Світлана: Треба було не через 20 років, коли вже зірка на лобі з’явилась, а трошки раніше звертатись в центри, галереї, до мистецтвознавців для того, щоб вони оцінили роботи.

Громадський простір: Чути конкретні поради?

Світлана: Так, а не тоді, коли вже запізно. А бувають моменти, коли ти дивишся: молода дівчина щось робить таке цікаве, гарненьке. Кажеш: «Тобі ж треба на виставку!» А вона: «Ні-ні, я ж ще тільки починаю, я ще не вмію». А ти дивишся і думаєш: «Господи, тобі вже треба на виставку, щоб твій талант не загубили добрі друзі, які будуть тебе хвалити, коли ти підеш не в ту сторону зі своїм мистецтвом» – тому виставка вкрай необхідна, особливо для молодих талантів. Ми завжди чесно скажемо і покажемо, що в роботі не так, над чим треба попрацювати, що треба зробити, щоб дійти до персональної виставки. Якщо це молоді майстри, і в них вже є хоч маленька збірочка робіт, то вони можуть взяти участь в колективній виставці, тобто на персональну робіт ще не вистачає, а в колективній вони вже можуть брати участь. Навіщо це потрібно? Вони зможуть себе порівняти з іншими людьми, яких до цього не бачили. Коли в одному залі вони бачать свої роботи і аналогічні роботи інших майстрів, їх бачать відвідувачі, можна проаналізувати, це буде видно і за книгою відгуків: люди, які тебе не знають, не будуть хвалити – твоя робота або сподобалась, або ні. Тому виходити з дому, брати участь у виставках вкрай необхідно.

Громадський простір: Хотілось би зробити крок назад: про Революцію на граніті, ваше дитинство і про Україну зараз. Ви говорили, що зміни були вкрай необхідні. За цей проміжок часу, від Революції на граніті вже до післяМайданного періоду, чи відчуваєте Ви зміни, і якщо відчуваєте, то в чому конкретно?  

Світлана: Моя відповідь буде дуже короткою: зміни, які я бачу, мене не радують.

Громадський простір: До речі, заходячи в Ваш Центр, я помітила, що у Вас виставка з Донеччини, чи не так?

Світлана: Так, зараз у нас на другому і третьому поверсі, де ми зараз знаходимось, виставка Людмили Огнєвої – чудова майстриня, і виставка прекрасна – це таке надбання, що навіть не хочеться розлучатись з цими роботами, хоча після нас вони їдуть в музей «Чернігів стародавній». Так затишно сидіти і дивитись, як людина за життя встигла стільки вишити, стільки переробити матеріалу для того, щоб цим нас потішити.

Громадський простір: Але це ж Донеччина, і воно віє українською…

Світлана: А чому Ви вирішили, що Донеччина – не Україна? І Донеччина, і Луганськ – це дуже-дуже Україна, завжди були і будуть. Так, в історії були різні періоди, коли ця територія змінювала, скажімо, тих, хто підкорював її, як і Західна Україна. Львівська область теж до 39-го року була Польщею, що ж ми тепер не будемо говорити, що Львів – це Україна. І Донецьк, і Львів, і Київ – це Україна. Ми знову повертаємось до того питання, що все залежить від тих процесів, які зараз відбуваються. Донецька і Луганська, шкода, але протягом більш ніж двадцяти років незалежності ніколи не казали: «Ви наші», – давайте будемо говорити чесно. Те, що відбулося – це дуже прикра ситуація, але треба достойно це пережити для того, щоб повернути все так, як воно було. Я вірю, що це можливо, але для цього потрібна певна мудрість. Я точно знаю, що ці території захочуть повернутися до нас самі тоді, коли вони подивляться і побачать: «А там краще жити!»

Громадський простір: Що би нам треба було додати, в якому напрямку рухатися, на Вашу думку, аби щось таки змінилося?

Світлана: А нам просто треба провести реформу свідомості – от одну реформу, і всі решта реформ нам просто не будуть потрібні. Для того, щоб була проведена реформа свідомості, треба воля кожного українця, хоча кожен українець може за собою повести ще десять людей. Якщо з наших слухачів або глядачів знайдеться десяток, який після цього інтерв’ю змінить свою свідомість, то вони змінять ще сто людей. Що для цього потрібно? Потрібно мислити позитивно, прибирати за собою сміття, нікого не звинувачувати, ні на кого не ображатися. Хіба що свого життя не шкода, і в тебе дуже багато часу, або ти, як той з роду Маклаудів, маєш кілька життів, і у цьому ти будеш злий, ображатимешся, будеш згадувати, мститися, а в наступному житті ти будеш хороший, тоді добре. Але от у мене, наприклад, одне, і мені шкода мого життя на те, щоб сидіти і думати: «А там хтось про мене щось погане сказав, а я зараз йому відповім», – в мене на це часу немає, тому що я постійно щось роблю. Ніяка реформа – ні економічна, ні політична, не змінить нашої країни. Ніяка реформа не примусить водія маршрутки вам посміхатись, тільки реформа свідомості. Ніяка реформа не допоможе вам ходити по чистому Києву, тому що для цього потрібна, знову ж таки, реформа свідомості, а не реформа комунальних служб: якщо наші люди не будуть смітити, то всі будуть задоволені комунальними службами, правильно?

Громадський простір: Чисто не там де прибирають, а там, де не смітять.

Світлана: Так, де не смітять. І тоді наші комунальні служби будуть… Якщо зимою кожен біля свого дому прибере сніг, то, по-перше, позаймається спортом, і знову ж таки – комунальним службам буде легше, буде чистіше. Ні – давайте будемо сидіти, з вікна дивитись, що бідний двірник…

Громадський простір: Фотографувати в Instagram…

Світлана: Фотографувати і писати, що наші комунальні служби не справляються. А що ти зробив для того, щоб вони справились, ти допоміг? Якщо не допоміг, сиди мовчки – це така моя стратегія реформи свідомості: «Встань, іди і роби, або мовчи!»

 Громадський простір: Не хочеться вас відпускати, насамкінець, без якогось мотивуючого меседжу, повідомлення тим, хто нас буде читати чи слухати, зокрема, жінкам, тому що ви – успішна жінка.

Світлана: Люди, виходьте із зони комфорту. Ось просто виходьте і ви відчуєте, як комфортно жити, коли ви не знаходитеся у зоні комфорту. Перед вами відкриється скільки шляхів, ось повірте, скільки людей, ви побачите скільки всього нового! Ви зрозумієте, що життя – це така цікава річ, і що можна, не міняючи місце проживання, не міняючи роботу, скільки нового дізнаватися! І дуже важливо – я би хотіла, щоб після нашого інтерв’ю, хоч скільки би людей написали, що вони є учасниками реформи свідомості, і чому саме. Ось це було би дуже приємно.

Громадський простір: Писати можна в коментарях під нашим відео. Дякую вам дуже! 

Розмову вела Любов Єремічева
Робота над текстом Ірини Гузій