Можна згадати нещодавні ганебні обшуки на річницю Революції Гідності, які відбулися в Музеї Майдану, можна згадати проблеми, які були штучно створені в Національній службі охорони здоров`я, можна згадати недофінансування Українського інституту національної пам’яті або проблеми взагалі з виділенням фінансування Архіву національної пам’яті, про що також були відкриті звернення. Тобто я перераховую інституції з різних сфер, що говорить нам про те, що ця атака, яку ми зараз спостерігаємо в культурній сфері — це не суто проблема культурної сфери, а це, на жаль, стає системною практикою в нашій країні, яка має це вікно можливостей якийсь невеликий час, аби побудувати і захистити інституції”. 

“УКФ за три роки став найпотужнішим акселератором або інвестором, як вони самі себе називають, української культури за всі 30 років незалежності, — акцентує Ольга Балашова, очільниця ГО “Музей сучасного мистецтва”. — Завдяки підтримці УКФ матеріалізувалися сотні, можливо, тисячі ідей, і збагатився наш культурний архів та наша колективна пам’ять.  Жодна інша інституція в Україні не зробила так багато для посилення суб’єктності і національної безпеки за настільки незначні кошти. Саме через цю усвідомлену значущість для культурної спільноти та сотень тисяч людей по всій Україні, саме наступ на УКФ став тригером і для нашого зібрання, й закликом об’єднуватися, та для інших професійних спільнот, які теж сьогодні відчувають тиск.

 

Ця наглядова рада УКФ, окремі її учасники, продемонстрували себе негідними, некомпетентними, та навіть відвертими шкідниками. Зокрема, ті чотири члени, які проголосували за найгіршу кандидатку, не обравши її, на щастя. Але це закрите голосування, хоча за законом воно мало б бути відкритим, стало ляпасом усій професійній спільноті, яка за останні три роки нарощувала спроможність. Отже, довіри до цієї наглядової ради немає”.         

Іван Козленко, в.о. генерального директора Національного центру Олександра Довженка, нагадав передісторію 2019 р.: “Кейс Держкіно, який тут хочу озвучити, є в цьому сенсі показовим. Ми спостерігали дуже сумнівний та контроверсійний конкурс на посаду голови Держкіно, двічі перезапущений.

І тепер ми бачимо на посаді людину некомпетентну, і весь час останні півтора року відбувався процес повільної атаки, рейдерського захоплення Держкіно — що ми нещодавно бачили з реформування складу ради з державної підтримки кінематографії. Ця рада була створена на кшталт наглядової ради при УКФ як орган, з яким голова Держкіно мав би ділити частину своїх повноважень, і мала б бути органом незалежним, прозорим та компетентним, але нещодавні вибори до складу ради переконали нас у тому, що такого не відбулося. Те, що ми маємо наразі — це вісім з дев’яти членів складу ради з державної підтримки кінематографії, які мають або конфлікт інтересів, або є пов’язаними особами, або є кандидатами, що не відповідають критеріям, визначеними законодавством. Це делегітимізує рішення ради, як і рішення наглядової ради при УКФ”. 

 

Захист інституцій — це спільна справа

 

“Інституції мають значення, — переконана Олександра Матвійчук. — Інституції, про які згадується у сьогоднішній дискусії, Український культурний фонд та інші, були створені після Революції Гідності, яка окреслила шлях розвитку українського суспільства і надала нам вікно можливостей. Чому я кажу про вікно можливостей? Тому що жодні революції не створюють інституцій. Це доволі кропітка робота і те, чи зміняться правила гри в країні чи ні, після тих чи інших революцій, залежить не від того, наскільки вони були потужними, а від того, чи використає суспільство це вікно можливостей, аби побудувати інституції і захистити їх. Без цього ми, як і будь-яка країна, потрапляємо в так званий “ефект колії”, описаний ще Ангусом Медісоном, тобто б`ємося в стелю розвитку і скочуємося назад, якщо не виконаємо “домашнє завдання”. Тому інституції треба захищати. І попри те, що після Революції Гідності ми бачили процес створення нових інституцій, ми постійно стаємо свідками спроб атак на них.