Оксана Гулійчук з Америки: нація українців проходить переродження, скроплене сльозами

Громадський Простір

Громадська активістка з України, журналістка та перекладачка Оксана Гулійчук нині мешкає у Нью-Йорку, США. Ми розпитали в Оксани про те, як змінилися американські настрої по відношенню до України через події Майдану та війну. “Ох, як це все болісно…”, – зізналася дівчина перед тим, як відповісти на наші питання.

Громадський простір: Які настрої в Америці стосовно України зараз? 

– Усім зрозуміло, що через егоцентризм та хворобливу ненаситність Путіна, Росія випадає зі світової бізнесової та політичної системи. У світлі процесу підготовки санкцій їм загрожує світова ізоляція. У свою чергу, американські бізнесмени відзначають, що ескалація російсько-українського конфлікту, відчутно ускладнила їхню співпрацю з Росією. Особливо це стосується великого бізнесу. Порушуються приватні інтереси. Усі сторони зацікавлені у швидкому вирішенні даної ситуації.

Опінії пересічних американців щодо завершення конфлікту чула у різних варіаціях – починаючи від «України як окремої країни за рік не існуватиме», закінчуючи «неминучим крахом Російської Федерації». Поміж цими крайнощами, американці говорять про допомогу з їхнього боку та практичну реакцію Європи як каталізатора мирного вирішення конфлікту з найменшими втратами для усіх сторін.

Громадський простір: Чи змінилось щось після Майдану? Чи вже пізнають Україну і не плутають її з іншими країнами?

– Щодо впізнаваності України, є один момент, що найбільше засмучує мене, адже переважна більшість іноземців досі сприймає Україну як колишню частину Росії. Кажу їм: «I’m Ukrainian!» (“Я – українка!”), на що вони мені: «Isn’t it the same?» (“Хіба це не одне й теж?”). Загалом, слов’ян не дуже розрізняють і називають усіх «Russian» (“росіяни”), що мене шалено дратує. Отже, наразі вбачаю тут свою маленьку місію у щоденній роз’яснювально-освітній роботі. Часто доводиться робити їм короткий екскурс історією СРСР, членом якого була Українська Республіка. Я завжди наголошую, що ми мали нещастя бути у складі Союзу з 1922 року, але до цієї дати маємо століття історії як окремої країни з іншою мовою та традиціями. Незнання цього багатьох спантеличує. Помітила, що перед Євромайданом частіше запитували: «Україна? А де це?», то тепер, коли чують, що я з України, по-перше, співчувають та підтримують, а потім цікавляться з якої я частини України та просять пояснити причину розбіжностей між Заходом та Сходом. Часто їм важко зрозуміти як це так – в Україні розмовляють і українською, і російською. Доводиться знову пояснювати вплив централізованої влади СРСР. Та й взагалі, потрібно, щоб минуло кілька поколінь, щоб ми позбулися стигми членства в Союзі.

Тенденція росту впізнаваності України доволі відчутна. Ukraine в новинах щодня. Прикро лише, що привід настільки болюче сумний.

Громадський простір: Як ти сама почуваєшся у зв’язку з подіями в Україні і чи віриш у добре закінчення?

– Мій день починається та закінчується прочитанням новин про Україну. Там моя родина, мої друзі, моя земля. Я живу на мосту двох світів, фізично – в рутині я в США, коли душею, спогадами, думками – завжди в Україні. Нація українців проходить переродження, скроплене сльозами та освячене відданими життями патріотів. Років чотири тому мій колега сказав, що для загартування та остаточної консолідації нам потрібне спільне випробування, та таке, щоб зуби звело й душу стиснуло. Немає більшого випробування для організму країни, ніж війна. Щиро вірю у швидке й мирне закінчення цього жахіття. Ми вже ніколи не будемо такими, як були, бо будемо сильнішими. Головне, щоб, як в пісні Океану Ельзи, нам дали «бути такими, якими ми Є».