Олена Трегуб: Світ хоче допомогти Україні, але їй потрібно змінюватися

Олександр Ярощук

Координація міжнародної допомоги, яка надходить в Україну — важливий елемент роботи з закордонною фінансовою допомогою: грантами, кредитами, технічною допомогою. Завдяки цьому механізму держава і суспільство чітко знають скільки зовнішніх фінансів є у розпорядженні, скільки їх потрібно загалом, куди їх можна спрямувати тощо. Система координації — це ефективний механізм комунікації з донорами, з суспільством і у системі влади. Координація міжнародної допомоги — це також механізм уникнення корупції, який працює на попередження корупційних ризиків.

Країни, які свого часу отримували міжнародну допомогу і створили для її координації єдиний центр, показали суттєві показники росту та ефективність використання донорської допомоги. Яскравим прикладом є Південна Корея, яка з допомогою грантів США та Японії стала одним з “азійських тигрів” нового економічного буму. Останній і досить близький для нас приклад – Молдова, яка за короткий час створила ефективний механім координації допомоги, який дозволив країні презентувати донорам власні потреби та спільно розробити потрібні проекти. 

В Україні віднедавна цим опікується Міністерство економічного розвитку і торгівлі. Команда Міністерства працює над запровадженням єдиного центру координації міжнародної допомоги як механізму обліку донорської допомоги та комунікаційного центру між донорами, органами державної влади і представниками громадянського суспільства. Детальніше про процес підготовки реформи та її зміст Громадському Простору розповіла керівник Департаменту координації міжнародних програм Олена Трегуб.

Г.П.: Розкажіть, що сьогодні відбувається у сфері координації міжнародної допомоги і в чому сенс створення такої координації?

У системі державної влади Міністерство економіки України є фактично координуючим міністерством. На ньому закріплені функції стратегічного планування, економічного розвитку держави, а також функція координації міжнародної допомоги.

Функція координації є логічною, з огляду на статут міністерства, тому що вона пов`язана з координацією реформ у всіх секторах економіки. Міжнародні партнери надають Україні допомогу по різних каналах: кредити, гранти, радники тощо, і без координації ця допомога розпорошується та не створює суттєвого ефекту.

Г.П.: Тобто на сьогоднішній день ситуація виглядає таким чином, що не до кінця зрозуміло, хто буде опікуватися цією допомогою, яким чином вона буде використовуватися?

Так, ідеться саме про це. Наприклад, в столицях країн-партнерів приймається рішення про виділення Україні на реформи, припустимо, 300-400 млн, - далі це вже справа України, що вона робитиме з цими коштами. Україна повинна проактивно казати нашим донорам, на що нам потрібні гроші.

Тому Мінекономіки зараз створює єдиний центр координації міжнародної допомоги, який, по-перше, буде комунікатором між міжнародною спільнотою та Україною, який буде офіційно і прозоро повідомляти міжнародній спільноті про національні пріоритети реформ, згідно з нашими стратегічними документами розвитку, по-друге, він буде збирати інформацію з усіх міністерств, центральних органів виконавчої влади і муніципалітетів про їхні потреби. Такий центр аналізує, де є потреби в допомозі – згідно зі стратегічними документами України. Сьогодні, на жаль, немає єдиного документу — є кілька: Угода про асоціацію, Меморандум з МВФ, Коаліційна угода тощо.

Національний координатор потрібен для того, щоб побудувати “план Маршала” для України. Поки що ми це робимо усно, більше комунікативно на різних заходах. В ідеалі треба написати національний план розвитку, бачення того, як міжнародна спільнота може допомогти Україні найшвидше просунути план реформ, згідно зі стратегією України. В цьому полягає наша місія. Наразі ми координуємо технічну допомогу, проекти соціально-економічного розвитку, дорадчу допомогу, бюджетну підтримку від Європейського Союзу.

Ця реформа відбудеться тоді, коли всі наші функції і наше бачення будуть закріплені законодавчо. В першу чергу, має бути закон про міжнародну допомогу, де визначатимуться поняття, такі як міжнародна допомога, напрямки такої допомоги, поняття національного координатора і його функцій. Також ми розробляємо ряд підзаконних актів.

Дуже важливою частиною наших реформ є створення порталу міжнародної допомоги. Задача цього порталу — інформувати міжнародних донорів, українське суспільство і владу про доступну допомогу, про те, скільки її заходить в Україну, як вона розподіляється, де можна отримати гроші на проекти. Україна буде відкрито показувати свої потреби в міжнародній допомозі. Доступ до порталу матимуть центральні органи влади, муніципалітети; вони зможуть з допомогою порталу заявляти про свої реформи і про необхідну їм допомогу. Портал також стане способом звітування: наскільки ефективно ми використовуємо допомогу, чи дійсно вона йде на реформи, чи, можливо, марно витрачається. Він гратиме дуже важливу роль у процесі звітності і прозорості. Україна як реципієнт офіційної допомоги розвитку, буде звітувати де вона цю допомогу витрачає.

Г.П.: Скільки часу потрібно для створення такої системи координації допомоги, про яку Ви кажете? Коли очікуєте отримати кінцевий результат?

Ця робота триває вже півроку, але поки що ми вийшли лише на проміжні результати: ми, до прикладу, проводимо регулярні координаційні донорські зустрічі на центральному рівні за участі міністра економіки як національного координатора, керівників інших міністерств, організацій донорів. Ми поміняли форму звітності та форму подачі заявок.

Домашню роботу ми зробили.

Концептуально все вже готово. Нам лише потрібно переконати в цьому суспільство, уряд. Це питання політичної волі: якщо уряд нас підтримує, то реформа може запрацювати через два місяці, якщо ж наша реформа буде блокуватися, то ця політична боротьба може затягнутися надовго.

Г.П.: Як щодо закону про міжнародну допомогу? Він вже підготовлений?

Так, ми над ним працюємо.

Г.П.: Для чого цей закон? Що нового і важливого в ньому буде прописано?

Закон визначатиме поняття, концепцію. З точки зору процедур у ньому нічого важливого немає. Зараз сфера міжнародної допомоги регулюється різними постановами Кабміну, наприклад, Постановою 153 “Про створення єдиної системи залучення, використання та моніторингу міжнародної технічної допомоги”.

Г.П.: Тобто закон уніфікує цю та інші постанови?

Планується, щоб у цих постанов була одна парасолька. У всіх постановах є визначення бенефіціара, реципієнта, імплементатора, координатора і визначення дуже часто не збігаються. У кожного сектору в державі повинен бути закон, чіткі правила гри. Потім, коли є закон і визначення, можна прописувати під цей закон всі ці постанови.

В Україні все відбувалося через незрілу державність, все створювалося на ходу. З точки зору юридичного, конституційного мислення це було неправильно. Було зроблено так, що сфера міжнародної допомоги не регулюється жодним чітким законом. Навпаки – кожен орган у постанові прописував положення згідно зі своїми інтересами. Як висновок маємо дисфункціональність системи і відсутність координації. А тепер, коли у постанов буде одна парасолька і один національний координатор, система буде більш струнка з чіткими правилами гри.

Г.П.: Скільки на сьогодні є міжнародних проектів, з якими треба працювати національному координатору?

Поточних проектів технічної допомоги більше ніж 300. Це грантові проекти, які ми отримуємо на безповоротній основі. Є ще 5 програм секторальної бюджетної підтримки, 30 проектів міжнародних фінансових організацій. Також є проекти, які реалізуються на рівні неурядових організацій і не проходять через державу. Ми збираємо інформацію про допомогу для НУО також, щоб у нас була повна картина того, які проекти в Україні реалізуються за рахунок зовнішньої допомоги.

Г.П.: Гранти НУО також будуть в цій системі координації?

Якщо, наприклад, організація отримала грант на енергоефективність, то інформація про цей грант з’явиться у нашій базі даних. У цій базі є фільтр “енергоефективність”, де зазначені всі гроші, які зайшли на цю реформу в Україну.

Ідея в тому, що ми повинні чітко розуміти – скільки на яку реформу витрачено грошей. Ми також розуміємо, що реформи робляться не тільки на рівні держави, але і громадянське суспільство просуває реформи. Вони повинні працювати разом, щоб швидко просувати потрібні реформи.

По ідеї це все повинно координуватися секторальними координаційними групами між донорами, громадянським суспільством і державою. Такі групи є дуже ефективні. У них є не лише спільний висновок щодо бачення реформи, але і розуміння того, хто і як може допомогти профінансувати ідеї.

Г.П.: Тобто Ви працюєте над тим, щоб бути координатором не лише між міжнародною спільнотою донорів і органами влади, але й громадянським суспільством?

Це кінцева мета. На даному етапі ми сфокусовані між донорами і державою, але моє переконання полягає в тому, що в цей процес повинно бути включене громадянське суспільство, тому що без громадянського суспільства ми не зробимо ефективних реформ.

Ми привносимо нові формати. Зараз ми будемо робити велику координаційну зустріч по соціальній сфері: ми зберемо не тільки міністерство соціальної політики і донорів, які дають на цю сферу, але й експертів громадянського суспільства, які розуміються на цих темах і хочуть активно долучитися, допомогти формувати реформу. Зараз такий етап в історії України, коли дуже ефективно так робити, бо влада і донори відкриті до цих ідей.

Г.П.: Чи всі гранти, які надаються громадським організаціям, будуть у цій системі? Чи все ж таки є якісь винятки?

Ми не реєструємо близько 30-40% різних грантових проектів, які йдуть на медіа та НУО. Ідея в тому, що у нас на нашому веб-сайті є 2 переліки проектів: один — офіційний реєстр, де публікується інформація про зареєстровані проекти, які підлягають звільненню від ПДВ; інший список — база даних усіх проектів, що є в Україні. Дрібні гранти цікавлять нас тільки з інформаційної точки зору. Коли це маленькі проекти, я взагалі не бачу сенсу, щоб вимагати від донора, щоб він шукав собі державного партнера, як це зараз відбувається при реєстрації. Якщо ідеться про проекти розвитку громадянського суспільства – там і так все зрозуміло, і державний партнер там не потрібний. Ми не вимагаємо реєстрації — ми просимо з нами активно працювати, так як це робитиме РПР. Вони, наприклад, самі будуть дозаповнювати нашу базу даних по проектах, щодо яких ми хочемо мати інформацію для повної картини.

Г.П.: Сайт, на якому буде розміщено інформацію про донорські проекти, буде відкритий для загальної аудиторії?

Так.

Г.П.: На Вашу думку, чи не відлякає така відкритість донорів?

Одна частина сайту буде абсолютно відкритою. Окрім цього буде створено внутрішній кабінет, куди зможе заходити бенефіціар допомоги для перегляду фінансової звітності. Для громадян ми виставляємо лише частину інформації, тому що зрозуміло, що донори не хочуть, щоб вся їхня інформація була публічною. Поступово ми будемо переходити до все більшої прозорості. Наші шведські партнери нам розповідають як у Швеції інформація відкрита про все і про всіх. Для України це було б дуже добре, але звичайно ж це потрібно робити поступово. Так ми будемо робити і на нашому сайті, який найімовірніше буде називатися openaid.gov.ua.

Г.П.: З одного боку громадяни залучені в процес, а з іншого, гарантується безпека цієї інформації….

Звичайно. Ми повністю це розуміємо. Там буде інформація, яка є власністю держави, донорів. Ми побачимо, як це все працює, який ефект від цієї відкритості.

Г.П.: У нашій розмові Ви зазначили, що хотіли б швидких реформ. На Вашу думку, швидкі реформи — це які?

Швидка реформа — це реформа до 18 місяців. Це досить швидка реформа. У наших донорів був план як реформу робити три роки, а ми їм сказали, що зробимо за 18 місяців. У нас часу немає. І так багато часу втрачено після Майдану. Принаймні в Мінекономіки є відчуття терміновості, відчуття, що чим швидше, тим краще. Цю реформу потрібно робити. Донори часто нам кажуть “це у нас заплановано на цей рік, те на той рік — вам треба почекати”. Ми кажемо “нас тут може не бути через півроку чи рік”, нам треба максимально зробити те, що ми можемо, тому що уряди в Україні дуже швидко змінюються, політика нестабільна. Ми хочемо рухатися якнайшвидше, але система така, що вона уповільнює всі ці рухи. Якщо з міжнародною допомогою правильно працювати, вона може пришвидшити реформи.

Г.П.: Чи очікуєте Ви прориву в реформах?

Коли я була в громадянському суспільстві, медіа, я теж так думала “чому ніхто не прийде і все не зробить”. По-перше, на це потрібна політична воля, а по-друге, навіть якщо є політична воля, технічно зробити всі ці речі – дуже складно. Цей процес вимагає переписання сотень і тисяч постанов. На все це потрібні люди. Так, у нас такого не відбулося, але зараз у владі є люди, які хочуть трансформувати країну. Вони зробили маленькі кроки і не можна сказати, що все погано. Все рухається вперед, але, звісно, прориву ще немає.

Олена Трегуб. Фото Samira Abbasova

Г.П.: Припустимо, Вашій команді вдалося реалізувати реформу. Що буде далі?

Я прогнозую, що міжнародні партнери даватимуть більше коштів на реформи. Зараз вони часто кажуть, що Україна не використовує доступні кошти. Але Україна сама не знає, на що їй вони потрібні. Коли з’явиться більше попиту — з’явиться більше пропозиції.

Я вважаю, що ці проекти, координація, відкритість допоможуть залучити приватного інвестора, а не донорський капітал. Така система координації міжнародної допомоги — це притік капіталу в Україну. Це шанс, який ми ще маємо. Якщо ми зробимо реформу неправильно, ми можемо втратити цей шанс.

Після революції з’явився шанс, що світ хоче допомогти Україні змінитися і дати на це гроші, - але потрібно змінюватися. Якщо Україна не зможе скоординувати цю допомогу, вона може втратити цей шанс — інтерес до реформ в Україні. Нам продовжать надавати допомогу військового та гуманітарного характеру, але на реформи ніхто особливо давати не буде. Це – відкрите вікно. Нам дають зараз, тому що у нас був Майдан і чекають від нас трансформації. Якщо донори побачать, що трансформація не йде, що допомога немає ефекту, вони можуть далі не допомагати. Треба, щоб вони побачили, що ці гроші, нехай не проривним чином, але дрібними кроками роблять трансформацію. Це не просто допомога — це інвестиція в майбутнє нашої країни, в стабільність Центрально-Східної Європи і в розвиток демократії у світі.

Г.П.: Чи є якісь вдалі закордонні приклади такої координації донорської допомоги, яку Ви намагаєтеся втілити в Україні?

Прикладом ефективної координації є Південна Корея. Звичайно, там було велике політичне лідерство, чітка стратегія розвитку країни, але там також була велика роль міжнародної допомоги. Вони отримали гранти від США і Японії, і скоординували їх згідно національного плану реформ. Завдяки цьому країна змінилася за лічені роки.

До недавнього часу досить хороша система координації була в Молдові, де був єдиний центр координації і секторальні групи, які працювали над проектами. В цих секторальних групах проекти створювалися спільно донорами і урядом. Держава, таким чином, була більш залученою в процес. Це називається “demand-driven assistance” (допомога, орієнтована на попит).

Ця модель у Молдові пропрацювала недовго: політичні зміни і корупційні скандали все зруйнували.

Г.П.: Чи є у Вас ще думки, якими ви б хотіли поділитися з читачами?

Українська влада і суспільство повинні усвідомити, навіщо потрібна донорська координація, і що для цієї координації в Україні повинен існувати єдиний центр збору інформації і прийняття рішень. Не так важливо, де цей центр буде, але потрібно, щоб співпраця з міжнародними фінансовими організаціями, міжнародними агенціями розвитку і країнами-донорами була організована в межах єдиної системи координації.

Я також закликаю приєднуватися до нашої команди. Ми дуже відкриті. У нас є бачення, ідея нашої реформи, але звичайно у нас мало ресурсів і команда досить маленька. Для людей, які хочуть змінити Україну, двері відкриті. Ми всіх таких людей залучаємо в нашу команду, тому що нам потрібна допомога саме від громадянського суспільства.