Депортація: терор холодом, голодом, працею

Галина Жовтко

18 травня 2014 року минає 70 років з дня насильницького переселення кримських татар з території Криму. В результаті геноциду кримськотатарський народ втратив 46% свого населення. На жаль, ці роковини відбуваються на тлі дуже тривожних подій. Майбутнє кримських татар знову під загрозою.

“Найстрашніше полягає в тому, що джерелом загрози є знову ж ті самі сили, які були 70 років тому. Владімір Путін, який однозначно заявив, що однією з цілей його політики є відновлення радянського союзу, зараз однозначно загрожує Україні в цілому, його війська по суті окупували Крим, і в окупованому Криму у дуже небезпечній ситуації опинився цілий кримськотатарський народ“, – заявив Володимир В’ятрович, Директор українського інституту національної пам’яті, під час круглого столу.

Росія знову хоче “зробити” із кримських татар “екстремістів” та “терористів”.

Про небезпечне становище заявив Алі Хамзін, прес-секретар Меджлісу кримськотатарського народу: “Днів 10-15 тому назад у нас в масовому порядку у Старому Криму більше 150 людей запросили, з числа мусульман, взяли у них відбитки пальців, сфотографували, пояснення і роз’яснення – чому ви відвідуєте мечеть, з яких пір ви почали вірити у відповідності з певними постулатами вашої мусульманської віри. Вчора (14 травня – авт.) був обшук у домі нашого лідера Мустафи Джемілєва без його присутності. Сьогодні вночі були масові обшуки серед кримських татар з одним обвинуваченням – зі звинуваченням у причетності чи підозрі в тероризмі. П’ять годин назад, коли я їхав сюди, був здійснений обшук у моєму домі“.

Деякі факти з історії депортації кримських татар

Історики виділяють три хвилі геноциду по відношенню до населення Криму:

1-ша хвиля 1770-1780 роки – депортовано 30 тис. осіб
2-га хвиля 1850-1860 роки – депортовано 231 тис. осіб
3-тя хвиля 1930-1940 роки – депортовано 228 тис. осіб, з яких 191 тис. кримських татар.

Ще у 1778 р. під керівництвом О. Суворова відбулася перша кримська депортація. Тоді було переселено до Азовської губернії християнську громаду півострова – понад 30 тисяч греків та вірмен. Виселенню підлягали представники ісламського духовенства, яких вважали п’ятою колоною, розповів Богдан Короленко:

На території Криму не було жодного народу, що не зазнав політики ущемлення своїх прав. 1920-1930 роки були лише прелюдією тих жахливих процесів, які продовжували відбуватися у 1940 роках, зазначив Лисенко Олександр, доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України.

Найжорстокішою була депортація 1930-1940 років. За три дні, з 18 травня по 20 травня 1944 року, до Узбекистану, Казахстану, Марійської АРСР та на Урал було депортовано понад 191 тисячу кримських татар. Загалом у період 30-40 років з території півосторова було примусово виселено більше 228 тисяч людей різних національностей (греки, вірмени, болгари, німці).

“Людей не просто переміщували, людей позбавляли права на життя. Це був терор холодом, голодом, працею“, – Лисенко Олександр, доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України.

Окрім депортації відбулось руйнування пам’ятевого аспекту – знищено понад 2 тисяч кладовищ, 2 мільйони надгробків, топоніміка Криму була змінена – до 2 тисяч.

Лист спогадів Ф.Меджитова, депортованої кримської татарки (1933-2008):

“Народилась у 1932 році у селі Коз Судакського району. Я закінчила 3 класи, почалась війна, продовжити навчання мені так і не вдалось. Коли почалась депортація, батька з нами не було, він воював на фронті. Маму і нас, 6 дітей, солдати викинули з дому, ми так і не встигли з собою нічого взяти. Голодні та роздягнуті ми добрались в Узбекистан, в колгосп «Назарбай» Бекабадського району. Нам дали малий дім, де дах був на рівні зі землею. Ми ледь помістились туди зі сім’єю. У 1944 році першим помер брат Решат, наступного року сестра Мевіде. Мама плакала день та ніч. І після смерті сестри прожила три дні. На наступний день після смерті мами зайшов сусід Абдула ага і передав страшну звістку про те, що помер брат. У брата одна нога і одна рука були підвернуті, очі та рот кишіли мурахами. Я спробувала випрямити йому руку та ногу, але вони застигли. Взяла ганчірку і витерла йому очі та рот, потім нагріла води і пішла до однієї старшої жінки, щоб помогла помити тіло брата. Вона мені сказала, що хлопців обмивають чоловіки, і відправила мене до діда Чигбара. Я пішла до нього, а коли повернулась додому, то виявилось, що нас чекає машина. Мене і двох сестер відвезли у лікарню. В цей вечір померла ще одна моя сестра. Через два дні померла друга. Я залишилась повністю одна. Я поневірялась, випрошуючи милостиню. Якось сусіди пожаліли мені і пішли зі мною на базар, щоб поміняти речі, які залишилися, на продукти. Мене залишили біля входу, я лежала на землі, не було сил піднятися. Хтось покликав мене, я ледь відкрила очі. Це був мій родич, який запитав, що я тут роблю. Я все розповіла. Він взяв мене на спину та поніс до себе додому. Так мене врятували від смерті. Пізніше мене віднайшов батько, який повернувся з фронту. Він йшов на фронт, залишивши вдома дружину та 6-ро дітей, а залишилась у нього одна я. Мама померла у 34 роки, старшому брату було 16 років. Хіба можна розказати та описати ці страшні роки? Я їх буду пам’ятати до кінця свого життя“.

Повернення депортованих кримських татар почалося у період Горбачова, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. У 1987 році була створена комісія, яка займалась розглядом звернень щодо можливості повернення кримських татар. Було надіслано 6823 звернення, зокрема 1107 від кримських татар.

“Початком повернення кримськотатарського народу в Крим, точкою біфуркації, можна вважати 16 вересня 1987 року, коли була прийнята постанова ЦК Компартії України Про деякі пропозиції щодо вирішення питань, що піднімаються кримськими татарами. Голова цієї комісії Громиха розіслав усім членам комісії пропозиції, в яких, цитую: “доручити раді міністрів внести пропозиції до 1.12.87 року про поетапне переселення у 1987-1988 роках певних груп татар у степові регіони Криму. При розробці заходів доцільно передбачити створення декількох радгоспів, будівельних організацій, для поповнення підприємств відсутньою робочою силою. Всю роботу організувати з таким розрахунком, щоб впродовж найближчих двох років з проживаючих за межами Криму 57 тисяч сімей, тобто близько 320 тисяч чоловік, повернути близько 4 тисяч сімей, або до 20-30 тисяч чоловік“”, – розповів Мельник Ігор, молодший науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті. Радянська влада планувала повернути лише невелику частину кримських татар.

Ті, хто повернулись, перебували під тотальним контролем, їм чинився спротив, ярлик “екстремістів” із кримських татар ніхто не знімав. Так, наприклад, 14 лютого 1988 року у Севастополі на акції щодо повернення кримських татар у Крим, на одного кримського татарина (близько 200 осіб) припадало 32 співробітники міліції (загалом 6352).

У звіті щодо мітингу 18 травня 1988 року йдеться про наступне: “У зв’язку з підготовкою кримськотатарськими екстремістами групових антигромадських акцій, приурочених до дати виселення татар в Криму, так званий День жалоби 18 травня, здійснено необхідні заходи із запобігання. З 434 населених пунктів області, де проживали татари, тільки в М.Білогірську і в 11 селах на 184 приватних будинках 18 травня були вивішені саморобні траурні прапорці. За дозволом райвиконкому у м.Білогірську о 18.00 відбувся мітинг, в якому взяло участь до 400 людей. Він тривав 15 хвилин, після чого, його учасники пішли на кладовище для поминок до поховань. Всього у Кримській області 18 травня в мітингах і місцях поховання взяло участь більше 1700 чоловік“. Як зазначив Мельник Ігор, молодший науковий співробітник Українського інституту національної пам’яті, такий звіт тільки підкреслює наскільки повним був контроль.

Своїми спогадами поділилась кримська татарка Муслімова Едіє, директор видавничого дому «Тезис» (АР Крим): “Я в Крим повернулась, на Батьківщину, у 1969 році. Я була малою дитиною. Те, що ви сказали, для мене дуже знайоме. Я “екстремістка” з 6 років. Нас у школі було лише 2-3 дитини з кримських татар. І коли мене перший раз обізвали – “ви татари зрадники” – я взагалі незрозуміла цих слів. І коли я прийшла до батька і запитала, чому мене називають зрадницею, то батько мене посадив перед собою та розказав нашу історію. … Ми приїхали рано в Крим, і я не виросла у середовищі свого народу, на жаль. Я зідеалізувала свій народ. Мене виховала моя бабуся, тому я добре знаю свою рідну мову. Зараз ми катастрофічно втрачаємо нашу рідну мову. Моя бабуся до такої міри страждала, що тут немає її рідних, і вона цими розповідями про депортацію, розповідями про те, як вони жили. Для мене як для дитини це було біле і чорне – біле – це життя до війни, це рай у її розумінні, те як вона працювала, які пісні вони співали, а чорне – це після того як почалася війна, і особливо депортація“.

У Криму уже всенародною стала акція “Пам’ятий” (Унутма\Помни), яку започаткував 10 років тому Рефат Куртієв, кримськотатрський історик (1925 – 2012), та яка була підтримана Меджлісом кримськотатарського народу. Уже вийшло 4 книги “Депортація кримських татар. Як це було“, що складаються із спогадів про депортацію.

За словами Муслімової Едіє, директора видавничого дому «Тезис» (АР Крим), фотографій, які б свідчили про варварське виселення кримських татар немає, вони заховані у архівах, і невідомо коли вони випливуть, і світ побачить ці злочини.

Розповіді із книг про депортацію втілились у фільм “Хайтарма”. Як розповіла Муслімова Едіє, цей фільм показує все, як було: “Мій батько взяв участь у зйомці цього фільму. Діти, які колись були депортовані, зараз у ролі старих. Мій батько, коли приїхав додому, ридав…. Вони не грали, вони знову пережили момент депортації. Для них це було дуже важко, але вони показали наскільки це було страшно”.

Український інститут національної пам’яті розпочинає науково-популяризаційний проект «Наш Крим», що присвячений основним віхам його історії, культурним та історичним зв’язкам Криму з українськими землями.

В рамках проекту планується всебічне висвітлення особливостей розвитку Кримського півострова: 

міжнародної боротьби за володіння Кримом;
етнодемографічної динаміки Криму;
геноцидної політики російського та радянського керівництва, спрямованої на витіснення з півострова корінних народів;
політичних, економічних, культурних чинників, які пов’язували Крим з українською територією.

Статті та документи проекту «Наш Крим» будуть опубліковані на офіційному сайті Інституту, а також на сайті «Історична правда», у партнерстві з яким започатковується цей проект. Матеріали охоплюватимуть період з моменту завоювання Криму Російською імперією у 1783 р. і до 2014 р, коли Росія знову окупувала український півострів. Окрім науково-просвітницьких студій в рамках проекту планується проведення відкритих публічних заходів (більш детальну інформацію можна буде знайти на сайті Інституту).

Проект «Наш Крим» і надалі розвиватиметься та залишатиметься відкритим для громадських ініціатив та співпраці.