Мисткиня: люди після наших виступів кажуть: Донецьк – це Україна

Юлія Куліненко приїхала разом з родиною з Донецька, як і тисячі інших людей, які були вимушені залишити свої домівки і звичний спосіб життя. Проте ця історія - не просто про перепони, проблеми і ...

Куліненко Юлія

Громадський Простір

Юлія Куліненко приїхала разом з родиною з Донецька, як і тисячі інших людей, які були вимушені залишити свої домівки і звичний спосіб життя. Проте ця історія – не просто про перепони, проблеми і бар’єри, які стоять на шляху вимушено переміщеної особи, але й про те, як не здаватися, як знайти  в собі сили не просто “пересадити своє коріння” на новому місці, а й дати нові плоди. Тут, на Київщині, Юля показує українськість Донбасу, поширюючи місцевий (донецький) український фольклор, збираючи біля себе переселенок в народному театрі фольклорної пісні «Дивина». Про все це – у інтерв’ю Громадському простору, який продовжує розповідати про успішні історії жінок дії.

їхали передостаннім потягом, після нас вже сполучення Донецька зі світом не було

Громадський простір: Юліє, декілька слів про себе. 

Я з Донецька, редакторка Всеукраїнської газети у видавничому домі «Зеніт». Також співаю в народному театрі фольклорної пісні «Дивина» Донецького національного університету, займаюсь волонтерством. З ансамблем ми беремо участь в деяких виставах Театру Переселенця.

Громадський простір:  Як давно ви в Києві?

Я в Києві з 28 липня 2014 року. Ми їхали передостаннім потягом, після нас вже сполучення Донецька зі світом не було.

Громадський простір:  За яких обставин вам довелося залишити Донецьк?

Скажу чесно, я не хотіла залишати домівку, бо ми щойно закінчили ремонт, класна робота, коханий чоловік, донька, садочок, батьки поруч. В мене мати 1944 року народження, стан здоров’я не дуже гарний, і я не хотіла лишати її саму. Але траплялося таке, що доводилося на роботі сидіти в бомбосховищі, доводилося й бігти, коли гупало десь позаду, а маршрутки проїжджають повз і ніхто не зупиняється. Тож три-чотири зупинки ти біжиш, щоб швидше дістатися, щоб в якусь маршрутку сісти, поїхати звідти. Стан був такий вже, коли вранці ти йдеш на роботу і не знаєш, чи ти повернешся. Бо в нас робота була неподалік від аеропорту – такий високий видавничий будинок, там багато різних видань, редакцій. Ти сидиш на роботі в навушниках, гучно лунає музика, а таке враження, що зверху гупають металеві шарики – то працюють гради.

Громадський простір:  Ви переїхали всією сім’єю?  

Я переїхала спочатку з донькою, мати мені неодноразово казала, що вона вже пожила, щоб я на неї не дивилась, що мені треба доньку вивозити.

Громадський простір:  Важко було таке чути?

Важко. Вона в мене одна зараз залишилась, батько помер ще у 2013 році. Їхати ми не збиралися, та мати казала, щоб я вивозила доньку. Але в нас ще були репетиції, ми з ансамблем збирались. Я співаю в ансамблі з 2004 року, тобто це вже потреба. Не просто хобі, це вже більше, ніж хобі, частина життя. Проте на репетиції всередині липня наша керівниця сказала: «Дівчата, я завтра їду, вивожу батьків з братом та його родиною до Томська, до нашої рідні». І в той момент я зрозуміла, що вийняли той стержень, який мене тримав, на який ще була надія… Його вийняли – і все, в мене не залишилося сенсу. Та й мама вже підготувала ґрунт для того, щоб їхати. Я попросила рідних дозволити відсвяткувати день народження  вдома, 26 липня. В ніч на день народження я збирала речі: в мене був 90-літровий наплічник, велика клітчата сумка, рюкзак з документами.

Громадський простір:  Куди ви їхали, до кого?

До Києва. Ми планували, що мене зустрінуть, допоможуть – в мене тут дві двоюрідні тітки, батькові сестри, домовлялися, що перший час я поживу в подруги. На самому вокзалі зустрічала подруга, вона також з Донецька, ми з нею вчилася в одному вузі. Вона письменниця-фантаст - Олександра Руда. Перші дні я жила в неї, потім в іншої подруги – вона з Макіївки, Світлана Курнікова, художниця. Потім ми з малою зняли  кімнату на Троєщині  в дуже убитій квартирі, у нас на балконі навіть жили голуби, тож ми півроку підряд хворіли кожні два тижні, пропили по 4-5 разів антибіотики. 23 жовтня приїхав чоловік, він до цього лежав в лікарні. Йому важче даються зміни, ніж мені. Він не хотів також кидати батьків, намагався їх підтримувати. Але вони також його вмовили і він приєднався до нас. Довго шукав роботу – він мікробіолог, але зараз працює продавцем. Зараз нам краще. Оскільки там не виплачували ані зарплат, ані пенсій, я домовилася, щоб мою зарплатню видавали в Донецьку нашим батькам, вони її ділили навпіл. А тут ми з малою працювали нянями в двох родинах, я модерувала один сайт і ще по ночах писала в свою газету. На ці гроші ми жили. По ночах газета, а вдень…

Громадський простір: Як вам живеться зараз?

Значно легше, бо той час я згадую як страшний сон. Тепер я дозволяю собі працювати лише над газетою і займатися ансамблем, виступами в театрі, і в різних проектах.

Громадський простір:  Як ви знайшли в собі оці сили встати на ноги і не здаватися?

Було дуже важко. Якщо чесно, то мала, їй зараз 5 з половиною років, вже навіть більше, влітку буде шість, вона дуже мене підтримувала – якщо б не вона, то я може й з дому навіть не виходила. Вона підтримувала, казала мені, що я хороша, що вона нас з татком там на небі вибрала, що ми найкращі. Чесно, мала дитина відкілясь оце взяла і таке мені казала. Бо в мене був дійсно істеричний стан. Мала дуже підтримувала. В мене тут багато друзів, які також дзвонили. Я виїжджала з Донецька з подругою – Надією Чижевською, неодноразовою чемпіонкою світу з шашок. Тож вона приходила, брала мене за шкірку, вела кудись гуляти, щоб розвіятися, змінити обстановку, коли був вільний час. Чоловік приїхав і стало значно легше психологічно, а там потрошку – він знайшов роботу, я змогла від няньства відмовитись.

Громадський простір: Яка специфіка вашого ансамблю?

Ми співаємо фольклор.

Громадський простір:  Ви раптом не виступали в музеї Шевченка на відкритті виставки “Благодійність крізь призму об’єктива”, де був присутній і Громадський простір?

Виступали. У нас репертуарі дуже багато пісень, ансамбль існує з 1998 року. Було кілька складів, бо ансамбль існує довго, він університетський – у ньому переважно були студенти. А студенти як – п’ять років відучився, вийшов – інший прийшов на твоє місце. Я затрималась довше. Вийшло, що тут, в Києві, опинилися учасниці з декількох складів. Зараз ми відновили приблизно 130 пісень, значна частина яких – з Донецької області. Наші українські фольклорні пісні дуже ліричні, красиві, шикарне багатоголосся. Є багато пісень з інших регіонів – Рівненщина, Львівщина, Київщина, Харківщина.

Громадський простір: А як на рахунок того, що в Донецьку ніхто не говорить і не співає українською?

Говорять, співають. В селах переважно говорять українською.

Громадський простір: У вас така милозвучна мова.

У мене мати народилася в україномовній родині, потім вона вчилася на російській філології, стала російською розмовляти. Сестра в мене також український філолог. Тобто в родині ми обома мовами спілкувалися вільно, читали.

Громадський простір:  Як вас тут прийняли кияни, яка загалом атмосфера?

У всьому донецькі винуваті – понаїхали, їм тут гроші платять, вони тут їх лопатами гребуть”. Таке буває.

Перший час мені було важко. Дуже багато всього відбувається весь час. Зараз я якось звикла. З приводу людей – мені зустрічаються добрі. Було кілька випадків, коли ти їдеш в автобусі, а поряд з тобою жінка спочатку на свою невістку бідкається, а потім каже:  “У всьому донецькі винуваті – понаїхали, їм тут гроші платять, вони тут їх лопатами гребуть”. Таке буває. Я теж розумію людей, їм лячно, страшно.

Громадський простір:  Мабуть, в Донецьку так теж говорять про киян?

У Донецьку ще страшніше. Я спостерігаю, як змінюється характер моєї мами і я відчуваю весь той страх, біль і її стан. Там теж психіка змінюється, але й тут вона не дуже здорова де в кого. Взагалі мені зустрічалися добрі люди, допомагали, а мої друзі підхопили ідею – мій одногрупник з Риму прислав мені дитячі та дорослі речі, і я тут почала шукати родини переселенців, і роздавати їм. Потім мої друзі підхопили це – зараз я такий перевалочний пункт, мені привозять речі, я знаходжу родини і ми їм роздаємо.

у всьому селі ніхто не дозволяв користуватися колодязем – вона ходила по воду в сусіднє село, за кілька кілометрів

Але в мене є багато друзів, яких дійсно війна потріпала і там жахливі ситуації. Ось, наприклад, моя одногрупниця, зараз вона в Харкові, в неї розбомбили будинок. Вони щойно одружилися, купили будинок з чоловіком і дому не стало. Вони подалися до Сум. У них було всього кілька тисяч гривень і вони намагалися знайти якесь житло, три рази натрапили на агенції, які в них брали гроші, давали список як для донецьких, щоб дзвонили – а потім дзвониш, а ці номери недійсні, там нема квартир. Тобто заплатив ні за що і нічого не доведеш. Потім в них трапилася ситуація, що вони знайшли якусь жінку, яка їх притулила в селі, видала їм літню кухню з дірявим дахом. І коли чоловік вдень йшов на роботу, вона казала: «Підіймайся і йди працюй. Бо зараз вилетите звідси». Було й таке, що їй у всьому селі ніхто не дозволяв користуватися колодязем. Вона ходила по воду в сусіднє село, за кілька кілометрів. Просто люди на них зриваються.

Громадський простір:  В якій області це сталося?

Сумська. Тобто просто за те, що вона звідти, їй от такі капості робили. Зараз вони до Харкова переїхали, живуть в гуртожитку. Там теж не дуже солодко.

Громадський простір: Як показує практика, за матеріальне не можна триматися в цьому світі, ніколи не знаєш, що доведеться залишити.  За що взагалі варто триматися?

у всіх переселенців такий стан, що ми намагаємося допомагати одне одному, допомагати киянам

Люди одне за одного тримаються. Знаєте, я і раніше намагалася допомагати всім людям, кому можу, якщо це не загрожує моєму статку, моїй родині, адже чоловік і донька теж потребують часу. Але зараз я зрозуміла, що взаємодопомога, взаємоспівчуття – це найважливіше. Я помітила, що у всіх переселенців такий стан, що ми намагаємося допомагати одне одному, допомагати киянам, допомагати бабусі, яка порпається у тебе під вікном в смітнику.

Громадський простір:  Тобто відбулася переоцінка цінностей?

Так, відбулася переоцінка цінностей. Ти розумієш, що тебе дійсно не тримає нічого, і ти живеш одним днем, бачиш, що комусь погано і допомагаєш.

Громадський простір:  Чи допомагає музика виводити вас із негативних станів?  

Дійсно, було дуже важко без співу. Весь цей час було просто важко психологічно, але у нас в репертуарі ансамблю дуже багато пісень, і на будь-яке слово спливає якась асоціація пісенна, і ти її починаєш наспівувати. Ти її наспівуєш, в голові звучать всі партії, всі голоси дівчат, ти її намагаєшся заспівати так, але голосів немає, це ще більше дратує і стаєш злим, розбурханим. Я почала шукати дівчат з усіх складів, кого я знала, написала у всіх соціальних мережах, почала дзвонити і ми знайшлися – нас тут виявилося шестеро. В однієї дівчини вже тут народилася друга донька, вона зараз з нами співати не може, але ми інколи зустрічаємось між собою поспівати. І ще одна дівчина зараз приєдналася до нас, тобто співає нас вже шестеро. На першій репетиції, коли ми зібралися в мене на Троєщині, години три, не замовкаючи просто відводили душу.

Юлія

Громадський простір: То ви зараз керуєте цими зустрічами?

Я б не сказала, що керую. Я більше знаходжу варіанти, як можна виступати. Ми вважаємо, що наша керівниця залишається нашою лідеркою, ми з нею радимось, і якщо треба, партії по Skype чистимо, зідзвонюємося. На минулий Великдень ми знайшли спонсора і вона приїжджала до нас.

Громадський простір: Чи може взагалі музика, мистецтво, вивести нас з якогось внутрішнього чи зовнішнього конфлікту?

намагаємося більше показувати фольклор саме Донеччини

Так, це виводить нас. Зараз ми намагаємося більше показувати фольклор саме Донеччини. Дуже багато людей після наших виступів кажуть, що вони тепер дійсно розуміють, що Донецьк – це Україна. Зараз маємо багато заходів, наприклад ось Андріївські вечорниці, ми відновлюємо традиції. Те, що збереглося в дослідників, ми збираємо, робимо захід і розказуємо, показуємо, відновлюємо, відтворюємо. Нещодавно ми робили закликання весни у день весняного рівнодення, до цього було свято Колодія, перед Масляною. Ми намагаємося показати традиції саме українські. Ще,  як на мене, один показовий момент: з нашого дитячого садка на Троєщині мене запросили прочитати лекцію про зимові календарні українські традиції. Мене, дончанку, киянам.

Громадський простір: Розвінчуєте стереотипи…

Я сподіваюсь, що все більше людей захочуть почути нас і усвідомити, що не все так однозначно, як може здаватися тут

І поки люди хочуть це чути, ми будемо співати. Та й будемо співати, навіть якщо не захочуть. Я сподіваюсь, що все більше людей захочуть почути нас і  усвідомити, що не все так однозначно, як може здаватися тут. Проблема – ніби яблуко – ми можемо подивитись з одного боку, можемо з другого, третього. Ми бачили щонайменше з двох боків. Люди бачать тут тільки з одного.

Громадський простір: Як ви гадаєте, як цей конфлікт повинен закінчитись?

На жаль, я не політик, а може й на щастя.

Громадський простір: Як би ви хотіли, щоб він закінчився?

Звичайно, миром.

Громадський простір: Чи може музика стати містком спілкування, порозуміння між людьми – Донецька з Києвом, усією Україною?  Політики не можуть нас помирити, можливо, музика зможе?

Автор фото - Леся Ярошенко

Автор фото – Леся Ярошенко

 Я гадаю, так. Ми намагаємося казати, що ми з Донецька, коли співаємо переважно донецький фольклор.  Бо відгук йде і люди замислюються. Не можу висловити словами до кінця… Мені зараз дуже цікавий проект “Я на тебе чекатиму під Каїсе-дра”, який запропонувала Оксана Розумна: є переселенці з Африки, є  ми як переселенці – проблеми ті ж самі, мабуть, і співом тут можна поєднатися. Я чекаю цього заходу – мені кортить побачити, що з нього вийде.

Громадський простір:  Може ви би наостанок щось хотіли сказати людям?

Бережіть себе, бережіть своїх близьких і взагалі всіх людей навколо себе. Треба виходити з дому, переступати поріг, треба відкриватися до нової інформації, до нових людей, подій. Бо якщо зависнути на своїй проблемі, то вона тебе просто з’їсть, це буде біг по колу, вона буде тільки наростати. Треба шукати шляхи виходу і не зациклюватися.

Спілкувалася: Любов Єремічева
Транскрибування: Дар’я Демут 


Тематика публікації:                   

Останні публікації цього розділу:

Володимир Кебало: Щоб демократія "працювала" — замало прийти на вибори й обрати владу

ReHERIT: Спільна відповідальність — за спільну спадщину

Як підвищити громадську участь киян та покращити місто?

Перша юридична зоозахисна конференція: не повинно бути так, щоб не було кому їх захистити

Громадська та політична активність молоді: сучасна дійсність

Програма U-inn 2.0: RELOAD - гайда змінювати країну разом!