Мистецтво як “ліки” для переселенців

Любов Єремічева

Культура і мистецтво не тільки одухотворюють і прикрашають наше життя і простір, розвивають і підносять нас, але й часто виконують функцію “ліків для душі”. Про те, як засобами мистецтва вибратися зі стресу і кризового стану, особливо для тих, хто змушений був нашвидкоруч залишити рідну домівку,  ми розпитали митців.

Журналістка, мисткиня, співачка і благодійниця Анжеліка Рудницька: 

Г.П. Анжеліко, ти допомагаєш і переселенцям, і воїнам АТО, тобі добре відомо про те, як культура заліковує рани і допомагає пристосуватися до мирного життя…

Анжеліка: Є люди, які, припустимо, вперше за багато років беруть до рук книжку через те, що не хочеться дивитися новини, менше ходять по ресторанах через свої можливості… Намагаючись читати, людина розуміє, що це і особливий вид розваг, і самопізнання. Якщо говорити про концерти, то вони дають можливість великій кількості людей – сотні, тисячі чи декільком тисячам відчувати себе єдиним організмом. Люди, які приходять кожен сам по собі, після концерту йдуть уже майже друзями, – вони разом плакали, переживаючи, вони разом аплодували, вставали. Є ще таке велике захоплення різноманітними майстер-класами – я пересвідчилась – це так само і момент віднайдення спільної мови, і, звичайно, арт-терапія. Це я побачила по багатьох дитячих лікарнях. А зараз ці майстер-класи – прикраса арт-терапії. Час від часу ми зустрічаємось, аби щось робити і для наших воїнів, якщо вони хочуть це робити. Знаєте, я це спочатку на рівні інтуїції робила, а зараз вже побувала на кількох майстер-класах психологів, і абсолютно чітко, по поличках, відстежила, що це дає можливість людині вийти на кращий психологічний стан.

Г.П. Чи можеш зі свого досвіду дати мистецьку пораду людям, які змушені були залишити свої домівки, і перебувають в стані стресу – як їм із цього стану вийти?

Анжеліка: …Через якісь сльози і подібні речі можна вичистити себе і думати про майбутнє. Можна використати арт-терапію – піти на майстер-клас й навчитися того, що не вмів раніше робити. Це може бути, до речі, і кулінарія – все, що завгодно. І цим можна й на життя заробляти. Можна, до прикладу, розписувати дерев’яні іграшки, чи піти навчитися танцювати – зараз є безліч можливостей, безліч безкоштовних майстер-класів, куди запрошують, і просто штовхати самого себе, не розслаблятися, не занурюватися всередину, а намагатися подолати це… Хоча “подолати” – легко казати, мистецтво – не лікар, який випише ліки – вип’єш і прокинешся іншою людиною, але воно примушує шукати в собі інші грані, про які ти часто навіть не здогадувався. Тому б я все-таки радила прислухатися до себе – що найбільше цікаво зі сфери мистецтва і намагатися щось робити. Крім іншого, це інше коло спілкування, інші люди. Мені розповідала жінка із наших вимушених переселенців, яка десь побачила оголошення, прийшла, на неї звернули увагу – нова людина, розпитали, що і до чого, вона про себе розповіла – їй не тільки заняття зробили безкоштовними, але й жінки, які ходили на цей майстер-клас принесли речі необхідні, допомогли працевлаштуватися. Тобто це реально громада, яка об’єдналася, допомогла людині вийти з важкої життєвої ситуації.

Ольга Адам – художниця, господиня арт-студії «Щастя»: 

Г.П. Як мистецтво може допомогти людині адаптуватися в будь-якій ситуації, навіть, якщо їй довелося покинути рідну домівку?

Ольга: Є різні люди. Я майже щойно з потягу з  Донбасу, кілька хвилин тому приїхала, їздила в Храків, але поїзд Донбаський і там були переселенці, які все їдуть і їдуть до Києва. Різні люди, тому говорити про те, що всім можна допомогти мистецтвом – дуже оптимістично. Але ті, хто готові, зокрема, дітям, жінкам можна пропонувати заняття з арт-терапії.

Нещодавно ми відкрили виставку робіт переселенців. Ми цілий рік займалися переселенцями в Межигір’ї, там близько тридцяти сімей мешкають в гуртожитку (колишньому гуртожитку для “омонівців”). Там мешкають жінки і діти. Ми їздили туди двічі на тиждень. Згодом ми зробили виставку в Дитячій бібліотеці мистецтв ім. Т. Шевченка. І це роботи, в яких зовсім немає ніякого негативу. Здавалося б – людина, яка пережила трагедію, зірвалась із дому, пережила негатив, побачила те, що звичайно людина майже ніколи не бачить за життя, тільки в телевізорі – вона може малювати щось чорне, чорно-червоне, зелене, але ні – люди малюють домівки, пейзажі, квіти… Ми їх не орієнтуємо, що малювати, а лише показуємо, чим і як, вчимо, допомагаємо. Малі діти – всі мріють про одне й те саме – любов, мир, добро, злагоду, добробут. Після року занять вони змінилися, деякі знайшли сили придумати собі креативну роботу, деякі переселенці тепер допомагають іншим переселенцям. Наприклад, будь-хто в Межигір’ї може взяти участь у креативному квесті чи екскурсії тематичній, або для дітей. Вони влаштувалися там і рекламуються сайтом і фейсбуком. Тобто це люди, які перестали бути в позиції жертви, вони взяли спочатку пензлика в руки, а потім і своє життя в свої ж руки. І їм не потрібен вже поводир, ніхто не потрібен. Вони вже нікого не звинувачують, не жаліються, не нервуються, а вдячні долі за все, що з ними відбулося. Це те, що я можу сказати із власного досвіду року роботи з переселенцями.

Інші дітлахи-переселенці, які мешкають в центрі Києва, я не знайома з їхніми батьками, і що конкретно з ними трапилося не знаю, але це переселенці із Криму, Донбасу… Діти ще більше тягнуться до цього, для них це природно, вони підсвідомо знають, що їм допоможе, вони підсвідомо тягнуться до творчості. Наприклад, теж саме ліплення ми проводимо із ними, то це допомагає  акумулювати свою енергію, розрядитися, вже чимось вміти управляти, трансформувати агресію в позитив. Я думаю, що вся місія культури, мистецтва саме така – відірвати, допомогти, розважити.

Примітка: щовівторка, о 15.30 Ольга Адам проводить безкоштовні заняття для дітей (проспект Перемоги, 25)

Павло Сахно – гончар, засновник майстерні Sakhno Art:

Г.П. Як мистецтво може допомогти в таких кризових ситуаціях, як внутрішнє переміщення? 

Павло: Як воно може допомагати? Воно просто відволікає від сьогоднішнього, сучасного, від того, що відбувається саме зараз. Чому я так кажу? Тому що я зробив висновок після того, як подивився передачу про блокаду Сталінграду, коли дітям не було чого їсти, деякі вихователі давали їм малювати. За цей час вони могли просто відволікатися від того ж бажання їсти чи від страху. Тобто людина під час творчості забуває про те, що відбувається зараз навколо неї чи десь трохи далі, але на дуже короткий проміжок часу.

Г.П. Я знаю, що ви проводили подібні майстер-класи для дітей-переселенців: чи спостерігали ви цей ефект? 

Павло: Ефект завжди такий самий, як і з будь-якими дітьми – це свято. А будь-яке свято в будь-який час завжди є святом.

Г.П. Тобто людина навіть у кризовій ситуації повинна дозволяти собі маленьке свято, щоб переключитися?

Павло: Так-так, звичайно. Коли відбувається свято, навколо нього багато гарних емоцій, посмішок і жартів – і на цей час люди просто святкують.