Реєстрація


Олександра Дворецька: переселенці реально можуть вдихнути нове життя

Історія Олександри Дворецької, координаторки юридичного напрямку “Восток – SOS”, відомої в Україні активістки, правозахисниці, яка, як і тисячі наших людей, змушена була залишити свій рідний Крим - в ...

Дворецька Олександра
Олександра Дворецька: переселенці реально можуть вдихнути нове життя

Історія Олександри Дворецької, координаторки юридичного напрямку “Восток – SOS”, відомої в Україні активістки, правозахисниці, яка, як і тисячі наших людей, змушена була залишити свій рідний Крим – в силу багатьох обставин, про які вона відверто розповіла в інтерв’ю Громадському Простору:

Г.П.: Олександро, Ви звідки приїхали?

Олександра:  Приїхала із Сімферополя, з Автономної Республіки Крим.

Г.П.: Як давно Ви уже в Києві?

Олександра:  До Києва я приїхала 11 березня 2014 року, це вже півтора року як я живу в Києві. Виїхала з Криму 9 березня та дві доби добиралася до Києва.

Г.П.: Очевидно, Ваш приїзд супроводжувався негативними факторами. Що стояло за Вашим переїздом?

Олександра:  Мені здається взагалі все, що відбувалося в кінці лютого, в березні 2014 року в Криму і в подальшому до сьогодні – це все такий суцільний негативний фактор. Під час Майдану я була в трьох містах (місцеві Майдани – авт.) – в Сімферополі, Луганську, звідки є мій чоловік, і в Києві. У Києві я більшу частину часу проводила в лікарні швидкої допомоги, так званій БСП, там де були постраждалі. І після того, як був затриманий Автомайдан, ми займалися тим, що допомагали людям, які знаходилися під вартою. Ми допомагали там, слідкували, щоб їх не забрала міліція, щоб у них були ліки. Тому до кінця лютого я чергувала в такій майданівській ініціативі «Варта в лікарні». І коли ми побачили, що відбуваються події під Кримським Парламентом,  я поїхала в Крим наприкінці лютого і потрапила в, умовно, початок активної фази окупації. І зрозуміла, що ще в лютому туди приїжджали якісь військові, але моє перебування в Криму було доволі недовге – це близько півтора тижні. Я виїхала 9 березня,  і це було пов’язано з наростаючими репресіями по відношенню до активістів.

Я виїхала 9 березня,  і це було пов’язано з наростаючими репресіями по відношенню до активістів.

9 березня ми планували чергову українську акцію – це було 200-річчя народження Шевченка. Ми планували акцію за єдність України біля пам’ятника Шевченку в Сімферополі. В цей день ми активізувалися, наші колеги зустрічали українську символіку на вокзалі, яку передавали з Києва, бо вже в Криму в магазинах неможливо було купити український прапор. Дуже всі притихли і боялися  щось робити. І ми зустрічали потяг з українськими прапорами, щоб їх було багато. Мені подзвонили ще до початку акції та сказали, що двох наших колег затримали  на вокзалі міліціонери з цією символікою. Я зрозуміла, що треба йти на вокзал розбиратися з міліцією, забирати цих людей. Дорогою я ще зустріла знайомого журналіста і ми пішли на вокзал. Я зайшла спочатку до залізничного районного відділку, який знаходиться недалеко від вокзалу, але він безпосередньо не обслуговує вокзал, вокзал обслуговує лінійна міліція. Ми зайшли туди, нам сказали, що таких людей немає, ми пішли далі в лінійний відділок, нам кажуть таких людей немає, тому пішли на вокзал, де є маленький пункт, де приводять всіх, хто щось порушує на залізниці, але там було закрито. Ми знайшли міліцію, яка сказала, що так, затримували, але вони вже поїхали. Ми приїхали назад знову до лінійного відділку міліції – і там нам так спокійно черговий каже: так, були такі люди, але ми їх передали «русскому єдінству» (авт. – Політична партія «Руська Єдність»/«Русское единство»). Я думаю, що після того, як вони це сказали, то одразу ж зрозуміли, що не так треба було казати. Я викликала журналістів. На той час це були журналісти АТR та під’їхали журналісти Еспресо TV, що працювали в Криму на той час. Вже коли ми зайшли до відділку, щоб взяти коментар, то вони сказали, що вони й мене вперше бачать і що про таких людей нічого не чули і не знають. Тому єдиний коментар щодо того, куди поділися активісти – організатори акції на підтримку єдності України – був тільки у мене.

Г.П.: А чи знали Ви на той момент, хто такі «русскоє єдінство»?

Це не просто офіс, це місце, де людей катували, місце, яке прямо пов’язано зі злочинами, які робили представники цієї політичної партії.

Олександра:  Ми вже знали. Я кримчанка, у мене батьки народилися в Криму. «Русскоє єдінство» – це партія, яка була заснована не так давно. Була  така собі «Русская община Крыма», вони сварилися між собою, ділили кремлівські гроші і в якийсь момент виникла партія «Русское Единство».  Це загальноукраїнська партія, проте на жодних виборах вони ніде не балотувалися, окрім Автономної Республіки Крим і, мені здається, що декілька місцевих кандидатів було в Херсонській області. У них був спільний офіс «Русского Единства», «Русской общини Крыма», що знаходиться на вулиці Карла Лібкнехта, там є такий великий двоголовий орел. Коли я навчалася на політології, то на першому курсі навіть була у них в офісі на одному із псевдо-заходів. Це якщо говорити про далекі причини, чому Україна давно пустила до себе велику кількість людей, які працювали на зруйнування.

Декілька викладачів на політології на парах акцентували увагу на таких фразах «как бы держава», «как бы Україна». І вони викладали в Національному Університеті ім. Вернадського, отримували гроші з бюджету. Це Таврійський Національний Університет, який зараз став «кримським федеральним». Коли я була на першому курсі, то я ще не так добре розбиралася. І коли нам сказали, що викладач запросив нас на конференцію з питань Криму, то ми прийшли туди. Там були всі ці триколори, сиділи політологи кримські, які розказували про майбутнє Криму, про всякі геополітичні речі і мені тоді було ясно, що це не моє, я в перший та останній раз була там, але я дуже добре пам’ятаю, що вже в 2007 році вони активно розказували про Крим. Хоча я не думаю, що вони з цього почали. Але моє знайомство з цими людьми почалося так. Тому мені було відомо, де цей офіс знаходиться, хто приблизно є ці люди, які там працюють. Коли я зрозуміла, що туди повезли людей, то ми із журналістами з Еспресо TV приїхали більшою компанією під це «русскоє єдінство». Нам сказали, що у них вихідний, всі ворота закриті, але ми крізь шпаринку побачили, що там є люди зі зброєю. Я не знаю точно, чи ці затримані люди були безпосередньо в офісі, бо могло бути що завгодно. Представники «русского єдніства» могли привезти їх в якесь інше приміщення.  Ми знаємо, що у Сімферопольському військкоматі був підвал, в якому тримали заручників, і могло бути таке, що вони могли бути там. Це ще одне питання щодо справи Олега Сенцова і Саши Кольченка. Коли вони кажуть, що хтось намагався палити підвіконня офісу, то, перш за все, можна сказати, що це не просто офіс, це місце, де людей катували, місце, яке прямо пов’язано зі злочинами, які робили представники цієї політичної партії, представники організації «Русская община Крыма». Не було тоді відчуття, що щось страшне відбувається. Якщо я зараз дивлюся на те, що відбувалося там, то напевне це доволі дурний вчинок їхати під будівлю «русского єдінства», стукати у їхні ворота та питати, де наші люди, щось вимагати.

Ми такі наївні там були, ми активісти, які там працювали, ми не вірили до кінця, що питання референдуму – це правда.

Тоді здавалося, що це все жарти: зараз вони «якби» налякають трошки київську владу, яка взагалі ще не зрозуміла наприкінці лютого що відбувається і просто хочуть залишити за собою місця. Тобто регіонали просто “мутять воду” для того, щоб залишити за собою вплив на території Криму. У мене було враження, що вони це роблять так: в Києві ніхто не знає, що робити з Кримом, ми зараз покажемо, що тут є якісь татари, якісь русскіє, ті за референдум, ті за національну автономію, а ми зараз щось таке наробимо, що нам скажуть – «ні, нам Крим не потрібен, от ви як там працювали, так і залишайтеся». Ми такі наївні там були, ми активісти, які там працювали, ми не вірили до кінця, що питання референдуму – це правда. Що потім за цим може слідувати – що півострів буде окупований, формально російська сторона прийме ряд нормативних актів і включить його до складу Російської Федерації. Тоді я добре запам’ятала, що коли нам сказали – краще йдіть звідси, то під’їхало декілька машин із людьми з самооборони, вийшли люди з автоматами. Ми поїхали і вже далі все відбувалося доволі динамічно. Мені подзвонили декілька людей і сказали, що мене шукають. Це і мій науковий керівник з університету. Приїжджали додому і питали з ким я товаришувала в університеті, хоча на той момент вже пройшло два роки як я закінчила університет. Приїжджали до журналістів, які мене знімали, з Еспресо TV, цікавилися звідки вони мене знають.

Вони переконували їх у двох речах: перше, що я місцева божевільна, казали – «ви тут з Києва просто не знаєте її, вона бреше, все, що вона вам коментувала, то такого не може бути, нікого не затримували», а друге – погрожували – «якщо хочете тут працювати, то не давайте це в ефір». Все змішувалося з тим, що я божевільна та працюю на держдепартамент.

Г.П.: Тобто у Вас все почалося з затримання наших активістів?

Олександра: Так, саме мій виїзд. І коли я зрозуміла, що зараз це питання півгодини, години… в який момент станеться так, що вони дізнаються, де я знаходжусь. Є ще й інші питання – чи є сенс залишатися в Криму і не виходити з дому, сидіти, тремтіти та нічого не робити. Вже тоді журналісти сказали, що були передані особисті справи зі Служби Безпеки, які були зібрані там, і міліція умовно перейшла на ту сторону. Вона тоді називалася «кримська міліція»… вони ще не знали й казали: «ми не Україна й не Росія, ми тут кримська міліція і зараз визначаємо долю півострова самостійно».  Українська материкова частина пропустила цей етап, коли ми знаходилися там між 27 лютого і 16 березня. Це була умовна «Кримська держава». Коли міліція каже: «це незаконно», а ти кажеш – «а за якими законами ви зараз», то вони відповідали, що не за українськими, але й не за законами якоїсь іншої держави.

Я можу сказати, що виїхали всі ті, хто не міг більше жити при окупації.

Г.П.: У Вас залишився хтось із близьких в Криму?

Олександра: Знаєте, у мене немає родичів за межами Криму. У мене батьки народилися в Криму. Як у кримчанки, у мене там за сотню осіб родичів, далеких родичів, різних людей, і політичної активності дуже різної. Деяким все одно, деякі вірять в «русскій мір», деякі не вірять в «русскій мір», деякі просто займаються своїми справами. Це звичайне життя. Я можу сказати, що виїхали всі ті, хто не міг більше жити там, жити при окупації. Але це не чорно-біла ситуація, що взяли і всі виїхали. Наприклад, моя бабця не може виїхати, бо їй зараз 84 роки, вона живе у приватному будинку в селі і їй виїхати просто неможливо. Її діти не поїдуть теж не тільки, що їм так подобається чи не подобається, але вони несуть відповідальність за свою стареньку матір, вони розуміють, що сьогодні відкритий в’їзд, а завтра може бути закритий.

Г.П.: Ви підтримуєте з ними стосунки якимось чином?

Олександра: З однієї сторони, я не підтримую, бо мені не хочеться підставляти цих людей. Я розумію, що контакти зі мною – це не завжди може добре впливати на людей. Якщо вони там залишилися, то, відповідно, у них є якісь причини для цього. І не хотілося б, щоб знайомство зі мною чи з якимись активістами  було причиною для обшуків чи для звільнення з роботи, чи відсутності можливості кар’єрного зросту. Я до цього ставлюся спокійно. Люди роблять вибір не тільки тому, що вони люблять чи не люблять одну країну, в них є купа чинників. Ми знаємо, що є позиція кримськотатарського Меджлісу – вони кажуть, що навпаки, не треба виїжджати з Криму і що треба залишатися там. Я думаю, що навіть в українських патріотів  є різний підхід до того, що треба робити, щоб вести боротьбу за повернення Криму.

Про родичів я не хочу багато говорити, бо вони там залишаються, але не хочу, щоб здавалося, що там любов до України – це сімейні традиції, що всі сто осіб є ідеальними патріотами України і тільки вишиванки носять. Є відверті ватники, з якими я просто не можу спілкуватися, які постять свої фоточки вконтакті з «беркутом», який “оберігає їхній сон”. Є різні речі.

Г.П.: Якби Вам захотілося сьогодні повернутися до Криму, чи відвідати когось із них, то такої можливості нема? Таміла Ташева нам відповідала на це питання, що для неї зараз такої опції немає.

Я впевнена, що у Крим я зможу потрапити, але питання – чи зможу я звідти виїхати…

Олександра: Я думаю, що у нас ситуація схожа, а можливо десь більш трагічніше у мене, бо Таміла виїхала давно. Я знаю стовідсотково, що їхати туди не треба. І це пов’язано, по-перше, з моїм виїздом, тому що я брала участь саме в акціях проти референдуму, я займалася вже звідси – коментарями, роботою із закордонними журналістами, в Брюсселі я розповідала, що таке окупація Криму, коли ніхто нічого не розумів. Другий важливий факт – я знала особисто і Олега Сенцова, і Сашу Кольченка. Сашу Кольченка, якого засудили, я знаю останні 7-8 років. Ми робили з ним різні студентські активності. Я впевнена, що всі друзі-активісти знаходяться під пильною увагою. По друге, у справі Олега Сенцова фігурують розписки щодо вивозу українських військових і це розцінюють як одну з частин його терористичної діяльності. Ми тут допомагали збирати кошти і передавали їх Олегу для того, щоб він замовляв автобуси для вивезення людей з Криму – саме військових та їхніх сімей, він вивозив всю команду Мамчура – і ці розписки фігурують у справі, де ми один одному передаємо кошти. Я впевнена, що у Крим я зможу потрапити, але питання – чи зможу я звідти виїхати …. чи в Москву в Лефортово, чи назад в Київ!

Г.П.: Як Вам зараз в Києві за ці місяці?

Олександра: По-перше, Київ доволі дружній. В Києві я тільки через рік почала знімати житло самостійно, бо перші півроку я жила у знайомого мені дипломатичного представника. У мене був стрес, була навіть трохи параноя, коли ти не дуже впевнений, чи тобі безпечно, що тут не буде якихось представників цього «русского міру». Тому мені запропонували таке житло, де я почувала себе більш менш у безпеці. Коли я тільки приїхала, то я займалася тим, що приймала заявки від тих людей, які потребують допомоги і перенаправляла їх до тих, хто може таку допомогу надати. У мене було просто дві гугл форми – «допомогти» чи «потребую допомоги». На початку окупації пропозицій від тих, хто хоче допомогти було значно більше, ніж від тих, хто потребує допомоги. Дзвонили люди зі Львова: «ми написали два дні тому, що ми готові прийняти сім’ю, але до нас ніхто ще не приїхав». І питають, що у них там не так: «ви знаєте, що у нас у Львові всі такі віруючі, але ми можемо і кримських татар прийняти, нам дуже цікаво, як вони живуть…», тобто було таке відчуття, що є дуже сильна солідарність. А вже за ці півтора роки трошки все змінилося. Кількість людей збільшилася. Всі не очікували, що це буде так довго.

Це не в мене в Криму, це у нас в Криму! У нас з вами! Бо ми живемо в одній країні.

Потім я жила півроку у малознайомої мені людини, з якою я познайомилася на початку окупації Криму. Вони просто приїхали в Крим, троє молодих людей, з Києва для того, щоб допомагати з провізією для українських військових. Вони орендували там житло, машини, закуповували харчі і возили їх. Ми познайомилися, бо вони не знали, де ці військові частини  розташовані. Це дуже відрізняло від Майдану Києва, бо Майдан відбувався на 3 км² – тут Грушевського, тут Інститутська, тут Український Дім, тут Жовтневий, КМДА. В Криму всі хотіли бачити все так, як на Майдані – таку онлайн революцію чи онлайн референдум, але коли одна військова частина знаходиться в Керчі, а інша в Євпаторії… Вони не знаходяться в центрі міста, там мобільний зв’язок не ловить, не кажучи вже про стрім з інтернету, який зробити доволі важко. То у всіх було таке відчуття –«у вас з Криму інформації немає», але не було розуміння, що це 500 км. один від одного. Це страшно, що це люди зі зброєю, невідомі люди. Якщо у Києві навіть після публікації відео з «Беркутом», на якому роздягають козака, який потім став народним депутатом, то після цього міліція була вимушена щось говорити про це. Вони, звичайно, говорили якісь дурниці, але вони вимушені були виправдовуватися. В Криму не було такого. Якщо тебе візьмуть і застрелять, то ніхто не скаже хто це, ніхто не буде нести відповідальність, ніхто не буде говорити, що відбулося. Про це свідчить і побиття журналістів «1+1». Це штурм готелю «Москва», де жили майже всі іноземні журналісти, куди просто військові зайшли та почали відбирати всі камери, шкодити флешки, пройшлися рейдом і пішли. Уявити таке в Києві у період Майдану було важко.

І от люди, мені здається з Києва, не бачили і не розуміли це. І коли я приїхала, то люди хотіли допомогти мені особисто, але задавали питання: «Що у вас там в Криму?». Мене це дуже лякало і я казала: «Це не в мене в Криму, це у нас в Криму! У нас з вами!» Бо ми живемо в одній країні. І це відчуття «у вас там в Криму» – воно залишається досі! Є такі питання, що «ми свій Майдан відстояли», і мені завжди це так неприємно було. Ну от я думаю, може там не  було такої великої кількості кримчан, львів’ян було більше, киян, але я кримчанка, і Майдан я відстояла в Києві так само, тобто цей Майдан не належить киянам чи львів’янам. Він належить всій країні. Але «Крим – це не в мене в Криму», Крим – це також частина України. Зараз я розумію, що людям легше сказати, що там в Криму завжди були дивніші люди, там в Криму завжди вони якісь більше проросійські чи ще щось для того, щоб зняти із себе відповідальність, напевне. Що ми, на жаль, нічого рішуче не зробили. Якщо б ми знали, які будуть результати, то ми б теж діяли рішучіше. Бо питання закрити Керченську переправу в момент початку окупації було б логічним, коли звідти їздили російські військові. Але це не було зроблено….

Вони думали, що тут немає держави, тут немає армії і зараз ми тут швидко все розвалимо.

Другі свої півроку, які я провела в Києві, я жила в цієї людини, яка приїжджала в Крим. Він просто надав можливість мені з чоловіком жити в його власній квартирі абсолютно безкоштовно. Я б сказала, що за весь цей час, коли я працюю в Восток-СОС близько 40 тисяч осіб зі сходу скористалися можливістю проживати безкоштовно в помешканнях людей, які це запропонували тільки через нашу ініціативу. Це може бути короткий період – 2, 3 тижні, хтось місяць, хтось півроку. У нас є люди в офісі, які до сьогодні живуть у киян, які вже стали такими друзями, досі живуть безкоштовно… Я думаю – це єдине, що не розрахували в Кремлі. Що ми зможемо відреагувати. Вони думали, що тут немає держави, тут немає армії і зараз ми тут швидко все розвалимо. А вийшло, що цю солідарність вони не врахували.  Вони не врахували, що ми можемо не тільки вдягнути, озброїти армію, а й не врахували, що всі ті люди, тисячі осіб, які вимушені будуть покинути, що вони не будуть ходити там під Парламентом.… вони адаптуються, їм допоможуть свої громадяни, і почнуть діяти. Я не належу до тих, хто найбільше постраждав, бо я не типовий переселенець. Для мене не було важливо в який регіон їхати, у мене всюди були знайомі, які могли б допомогти, на вокзалі я б не залишилася. Є просто різні історії переселенців, яким важко, важко виїхати, важко адаптуватися, важко влаштувати всю свою сім’ю, але мені дуже допомогла атмосфера.

Г.П.: Вам вдалося за цей період облаштуватися тут,  в Києві, почувати себе повноцінно?

Я думаю, що ми все робимо для того, щоб Росія припинила своє існування у тому вигляді, в якому вона є зараз.

Олександра: Мені вдалося народити дитину, сьогодні їй вже півроку. Мені вдалося, я думаю, зробити максимально те, що вказує, що життя продовжується. Не дивлячись на окупацію Криму, не дивлячись на війну, на те, що гинуть люди, є відчуття для чого ми це все робимо.  Ми це робимо для того, щоб наші діти вже не бачили цієї ситуації. Взагалі, я думаю, що ми все робимо для того, щоб Росія припинила своє існування у тому вигляді, в якому вона є зараз. Бо поки буде така держава поряд з нами існувати, то я думаю спокою не буде … Зараз ми бачимо, що вона може впливати на події в Чорногорії, вона може впливати на події в Придністров’ї, вона може впливати на події в Сирії і так далі. Не можна почувати себе спокійно, коли навіть в сусідній країні щось відбувається.  А коли в твоїй, навіть якщо це відбувається в Луганській чи Донецькій областях, то не можна сказати, що твоє життя дуже спокійне. Через військові дії кожне місто може постраждати. Не хочу я нагнітати, але мені здається, що кияни іноді не розуміють, що тут теж щось може статися, що війна на сході може підійти близько, можуть бути якісь теракти, як було на акції в Харкові.

Г.П.: Колись провели такий психологічний експеримент, що іноді люди, які живуть дуже близько до небезпеки, відчувають її трохи менше, ніж люди, які живуть далі.

Олександра: Якщо ти відчуваєш небезпеку, то ти повинен щось робити для того, щоб її подолати. Це те саме, що стосується переселенців. Всі дуже хочуть сказати, що переселенців мало, а ті хто приїжджають, то реєструються тільки для того, щоб переоформити пенсію та вертаються назад, хоча це не так. Такі випадки теж є, але це не про всіх переселенців. Бо  якщо є переселенці, то це значить, що десь є війна і люди вимушені покидати свої домівки. А якщо уявити, що причин переселення немає, і що це просто шкурний інтерес про пенсію, то тоді ніби й робити нічого не треба. Тоді можна спокійно ходити в кафе, тусуватися в п’ятницю ввечері, в клуб сходити, на каву з друзями. Це такі паралельні реальності. Є люди, дуже класні кияни, які нам щомісяця допомагають, є люди, які  возять нашу гуманітарку на склад, на Нову Пошту. Кажуть: «ви робите таку класну річ, але краще, що ми можемо зараз робити – це працювати і віддавати частину своєї заробітної плати поки це не припиниться». Вони це роблять вже півтора року. Півтора року ці люди значну частину своєї заробітної плати віддають на діяльність нашої організації. Завжди згадую цих декількох людей, які з нами постійно працюють і думаю: «кияни – вони різні, як кримчани різні, як луганчани різні, і тому з ними ми переможемо». Архітектор, який недавно збирав у двох багатоповерхівках речі для переселенців – сам розклеїв повідомлення, зібрав їх і привіз вже нам повні мішки речей…

Г.П.: Якщо уявити, що ви є голосом усіх переселенців, то який би меседж мало б почути суспільство? Що зараз найактуальніше, найболючіше?

Зараз у нас є великий шанс спробувати змінити щось і працювати на спільну перемогу.

Олександра: Перш за все, це відповідальність на тому місці, де вони живуть зараз. Якщо вони вирішили жити в місті переселення чи вирішили повернутися, то щоб вони просто зрозуміли, що через нашу пасивність, включаючи мене, моїх друзів, моїх родичів … це все відбувається. Це б не відбувалося, якщо б кожен був трошки активнішим, трошки уважнішим до того, що відбувається навколо. І зараз у нас є великий шанс спробувати змінити щось і працювати на спільну перемогу. Я не кажу, що  я можу визначати де кому жити, але я чесно не розумію, коли сім’я пенсіонерів приїжджає і скаржиться на те, що житло в Києві доволі дороге і вони не можуть дозволити собі його на пенсію. Можливо варто зняти житло в якомусь містечку під Києвом і тоді їм буде вистачати цих коштів, але є люди, яким допомога реально потрібніша. Важко сказати, що ми повинні розставити пріоритети, що цьому можна допомагати, а цьому не можна… але напевне, гарно, щоб в великих містах жили люди, які хочуть працевлаштуватися, бо тут це реальніше.

Тому брати на себе відповідальність за те, що ми робимо. Авжеж, цим людям потрібна допомога, але зрозуміти, що ви для цього готові зробити, і якщо ви не можете нічого зробити, але ви можете, наприклад, прийти до нас в організацію, прийти на Фролівську, прийти в КримSOS чи в будь-яку організацію і сказати: «я хочу вам допомогти, давайте спільно щось робити», то це було б дуже добре. Недавно були місцеві вибори. На жаль, переселенці були позбавлені брати участь, але це не позбавляє їх можливості цікавитися, хто ці люди, чим вони займаються, як побудована взаємодія між  різними представниками місцевої влади і громади, і пробувати говорити з людьми для того, щоб якимось чином активізуватися.

Переселенці реально можуть вдихнути нове життя у ці звільнені міста.

Я думаю, що переселенці реально можуть вдихнути нове життя в ці звільнені міста. Місцеві жителі повинні радіти, що з’явилися переселенці, які із собою привернуть увагу журналістів, активістів, місцеві організації і міжнародні організації до проблем регіону. На жаль, в Криму це зробити зараз неможливо. На відміну від Луганська, Донецька, де ми ще можемо працювати з територією і намагатися зсувати її хоча б у думках людей, треба зрозуміти, що на цій лінії фронту по одну і по іншу сторони, умовно в «ЛНР», зі сторони  Трьохізбенки у людей більше спільного, ніж із жителями Києва чи Москви. То це не питання, куди вони хочуть, а питання в тому, що у них там зруйновані школи по одну і по іншу лінію фронту, у них зруйновані медичні заклади, їм не завозять товари, у них там проблеми з водою, з робочими місцями, проблеми з документами, з виїздом… і зсувати цей кордон хоча б в думках людей там, де ми можемо.

Г.П.: Можливо Ви як представниця організації «Восток СОС», хочете щось сказати владі? 

Хотілося б, щоб у держави була відповідь людям, які прийшли та кажуть: «А що далі? Що далі з нами?

Перше, що хотілося б сказати – що переселенці є. Це вже сталося, люди вже перемістилися. І тому не владі визначати – чи залишатися, чи повертатися. Це питання людей, які виїхали. Просто сприйняти це як факт, що є люди, які вже перемістилися і їх проблеми треба вирішувати. Тому питання не в тому, що ми їм 500 гривень платимо,  так паспорт будемо видавати, а якоїсь цільної стратегії – що держава хоче бачити. Це все ж таки 1.5 мільйона людей. Чим вони повинні далі займатися, що ми можемо їм запропонувати? Якщо буде якась стратегія, то людина буде бачити, що є візія. Хотілося б, щоб у держави була відповідь людям, які прийшли та кажуть : А що далі? Що далі з нами? Ви не знаєте, що буде далі в Луганській, Донецькій областях…. Окей, ми не питаємо, але що далі буде із 23 тисячами переселенців з Криму? Що ви їм можете запропонувати?.

А ви їм кажете: «Ми готові вам раз, два, три… Дати безвідсотковий кредит на придбання житла». Я не кажу, щоб зараз всім побудували житло… але сказати – «ми ось це можемо зробити». Чи «давайте ми вам дамо кредит, а ви віддаєте його через 10 років чи через 5». Чи «ми готові допомагати вам в ділянках», чи «ми готові вам створювати робочі місця». Взагалі сказати – «ми не беремо жодної відповідальності, але ми знімаємо з вас, наприклад, податки, ви можете їх поки не платити…». Людям можна запропонувати щось, і не обов’язково готове. Але щоб була якась пропозиція. Те саме, що стосується зруйнованого чи втраченого майна. Наприклад, «будемо впродовж кількох років щось компенсувати», чи «ми гарантуємо, що будемо судитися з Росією».

Кожна людина, яка до нас приходить, вона питає: «А що буде далі?» Людям дуже хочеться бачити хоча б, що буде завтра. Бо коли люди живуть у місцях компактного проживання, а завтра їх виганяють звідти і кажуть: «нам не сплачують зараз комунальні послуги…» Вони не бачать навіть на один крок вперед і тому дуже важко вірити в державу, вірити в те, що їм казали – це неправда, якщо людина не може планувати наступний день. Я б дуже хотіла взяти участь у написанні такої стратегії і маю надію, що вона все таки буде писатися, і для цього не потрібен віце-прем’єр чи якась посада, для цього  потрібне бачення, що ми повинні розробити хоча б щось, що ми можемо сказати – «ми завтра плануємо зробити те, через два роки  – те, а через п’ять – те».

Спілкувалися: Любов Єремічева, Галина Жовтко 

 

ВПО


Тематика публікації:          

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу