Реєстрація


Маргарита Сурженко: для початку мешканців Донбасу варто просто зрозуміти

Учора, 2 грудня, у книгарні "Є" відбулась презентація вже другої книги молодої української письменниці з Луганська Маргарити Сурженко  "Нове життя. Історії із Заходу на Схід" (перша книга авторки ...

12312068_1155403964487272_1455473816_n
Маргарита Сурженко: для початку мешканців Донбасу варто просто зрозуміти

Учора, 2 грудня, у книгарні “Є” відбулась презентація вже другої книги молодої української письменниці з Луганська Маргарити Сурженко  “Нове життя. Історії із Заходу на Схід” (перша книга авторки носила назву “АТО: історії зі Сходу на Захід”). Герої цієї книги, як і першої, також зазнали жахів війни, але вони на іншому боці фронту. Авторка намагається зрозуміти тих людей, передати їхні думки, переживання та ідеали.

Сама ж Маргарита – одна з тих, хто через війну вирішив полишити Луганськ. Втім, стресові обставини відкрили й нові можливості. Саме в умовах вимушеного переселення їй вдалося видати перші книжки із багатьох написаних. У мене патріотична родина, тому ми ходили на мітинги за Україну, вболівали за Майдан. Мені було дуже важко знаходитись у тому середовищі. Друзі, з якими нещодавно пили каву і які проявляли до тебе людяність, і ти їх дуже любив, почали просто на очах перетворюватися на людей, з якими неможливо знаходити спільну мову. І неясно чому. Дуже важко знайти причину. Вони бажають смерті людям, які, на мою думку, мають почуття гідності і виходять за свою країну. А вони хочуть, щоб скоріше все це б завершилось і настала стабільність, тому що їм важливіші соціальні виплати, які можуть затримати через ці події. І тому хотілось якомога швидше втекти від всього цього негативу, і бути зі своїми однодумцями, з якими було морально легше.Сталося це 9-го червня, коли у Луганську все почало загострюватись. В один момент я зрозуміла, що там уже неможливо знаходитись, це вже небезпечно для моєї дитини. Тому ми просто сіли на поїзд і поїхали. Поїхали спочатку до друзів. Гадали, що їдемо на два тижні – думали, скоро все закінчиться. Порошенко став президентом і значить скоро у нас буде мир і український Луганськ. Тому взяли із собою дуже мало речей. Але, як виявилось, повертатись досі немає куди“, – розповідала Громадському Простору Маргарита.

Спочатку ми поїхали до Кривого Рогу, до моєї подруги, яку я дуже давно не бачила. Я пам’ятаю, як збирала сумки, реально брала із собою кілька речей: джинси, сорочку, футболку, кілька речей моєї дитини. І ми їхали з однією сумкою подарунків і дуже маленькою сумкою моїх речей, тому що збиралися погостювати на два тижні. Тиждень ми були у моєї подруги, потім тиждень у друзів у Києві і зрозуміли: повертатись немає куди, все стає ще гірше. Хоча моя мама мене заспокоювала, казала, що все добре, нас звільняють потихеньку… Але я розуміла, читаючи новини, що ще небезпечно повертатись, тому ми скористались допомогою волонтерів і поїхали на Волинь.Спочатку жили в Луцьку, потім у селі у Волинській області, біля Шацьких озер і потім повернулись до Києва. Тут нам допомогли наші друзі. У Києві дороге житло. Але за допомогою друзів з’явилась така можливість жити в Києві, про що я дуже давно мріяла“, – розповідає Маргарита.

Вона зізнається: “У мене склалось враження, що у Луганську 70% людей, які просто нічого не хочуть робити. Можливо, проросійсько налаштованих 20% і проукраїнських 10%. Але це моя суб’єктивна думка. Я пам’ятаю дуже багато моїх друзів, яких я запрошувала на мітинги, а вони казали, що це нічого не змінить, бо ми всі маріонетки, навіщо нам це робити“.

Мені б дуже хотілось, щоб Луганськ був українським, звичайно. Тому що не хочеться, щоб стільки людей віддали своє життя даремно. І дуже б не хотілось, щоб це була гаряча точка. При цьому я розумію, що людей, які там живуть, не зміниш, їх цінності не зміниш, на жаль. Тому, наприклад, особисто себе я не бачу в Луганську поруч з людьми, які ненавидять Україну і звинувачують не себе у своїх проблемах, а Україну“, – підкреслює Маргарита Сурженко.

 

2.12.2015_Маргарита_Сурженко_Книгарня_Є

 

Найцікавіші тези з виступу Маргарити під час презентації книги “Нове життя. Історії із Заходу на Схід”: 

Чому вирішила знову писати про події на Сході України:
“Насправді, перша книжка писалась на емоціях, мене просто переповнювало натхнення. Іноді мені здається, що її писала не я, а муза, мені просто доводилось записувати те, що муза мені надиктовувала. І ось, коли голос музи закінчився, коли я поставила крапку, перша книга була дописана, то я зрозуміла, що потрібно написати ще одну книгу. І відразу виникла ідея написати про іншу сторону. Тобто написати про трьох героїв з відмінною позицією, тому що у мене є багато друзів, знайомих в Луганську, з якими ми дуже гарно спілкувались, але ось чомусь вони перейшли, так би мовити, на іншу сторону. Мені хотілось і самій розібратись, чому це сталось”.
12312299_1155403121154023_1133269124_n
Про прототипів у книзі:
“Якщо у першій книзі були молоді люди як я, у яких все життя попереду, то ось герої другої книги, наприклад Ольга – їй 40 років, такі люди як моя мама, якій дуже важко починати нове життя, а також мамині подруги. Всі вони були достатньо реалізовані у Луганську, у них була хороша робота, на якій їх поважали. Але вони змушені були їхати, знаходити себе в Україні, що в принципі було зробити набагато важче, ніж у Луганську. Тому що тут дуже важко знайти роботу хорошу, як у них була в Луганську. Доводиться жити, наприклад, з дітьми. І не завжди хочеться це робити і доводиться повертатись назад в Луганськ. Хоча і не дуже подобається ситуація та ідеологія, що там є зараз.
Якщо говорити про Ваню, дванадцятирічного хлопчика, то ми з мамою колись, ще навесні, коли все починалось, зустріли двох маленьких дівчат, які зі світлом в очах говорили про те, що скоро прийде Новоросія і теж все буде добре, “И порядок наведет!” всюди. І дійсно було дуже дико таке чути, тому що ніхто не вірив, що все це може настати. Світло в їх очах можливо було прототипом.
12277268_1155403111154024_186415037_n
Насправді, друзів ополченців у мене немає, але я могла б уявити причини їхньої поведінки, тому що дійсно бачила безробітних чоловіків своїх подруг. І подруги жалілись на те, що дуже важко знайти чоловікам роботу. Я знала, що у нас в Луганську є завод, який тільки розкрадають замість того, щоб дарувати Луганську робочі місця. Чоловікам немає куди діти свою енергію, розвиватися і їм доводиться пити алкогольні напої. Діма (один з героїв книги – авт.) дуже хотів би, щоб на його заводі виготовляли трамваї і потяги, які були б у Луганську. Але, на жаль, цього нема, йому доводиться носити свою брудну форму у целофановому пакеті додому і потім дружина дивиться на цю форму з огидою і зневажає свого чоловіка. Потім просто сидить на кухні і пліткує зі своїми подругами про чоловіка, а він, щоб врятуватися від всього цього включає телевізор і його заспокоює голос Путіна, який говорить: “У нас в Росії порядок і все добре…”.
Про людей на Донбасі, які не підтримують Україну:
“Я не втомлююсь повторювати, що від хворих родичів не відмовляються, їх потрібно лікувати. Але для цього потрібна дуже велика робота. Мені здається, що 70-80 % людям все-одно яка буде влада, їм просто потрібні хороші економічні умови для реалізації себе. Їм потрібно знати, що у них буде заробітна платня і ніхто не зруйнує їх оселю і там буде мир, стабільність і високі умови для життя. Є фанатики, які за Росію. Але якщо прийде сильна Україна, то, звичайно, і вони погодяться жити в Україні і будуть раді, що нарешті розпочався розквіт”.
Громадський Простір розпитав Маргариту Сурженко про її життя у Києві – вже майже як рік на новому місці: 

Г. П. Ви досі проживаєте в Києві? Як із зайнятістю, комфортно Вам тут?

Проживаю в Києві, тут я навчалась і жила шість років, дуже рада мати можливість знову жити в столиці. Обожнюю це місто, яке завжди рухається і дає можливості рухатись разом з ним, а значить рости і розвиватись. Тут ніколи не скучно. Я – фрілансер, за рік зареєструвалась приватним підприємцем, працюю копірайтером, але розумію, що тут вже себе розкрила повністю, хочу опановувати нову професію, розвиватись в ній, при цьому не припиняти займатись тим, чим займаюсь зараз.

Г.П. Чи спілкуєтесь Ви зі своїми друзями/рідними, які залишились на непідконтрольній частині Донбасу?

В Луганську залишились лише сусіди, спілкується з ними переважно моя мама. Мої подруги переїхали до Росії, з ними підтримуємо зв’язок, але звісно не так, як раніше -через розбіжності в політичних поглядах.

Г.П.  Ваше бачення, що може дозволити вирішити цей конфлікт після завершення військових дій, як шукати порозуміння?

Нам не варто брати з них приклад і відповідати ненавистю на ненависть

Порозуміння необхідно шукати обов’язково. Для цього варто просто розвіювати стереотипи про те, що на Сході всі однакові. Одним із завдань першої книги «АТО. Історії зі Сходу на Захід» було саме допомогти розбити той стереотип, адже книга про переселенців, які знайшли і полюбили справжню Україну, які ставали добровольцями і захищали свої рідні землі, ходили на мітинги. Існує багато людей, які підтримують Україну, але не мають можливості тут себе реалізувати, змушені повертатись туди і терпіти ту владу. Є, звісно, й ідеологічний прошарок, на якому тримається режим на окупованій території. Люди, які зараз там лишились отримують інформацію через підконтрольні Росії ЗМІ, тому вони часто переповнені ненавистю до України, перекладають на неї всю відповідальність за свої біди. Але нам не варто брати з них приклад і відповідати ненавистю на ненависть. Для початку мешканців Донбасу варто просто зрозуміти, а далі намагатись налагодити з ними зв’язок, будувати не стіни, а мости. Кожен може взяти участь в цьому. Хтось віддати переселенцям одяг, хтось дитячу книгу, хтось запросити до себе на свята і доброзичливо зустріти. Цікаво те, що ділитись любов’ю можна лише тоді, коли її в тобі багато. А для того потрібно тут в своїй країні розвиватись, рухатись, рухати свої справи далі, не перекладати на когось відповідальність, а продовжувати жити і робити свої справи від душі. Тоді і буде чим ділитись з переселенцями, мешканцями Донбасу. Тоді можна легко розчиняти їх ненависть в своїй любові. Якщо помріяти про те, щоб Донбас знову став Україною, то варто працювати з ним на державному рівні масштабно. Покращити інфраструктуру, щоб людям не треба було вчиняти героїчні вчинки з пересадками для того, щоб потрапити в Карпати або до Львова. Створювати робочі місця з гідною зарплатнею, проводити освітню реформу, робити там країну, в якій людина зможе себе реалізувати і відчувати людиною. Робити так, щоб у людей не було часу дивитись телевізор, адже у них буде можливість відвідати якусь культурну подію свого міста. Розповсюджувати і піарити цю культуру. Донбасу потрібна сильна і процвітаюча Україна – так само, як і кожному українцю на Заході чи Сході. Це нас об’єднує, кожен хоче жити гідно і мати можливість себе реалізувати.

Г.П.  Ці непрості обставини відкрили вас як письменницю, Ви видали першу книгу, тепер уже є друга, бажаємо і 3-тю і так далі! Ви як ніхто можете сказати, що криза, це завжди і нові можливості, і ви для себе їх відкрили. Який Ваш меседж людям в пошуках, як прийняти і рухатись далі?

Не варто перекладати відповідальність на інших. На Путіна чи Порошенка

Дійсно, кожне падіння – це можливість піднятись на ще вищу гору. Не варто перекладати відповідальність на інших. На Путіна чи Порошенка. Варто просто крутитись, працювати, думати, як робити свою справу більш ефективно. Криза – це чудова можливість більше думати і знаходити нові можливості, криза рухає нас вперед і варто просто не здаватись, сприймати все не як кінець світу, а як шанс, яким неодмінно варто скористатись.

 

Автор: Віталій Ніщименко


Тематика публікації:       

Останні публікації цього розділу:

Ні "поліцейщині" в Україні! Відбулась перша Всеукраїнська акція проти законопроекту 6556

Дані та е-демократія - в контексті України та світу

Надія Бабинська про конкурс молодіжних інновацій U-Inn: інновувати, творити і змінювати свої громади

Уперше Програма IT-освіти для дівчат-підлітків Technovation Challenge відбулась в Україні

Імплементація Національної стратегії у сфері прав людини - що показав громадський моніторинг

Два роки дії Національної стратегії у сфері прав людини: результати моніторингу