Оксана Глєбушкіна: наша суперсила — це побудова різних партнерств

Громадський Простір

Коли організації — цілих 28 років, вочевидь, є розуміння, що за ними стоять досвід, історія, традиції, міцний фундамент і широкі стіни… Ми обрали для цього інтерв’ю саме таку організацію. Йдеться про Громадський центр “Нова генерація” із Херсона. Громадське життя в місті — доволі строкате і насичене подіями. Втім, поміж різними ініціативами не тільки локальними, але й загальноукраїнськими — “Нова генерація”, безперечно, має своє впізнаване обличчя. Ми поспілкувалися із виконавчою директоркою центру Оксаною Глєбушкіною про рецепт успіху організації, запоруку довголіття центру, актуальні напрямки та загалом — чим примітний херсонський активізм та як місцеві НУО зустріли пандемічну кризу…

Оксано, чому ви для себе обрали саме “Нова генерацію”?

У мене є відчуття людей “своєї хвилі”. Мені здається, тут я знайшла якраз таких людей, з якими мені вже протягом тривалого часу цікаво разом щось робити, в яких я можу чомусь вчитися і спільно робити разом якісь речі. Це відчуття партнерства, часом, куражу: “А давайте це зробимо?” — “Давайте!”.

Для мене дуже важливо мати таких людей поряд, з якими ми можемо робити якісь фантастичні речі, іноді навіть “крейзі”, а іноді бути дуже серйозними і розуміти, що ми виконуємо місію, робимо дійсно важливу роботу. Тому в нас у команді — на межі того, що ми відчуваємо всю відповідальність, пильнуємо стандарти роботи (репутація для нас дуже важлива), але з іншого боку, ми часом такі “have fun“. Адже для нас це не просто робота. Для нас це трішки більше, ніж просто робота. Я побоюся називати це “сім’єю”…

Але щось в цьому є, чи не так?

Так. Іноді виникає питання: “Як це, сім’я? Це конфлікт інтересів”. Але ми так пов’язані (і вже довго) один з одним, що це вже про відчуття, коли ти точно знаєш людей. Наприклад, я змогла залучити Наталію Черемошенцеву в свій час в організацію, бо ми дружили. І вона привнесла дуже багато чого. І був час, коли я пішла працювати в органи місцевого самоврядування на два роки, випала на певний час, а команда підхопила роботу, організація жила, навіть якісь нові напрями було започатковано. Тому люди, які до нас приєднуються, привносять щось, що робить їх цінними і організація від того виграє. В нас такий життєвий цикл: хтось йде, когось ми відпускаємо, іноді з сумом, іноді з легкістю, по різному буває, хтось приходить і привносить своє. Але ми підшуковуємо людей, які з нами на одному ціннісному рівні. Мені здається, що ця річ є визначальною — ми співпали по цінностях.

Про що “Нова генерація”? Що вирізняє її поміж інших організацій? В чому її місійність?

У нас є така цікава історія… Ми працюємо в питаннях організаційного розвитку, відповідно, навчаємо, консультуємо, фасилітуємо і самі, відповідно, теж проходимо ці процеси. Коли ми розробляли комунікаційну стратегію у 2018-му році, то питали в усіх — вперше ми свідомо пустили такий опитувальник до донорів, до депутатів, до ГО, до громад — “Що таке “Нова генерація?”, “Що ви такого отримуєте від нас?”, “З чим асоціюємося?”, “Під чим готові були б підписатися від нас?”. Нам був важливий зворотній зв’язок.

З цього опитувальника багато вийшло про довіру і про те, що “ви нас надихаєте”. Таким чином, у нас з’явилося формулювання місії — слово “надихати”.

Ми точно знаємо, що вміємо надихати, адже свого часу допомагали організаціям створюватися. До нас приходили активні люди, які збиралися докупки. Вони розуміли, що хочуть щось робити, але не знали, що саме, куди бігти, з чого починати… І ми були поряд з такими людьми, організаціями і допомагали їм робити перші кроки. В нас є декілька таких історій, коли ми сприяли або ініціативній групі, або одній людині, яка потім біля себе збирала інших. Фактично, зараз це партнери, з якими ми можемо втілювати спільні проекти. За останні 5 років ми провели більше 50 тренінгів, надали 152 консультації, здійснили 35 оцінок організаційного розвитку ГО. Нашими клієнтами є біля 30 ГО з різних регіонів України.

Тобто для нас важлива ця річ. В нашому напрямку “організаційний розвиток” — це не відбувається суто технічно, що “ми такі розумні-класні, розкажемо вам як”. Ми проти “одноденних гастролей”, відповідно, для нас важливо супроводжувати організації, відстежувати, що в них змінюється. Є історії, де ми стали таким прискорювачем і були поряд, дозволяли набути цей досвід.

Друга річ. Ми зараз в такому довгому процесі народження нової стратегії, в нас він розтягнувся на пів року і ми теж шукали: в чому наш фокус? І суперсила, яку ми відчули — це побудова різних партнерств. Ми назвали себе “клеєм”, “магнітом” — можна по-різному вживати. До нас тягнуться різні сектори, ми виступаємо посередниками.

До прикладу, останній проект “Місцеве партнерство зайнятості у м. Херсон”, в який нас Міжнародна організація праці запросила як адмініструючу організацію — в ньому були і профспілки, і центри зайнятості, роботодавці і всі, хто впливає на ринок праці (це взагалі не наша тема), кухарі… Але ми туди увійшли і наробили корисностей. Зокрема, ми долучили професійну спільноту кухарів, вони розробили професійний стандарт кухаря, які тепер діють для всієї країни. Всі майстри, які навчають майбутніх кухарів, знають, яким має бути кухар на рівні професійного стандарту. Міністерство освіти тепер розробляє свій освітній стандарт. Ми з’єднали роботодавців і центри зайнятості, які, м’яко кажучи, мали бар’єри у комунікаціях.

Так виходить, що ми (як ми жартуємо всередині нашої команди) — мов ті “п’ять мов любові” — перекладаємо з мови бюрократа на мову бізнесу, з мови третього сектору на мови інших секторів. Бо бізнес у нас говорить: “Ви так говорите, що нічого не зрозуміти у вашій “пташиній мові”. Що ви все про цінності?”. Ми шукаємо такі формулювання, які би рушили бар’єри, якщо вони існують, або сприяли би створенню чогось спільного. Оце створення спільних речей — це дуже складний і енергозатратний процес. Іноді зовні це виглядає просто, але за цим стоїть багато роботи. Та нам вдаються ці процеси.

Наприклад, нас кличуть у певні процеси на основі того, що “якщо там буде “Нова генерація” — то це не “фігня”. Це значить, що це буде серйозно”. І для нас це вже репутаційно. Тому коли нам пропонують якісь, на наш погляд, не дуже однозначні речі, то ми в них не йдемо, адже знаємо, що на нас будуть орієнтуватися: якщо ми в цьому процесі, значить там все ОК. Це дуже велика відповідальність для нас. І в Херсоні це дуже важливо. Бо в нас так, сильні організації. І власне, іноді ми є тими, хто може дозволити діалог тих, хто не сяде за один стіл без нас. Не хочу йти в пафос, але це те, чим ми відрізняємося.

Які маєте актуальні напрямки?

У нас зараз є три центри активності.

Якщо говорити про напрямки, то це розвиток організаційної спроможності.

Ми працюємо над тим, щоб механізми участі були не на папері, а на ділі. З одного боку, ми активізуємо людей, розповідаючи їм про існуючі механізми, надихаючи їх натиснути кнопку, проголосувати або підписати лист або звернення, чи прийти на громадські слухання. З іншого боку, ми працюємо з місцевим самоврядуванням, бо ми їх штурхаємо розробляти ці положення. Ми працювали з ОТГ, і з нуля виписували положення про громадські бюджети, щоб вони запрацювали, положення про ради, статути громад. Тобто ми їм пояснювали, були поряд і допомагали їм створити паперові умови, але паралельно працювали з тим, щоб вони не залишалися на папері, щоб вони робили ці механізми живими. Адже можна прописати ідеальні статути з ідеальними умовами, але якщо немає бажання робити їх живими, то вони не будуть жити і всі будуть казати, що нічого не працює. Ми зараз працюємо з цим в Херсоні, в громадах, це для нас щоденна демократія, до якої ми докладаємо зусиль.

І третій наш напрямок — права людини і гендерна рівність. Бо ми себе позиціонуємо гендерно чутливою організацією. Ми вчимо одягати ці гендерні окуляри на тих, хто пише проекти, тих, хто впроваджує політику, тих, хто працює з жінками, або й з тими жіночими організаціями, які вважають себе жіночими правозахисними, але не завжди вони знають і розуміють оці принципи.

Також працюємо з жінками-підприємицями, створюємо спільноту. У нас була група WEPS — це така низова ініціатива, спільнота, яку навіть жоден донор не підтримував. Але ми вирішили, що будемо збирати жінок з різних секторів до купки. До карантину були на внесках. Це був такий клуб, до якого входили жінки бізнесу, жінки, які хотіли йти у владу, жінки з громадського сектору і фактично обмінювалися інформацією і виступали на підтримку тих, хто йшов на вибори, наприклад. Або ця спільнота дозволила нам вийти маршем на 8 березня, коли вийшли бібліотекарки — жінки, яких скорочували.

Ми пояснювали: “Слухайте, якщо ви не вийдете, вас скоротять, закриють і ви всі опинитеся на вулиці. Якщо хочете, то виходьте, пишіть свої плакати і стійте поряд з нами”. Ми говорили, що 8 березня — це про захист і відстоювання прав. І вони вийшли. Вони б не вийшли, якби не ходили на наші засідання, на ці “підпільні гуртки”, на яких ми обговорювали гендерну складову. Тому ведемо й таку роботу, вона наскрізна для нас. І ми організація, яка до цього ставиться з увагою.

Організації 28 років. У чому вбачаєте рецепт успіху “Нової генерації”, яка змогла не тільки проіснувати так довго, але й розвиватися і допомагати іншим рости?

Хотілося б сказати: ми не робимо “фігні”, але правильно буде так — ми себе запитуємо: “Чи не робимо ми фігні?”. Це наша принципова позиція: ми не робимо формат. Формат ніколи не переважає над ідеями. Щоб що? Навіщо? Ми завжди шукаємо відповідь: “Що зміниться від нашої діяльності?”. Тобто, що наш проект дасть конкретним людям? Це орієнтація на результат. Відповідно, це убезпечує над від таких дзвінких, але пустих проектів. І коли ми досягаємо результату, тоді ми впевнені, і можемо транслювати це, ділитися цим досвідом, поширюючи його. І це теж для когось є історією успіху — вони повторюють за нами. А ми точно знаємо, що ми не робимо “фігні”. Ми знаємо, що якщо беремося за сферу, то досліджуємо. Може, ми і йдемо довгим шляхом, але ми за те, щоб відбувалися зміни не швидкі, а (можливо) довгі, але якісні. Тому ми завжди націлені на ці якісні зміни і це така наша “внутрішня біблія”.

У випадках, коли находить: “А давайте зробимо це!” чи “Давайте проведемо те!”, ми зупиняємося і думаємо: “Щоб що? Що це нам дає? Що це дає тим, для кого ми працюємо?”. І це трішки фільтрує наші палкі пориви, щоб не заграватися у форматах. Це перша річ.

Друга річ — це те, що ми постійно навчаємося. Ми вкладаємо гроші в свій розвиток. Ми шукаємо, якщо не гроші, то можливості, самі подаємо на ваучери по оргрозвитку і завжди прокачуємо речі, де хочемо посилити свою експертизу. Ми колись навчалися графічній фасилітації, тому що проводимо заходи з неформальної освіти, тренінги. Зараз кілька людей, які проходили таке навчання, можуть використовувати це в своїх заходах. Це той додатковий візуальний ефект, який ніби здається простим, але додає певну “фішку”.

Ми також пішли з’ясувати, чи те, що ми робимо, є коучингом чи ні, адже кожен другий зараз є коучем. Ми пройшли навчання і зрозуміли, що це дуже близько до нас, але побачили для себе відмінності. Нині у нас вже є така послуга, бо маємо дві людини, які найбільше пройшли навчання в цьому.

Ми почали навчатися фасилітації. Ми за свої кошти навчилися у Тамари Сухенко та Анни Валенси фасилітації, і це допомагає нам краще вести всі стратегічні процеси. Адже раніше ці інструменти ми застосовували інтуїтивно — ми всі давно в тренерстві, знаємо певні речі. Тобто ми не боїмося визнавати, що чогось не знаємо. Ми просто вчимося, тримаємо руку на пульсі. І самі навчаємося, і зараз інших навчаємо, бо ми розуміємо, що треба реагувати на те, що приходить ззовні і впливає на зміст нашої роботи. Тому ми постійно вчимося.

І третя складова — це відчуття того, що це більше, ніж робота, відчуття родини. Ми можемо і виїжджати разом, підтримувати одне одного, відпочивати разом. Оце відчуття довіри і підтримки всередині команди — це те, що нас тримає. Бо в нас були різні часи, коли було важко, коли йшли люди… Я знаю, що болісно було, коли я відходила трішки в сторону, потім поверталася. І це теж важлива річ, бо як сказала одна членкиня організації: “Це дуже цінно знати, що ти можеш повернутися в Нову генерацію”. Звісно, якщо ти лишень не пішов зі скандалом, чого в нас було дуже мало: у нас були випадки, коли ми прощалися з людьми, якщо порушувалися якісь принципи… Але здебільшого від нас йдуть, щоб спробувати себе в іншій сфері, напрямку. І це відчуття, що ти завжди можеш повернутися — дуже цінне.

І до нас повертаються. Я й сама поверталася. Я не прощалася з організацією, але просила відпустити мене, щоб спробувати попрацювати в органах влади, а потім зрозуміла, що хочу повернутися. Бо це найбільш… не те, щоб комфортне, але справжнє для мене. Тобто я розумію, що я роблю, для чого я роблю, я вірю тим, з ким я це роблю. Важливо бути впевненим в тому, що ти робиш і не брехати самим собі, або якщо щось не вдається, то чесно сказати собі, що щось трішки не так, треба це врахувати і щось переосмислити. Тому в нас всередині достатньо зрілі відносини, які дозволяють бути собою і не переживати про рейтинг, конкуренцію, про “значок, що ти кращий за всіх”.

Ми вживаємося з різними темпераментами, з різними стилями. Наприклад, у нас є люди, які вважають, що можна працювати виключно в офісі, а є фанати роботи з дому. Але при цьому ми можемо домовлятися між собою.

Ви вжили класну метафору про те, що є “клеєм”. Ви, зокрема, були ініціаторами Громадської Платформи Херсона, в яку входить цілих 15 організацій. Про що ця платформа?

Ситуація була така, що за попередньої влади місто не то, щоб вмирало, але все було дуже сумно. А поодинці — є громадська рада, є ще одна спільнота… Ми почали говорити: “Слухайте, давайте не гратися у формати, а спробуймо повпливати, бо нас не сприймають серйозно”. Тобто ми стали говорити про те, що треба об’єднуватися і створювати можливості. В тому числі, ми створили ХАБ, якого не було, організаціям не було де збиратися. Тоді до нас приїхали донори і запитали: “А що ви хочете робити?”, і це було вперше в нашому житті, коли нас запитали про це.

Нам порадили поїхати до Вінниці, подивитися, як там працює ХАБ “Місто змістів“. Ми поїхали, подивилися, як це працює, але це не наша історія, бо в них це — комунальна установа. Вона активізує процеси… А в нас — навпаки, немає (на той момент) жодної муніципальної установи, яка би драйвила і займалась розвитком міста.

А потім почалася ситуація, коли просто вдень зруйнували історичний фасад будівлі і активісти побігли “гасити пожежі”. Ми виступили з ініціативою: “Слухайте, якщо місто будуть так далі знищувати, то ми цими загонами не зможемо його врятувати, якщо будемо бігати і зупиняти будівництво, викликати поліцію. Давайте будемо щось робити на системному рівні”. Поряд з цим була фізична загроза одному журналісту, бо почали знімати відео про те, як пиляють дерева, щоб зробити паркомісця біля промислового приміщення, що відбудовували. Ось такі речі — там, де активісти починають проявляти себе і тема незручна владі, там виникає загроза. І це так наклалося в проміжок одного місяця, що ми почали думати про те, що треба триматися купки і якщо приходити до влади, то позиціонувати себе не як ГО і ГО, а як спільнота.

І так ми зустрічалися. Була можливість привозити когось на майстер-класи — до нас приїжджали і архітектори, адже визначили, що тема культурної спадщини важлива. До нас приїжджала Євгенія Кулеба: поділитися досвідом скверу Небесної Сотні. Вона розповідала, як вони адвокатували його створення, а паралельно у нас в Херсоні намагаються створити такий самий простір біля планетарію. І це теж довга історія, яка тягнеться другий-третій рік. Тільки нещодавно виділили землю. Протягом двох місяців організація “Успішна жінка” і патрульна поліція хочуть шматочок простору взяти під охорону, зробити новий простір, є інвестори, які можуть дати гроші, але землю треба оформити. А міська рада вже рік не могла прийняти це рішення, ось сесія була 5 листопада і нарешті прийняли. Тобто в нас є такі довгограючі адвокаційні кампанії.

Ми почали говорити цим організаціям: “Давайте створимо спільноту”. Тоді будемо говорити кандидатам, які виходять на місцеві вибори, те, щоб важливо почути від нас, як від громадянського суспільства, якось вибудовувати цей діалог. Паралельно ми є таким неформальним об’єднанням. Нас нічого не тримає, окрім положення, яке ми самі прийняли, тобто це не є юрособа. Це є партнерство.

Ми були його координатором перші пів року, драйвили цей процес. Створили ХАБ разом із бізнесом на партнерських умовах. Маємо декілька днів на тиждень, коли громадські організації можуть ним користуватися безкоштовно. Це приміщення колишньої друкарні біля університету. Там жінка-мисткиня взяла цілий поверх в оренду, створила арт-простір Freedom. А ми запропонували їй: “Тетяно, давайте ви нам дасте кімнату, а ми там зробимо класний конференц-сервіс. Натомість ви нам будете давати проводити безкоштовно заходи 2-3 дні на тиждень, а решту днів будете здавати в оренду”. Ось так і домовилися. Вже скоро буде рік, як існує цей ХАБ. І дійсно ми там проводимо івенти. Всі організації подають заявки, ми заносимо в гугл-календар. Тому ось такі можливості – за цей час проведено більше 50 заходів різними громадськими організаціями на безоплатній основі.

Також ми зараз взяли ще одну кімнату в оренду і створюємо вебінарну кімнату. Коли ми увійшли в карантин, то зрозуміли, що всі працюють в онлайні зі своїх домів, з ось цими люстрами на задньому фоні, стеля замість вікна — все в найкращих традиціях. А ми розуміємо, що в нас немає, де професійно посидіти з цими цілями. Не в кожного є офіс, де можна виділити кімнату під студію. Зараз ми цю кімнату оснастили звукопоглинаючим обладнанням, закупили технічне обладнання, веб-камеру, яка крутиться-вертиться, керована пультом, закупили плазму на підставці, таку, щоб можна було виводити зображення. Це не як в онлайнових освітних заходах Гарварду, але щось схоже. Поставили світлові прибори. Це така міні-студія, яка дозволяє вести прямі включення — прес-конференції, майстер-класи, вебінари; в ній можна проводити запис, чи бути в зумі, але сидіти в зручному приміщенні. Поряд є ХАБ, тому це дозволяє робити комбіновані формати, коли частина людей є офлайн, а когось приєднуєш онлайн. В такому разі важливо, щоб всі чули — в нас є спікерфони, які якраз це роблять комфортним для всіх. Ми тестували позаминулого тижня — тренінг був саме такий, коли частина були офлайн, а ті, хто не має сертифікату, могли приєднатися онлайн. І вони теж працювали на рівні офлайнової групи (якраз був тренінг з цифрових навичок).

Це те, що ми робимо. І це те, що ми узгоджували разом з Платформою. Наступний проект — “Херсонська громада впливає онлайн”, сфокусований на цифрових можливостях, якими можна посилити діяльність ГО. Але ми не самі обрали цю тему, а запитали у Платформи про те, в чому є потреба, для цього запускали анкету. Зараз теж саме — є розклад роботи цієї вебінарної кімнати. Ми запросили класних тренерів, тож зараз вони будуть створювати різні продукти: хтось буде записувати відео-ролики, хтось створюватиме сайт, хтось буде проводити вебінари, хтось звіт зробить не книжечкою, а запишуть відео-звернення, в якому будуть щось розповідати…

В листопаді у нас  були загальні збори для прийняття нових членів, нові організації до складу Платформи.

Ваша організація — в центрі місцевих подій. Яким, на вашу думку, загалом є стан громадського активізму в Херсоні? Наприклад, за шкалою від 1 до 10. В якому напрямку ще слід розвиватися?

Одна з тенденцій, які ми спостерігаємо — ГО бояться адвокаційних кампаній. Тобто організації готові інформувати, щось робити для цільових аудиторій, але братися за адвокаційні процеси не охочі. Всі розуміють, що це складна і довга робота, тому радше будуть проводити тренінги, навчати, друкувати листівки і робити щось в інформаційному плані. Це стосується молодих організацій і деяких, яким зручніше надавати послуги. Я не можу сказати, що вони зобов’язані робити щось адвокаційне, але в нас іноді такі ситуації, коли об’єднуються всі і всі починають займатися адвокацією, як було з кризовим центром. Тобто в Херсоні не було кризового центру для жінок, які постраждали від домашнього насильства. Гадалося, що цю кампанію вдасться виконати за пів року. Але історія тягнулася три роки. Врешті-решт, кризовий центр створили, але всім довелося до цього долучитися, бо ані мер, ані депутати не хотіли цим займатися, для них це не було пріоритетним, нам усім довелося докласти зусиль, щоб це стало питанням якщо не номером один, то хоча б на слуху. Організаціям трішки страшнувато займатися адвокаційними питаннями…

Інша річ полягає в тому, що деякі нові організації займаються громадською діяльністю у вільний від роботи час (тобто люди ще десь працюють і заробляють гроші), відповідно, це їх стримує. В організації немає часу, сил і розуміння, чому треба займатися організаційним розвитком. Вони гасять “пожежі”, біжать, щось роблять, а потім жаліються, що персоналу немає, обладнання немає, приміщення немає, політики і процедури теж відсутні — тобто того, що робить вас конкурентоспроможними, коли ви пишете заявки.

Є дві причини, чому не вистачає цієї потужності робити якісь речі на серйозному рівні. Перше — це страх братися за адвокаційні процеси. Друге — це “в нас немає грошей, тому що в нас немає грошей”. Гроші — це як метафора. Умовно кажучи, “в нас немає людей, тому що немає кому займатися тим, щоб у нас були люди”. Якось так.

Зараз у нас новий мер і абсолютно нова команда, дуже багато нових депутатів, які прийшли з бізнесу. Існує загроза швидких рішень, швидких обговорень: “Все робимо швидко. Наводимо красу, ставимо фонтани”, і не обговорювати стратегічних для міста питань — генплан, стратегію. Внутрішнє бажання тих, хто представляє міську раду — зробити на вчора. І ми починаємо пояснювати, що так не робиться: ми маємо опитати, маємо проконсультуватися. Роблять реконструкцію парку, я питаю: “А коли ви покажете, що будете радитися з тими, хто ходить в цей парк?”. Дивно, бо я бачу, хто входить в робочу групу — там люди, які там не живуть, вони їздять на машинах. Ви точно знаєте, яким має бути цей парк чи ліпше спитаємо в тих, хто в цьому парку гуляє, якщо це робиться за бюджетні кошти?

І зараз ми гальмуємо по всіх процесах — не в тому плані, що створюємо перепони, а трішки уповільнюємо і кажемо: “Не можна так, це стратегічні питання. Ми не перебудовуємо парки кожні 2-3 роки. Ви зараз зробите — давайте так, що це було гарно”. Нині у нас триває два процеси: розробляється стратегія, розроблявся статут — і ми теж були в цьому, там були такі речі, які треба було відвойовувати, щоб вони залишилися в статуті або увійшли як нова можливість.

Тобто, зараз така ситуація в Херсоні, коли, на мій особистий погляд, теж не вистачає організацій. Адже є одна частина людей, які розуміють, що треба обговорювати з громадськістю і цільовими аудиторіями. В той же час, громадські організації такі заклопотані і зайняті спільними проектами, що реально не вистачає потенціалу для ось цієї експертної роботи. І ми зараз на це витрачаємо час, вивчаємо всі ці напрацювання. Зокрема, увійшли в робочу групу, бо розуміємо: якщо зараз не увійти в цей процес, то Херсон отримає такі документи і мертві стратегії, як були до цього і нічого іншого не станеться. Це при тому, що частина людей, які зараз є в міській раді, хочуть робити все швидко, бо їм треба звітувати і показувати, що вони щось роблять і тому є ризик, що швидкість переважатиме над якістю.

Це загалом задача не конкретно нашої організації, це виклик для всіх організацій. Всі трішки не встигають, а це той момент, коли треба докласти зусиль, щоб це дало якісь концептуальні зміни для міста.

Які херсонські ГО адаптовуються до пандемічної кризи?

Коли все почалося, всі трішки потрапили в стрес, бо не розуміли, як і що перебудовувати. Ми, зі свого боку, в другий місяць пандемії почали вчити, як користуватися зумом, бо ніхто знав. Ми працюємо в одному проекті з жіночими організаціями, в якому були заплановані тренінги, навчання, а тут — криза, пандемія. Зокрема, вона торкнулася жінок, які живуть в тих сім’ях, де чоловіки позбавилися роботи і почали пити і бити. Поліція почала сигналізувати про те, що треба щось робити. І ми дуже швидко переорієнтувалися, відкрили гарячу лінію, яку профінансували Пакт і посольство Канади. Це було фінансування бодай на три місяці багатьох гарячих ліній, де працювали юристи і психологи. А коли завершилося фінансування, наші партнерські ГО продовжили це телефонне консультування, бо воно стало важливе.

Ми проводили школу тренерів. Ми й раніше цим займалися за грантової підтримки, але в певний момент до нас почали всі звертатися із запитом навчити проводити це в онлайні. В нас була школа тренерів, де всі шість модулів були побудовані в онлайні. Її проходили громадські активісти, тобто вони платили свої кошти, адже всі розуміли, що треба переходити в онлайн.

Тому так, адаптувалися. Ми не відстежували всіх. Але там, де були консервативні люди, це відбувалося довше. Зараз ми проводимо школу цифрових навичок і деякі організації говорять про те, що має бути піарник в організації, який би цим займався. Ми говоримо, що такого ніколи не буде, що кожна організація зможе собі дозволити людину, яка займатиметься виключно зовнішніми зв’язками. Це класно, коли так вдається, але реальність така, що це скоріше виняток, ніж правило, тому краще давайте будемо навчатися. Певне, хтось пішов на паузу, не уявляючи, як робити речі в онлайні. Тому це зайняло певний час, аби стати на нові колеса.

Адже в онлайні, до прикладу, не можна накласти програму офлайнового тренінгу — бо “вмре” група, ти не зможеш так багато працювати через Інтернет. Хтось це почав робити швидше, а хтось дуже довго і тільки зараз починає цікавитися цією темою: а що ж треба зробити, аби бути на зв’язку зі своїми цільовими групами?

Тому було по-різному. Не можна сказати, що все зупинилося і нічого не відбувалося. Ні, збиралися. Платформ зараз дуже багато. Але всі скучили. Всі розуміють, що офлайн, звичайно, дає більше енергії, натхнення, відчуття зворотнього зв’язку і спільнотності.

Меседжі до активістів/ок…

Коли прийшла Наталка Черемошенцева, про яку я вже згадувала, то вона в нас відповідала за дослідження. У нас був етап, коли ми вчилися самостійно робити якісні соціологічні дослідження. Це стало часткою нашої проектної діяльності — що ми робимо самі, ми досліджуємо, розуміємо, знаємо тощо. Коли вона робили перші презентації, то почувалася трішки ніяково. Я їй говорила: “Розумієш, ти маєш вірити в те, що ти розповідаєш. А ти зможеш вірити в те, що розповідаєш, коли будеш вірити в те, що робиш. В такому разі в тебе не буде сумнівів, як презентувати свою роботу іншим”. Вона мені згадувала ці слова дуже часто, вони для неї стали певним маячком: вірити в те, про що розповідаєш, а щоб вірити в те, про що розповідаєш — треба вірити в те, чим займаєшся і робити це якісно. Тоді це впливає на те, як ти про це комунікуєш з іншими і яке враження ти справляєш.

Те, з чим я зіштовхуюся і те, що ми проживали всередині своєї організації… Є правильні речі, про які всі говорять, а є справжні. Мені здається, що дуже важливо собі не брехати і дозволяти собі займатися тим, що буде тебе наповнювати і драйвити. Бо немає нічого гіршого, аніж активіст, який вигорів, але займається високими справами.

Це про екологічність по відношенню до себе. Можна йти в дуже важливі громадські сфери, але якщо ти розумієш, що це робить тебе нещасним, або виснажує, або ти з цим не справляєшся, то варто шукати те, що тебе буде наповнювати. Адже не можна ділитися і віддавати, якщо ти не наповнений. Це про баланс роботи і життя. Не можна стовідсотково віддаватися роботі. Якщо по розумному, то це профілактика вигорання, а по простому — це про те, що не варто забувати, що ти людина.

Не можна наповнювати чимось інших, бути для них корисними, якщо ти всередині себе не є наповненим, гармонійним і не працюєш над тим, щоб в тебе все було ОК. Мені здається, що треба робити добрі справи, але піклуватися про себе також. Чомусь, мені хочеться сказати про ці речі, а не про те, як чогось досягати. Тому тут важливо обирати той напрямок, в якому ти розумієш, що це тебе драйвить. Бо якщо тебе це не драйвить, то це перетворюється на муку, на штучність, це перетворюється “на зробити, аби зробити”, і це нікому користі не приносить. Якщо ти захоплюєшся, якщо ти віриш в те, що ти робиш, якщо це тебе наповнює, ти будеш хотіти отримувати класні результати.

…………………………………………………..
Спілкувалася Любов Єремічева
Фото: Громадський центр “Нова генерація”