Чи відкриє #‎яНеБоюсьСказати‬ тему, на яку не прийнято говорити

Галина Жовтко

Днями флешмоб з хештегом ‪#‎яНеБоюсьСказати‬ заполонив соціальні мережі. Українські жінки та чоловіки почали відверто розповідати свої власні історії про насильство, яке колись зазнавали – домагання, зґвалтування, залякування, примус, розбещення … Тих, хто не побоявся, наважився уже сотні. І як коментують постраждалі, причина замовчування таких випадків пов’язана саме з тим, що у нас не прийнято про таке говорити, бо соромно, бо загалом  така культура сексуального виховання.

Світова громадськість визнає, що однією з найпоширеніших форм порушення прав людини є ґендерне насильство, яке стосується і чоловіків, і жінок, але жертвами якого переважно є жінки. За нещодавніми даними мережі організацій WAVE (Жінки проти насильства в Європі), більше 60 мільйонів жінок в Європі є жертвами гендерного насильства.

Проте актуальність для України флешмобу ‪#‎яНеБоюсьСказати полягає ще й тому, що йде війна, є окуповані території в Донецькій та Луганській областях, є анексований Крим, а це означає, що кожного дня чиниться страшне насильство. Масштаби такого насильства важко визначити в повній мірі, оскільки це тема, на яку не хочуть говорити і на яку складно говорити.

Тож можливо, що саме ‪така кампанія як #‎яНеБоюсьСказати допоможе привідкрити завісу.

За даними Фонду народонаселення ООН, найвразливішою категорією на сході є дівчатка-підлітки та молоді жінки. “Ми переживаємо страшний період. Війна завжди має жіноче обличчя. Жінок використовують для задоволення своїх сексуальних неприродних пристрастей….”, – так на одній із прес-конференцій депутатка Ірина ‪‎Луценко оприлюднила ‬розповідь тих, хто зазнав насильства на окупованих територіях. 

Згідно досліджень ФН ООН, 22% жінок в Україні переживали або продовжують страждати від фізичного чи сексуального насильства, при цьому 2/3 з них ніколи не звертались за допомогою.

Причини поведінки насильників пояснює психолог-травмотерапевт Марта Пивоваренко: “Ось ці три фактори – вуличні діти (не було з кого брати приклад), неповноцінна сім’я (не встановлено взаємодії між людьми, незрозуміло як правильно діяти, наприклад, тато маму б’є – то значить правильно бити) та плюс контекст спроби насильства на дрібних живих істотах – ведуть до озвіріння. А ця озвірілість в момент, коли трапилася можливість перейти на щось більше, наприклад, на людину, то вона була реалізована, оскільки не було перешкоди у вигляді цензора, тої “правої” півкулі, яка би сказала, що так робити не можна, незалежно від того, будеш ти покараний чи ні. Чим далі, їхній рівень озвіріння буде збільшуватися, бо переходить у рівень свідомості. Вони усвідомлюють, що так можна жити! Розвинуті люди менш агресивні. Рівень розвитку передбачає меншу агресію і менше насильство автоматично.” Детальніше про це читайте за посиланням.

“Там страшні речі робляться. Ми на “гарячу” лінію отримуємо дзвінки із окупованих територій. Ми маємо інформацію про факти насильства, ми маємо інформацію про факти зґвалтувань, про проституцію. У нас для цього немає доказів, є лише дзвінки. Телефонують не постраждалі, а як вони кажуть: сусіди, родичі, знайомі. Проблема полягає в тому, що ці злочини не розглядаються там як злочини, а як нормальна практика“, – коментує ситуацію з правами людини на окупованих територіях Катерина Левченко, Президентка ГО «Ла Страда-Україна». – “Хоча немає терміну давності по злочинам сексуального характеру, але у мене є великий сумнів, що після встановлення контролю  України над цими територіями ми зможемо розслідувати ці злочини. Досвід, наприклад, Кореї, яка була окупована Японією, показав, що лише через 40 років жінки почали говорити про ті зґвалтування, які чинилися організовано армією. Точніше мова йде про публічні будинки  – це був організований бізнес для задоволення  потреб. Про це неможливо говорити”.

Як повідомила ГО «Інститут розвитку та соціальних ініціатив», яка здійснює реалізацію кампанії з протидії насильству над жінками в Луганській області, лише 50-60% людей звертаються за допомогою. А ті, хто звертаються, часто кажуть: “Хочу, щоб ніхто не знав, допоможіть”.

У свіжій статті Радіо Свобода “У полоні на Донбасі. Сексуальне насильство” наводяться дані правозахисників, які займаються документуванням випадків насильства на Донбасі. Із 80 опитаних волонтерами «Схід-SOS» колишніх полонених, ніхто не погодився фіксувати документально випадки сексуального насильства. А чоловікам визнання скоєного над ними сексуального насильства дається ще важче – взагалі вони замовчують це.

Режисерка-документалістка Аліса Коваленко – одна з небагатьох, хто наважився розповісти про те, що з нею сталося в неволі. П’ять болісних днів її допитує і ґвалтує російський офіцер із позивним «Гром». Повернувшись з полону сепаратистів, вона через деякий час розповіла свою історію у формі вистави-реконструкції “Полон” на основі реальних подій, яку наприкінці травня було презентовано Театром Переселенця у Києві.

Але ж точна кількість таких випадків – невідома ….

Станом на червень 2016 року, працівники Управління ООН з прав людини зафіксували “лише кілька” випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом.

«Більшість заяв вказують на те, що погрози зґвалтуванням та іншими формами сексуального насильства використовуються як спосіб жорстокого поводження та катування в контексті незаконних та свавільних затримань як чоловіків, так і жінок… Погрози сексуальним насильством, тілесними ушкодженнями чи вбивством щодо родичів жіночої статі або їх затримання часто використовуються як засоби для примушення затриманих чоловіків зізнатися, зректися своєї власності, або вчинити інші дії, яких вимагають порушники, в якості передумови їх звільнення або безпеки», – йдеться у доповіді верховного комісара ООН з прав людини.

Фото –  Олександра Желєзнова, Театр Переселенця

_______________________________________________

Читайте також: #‎яНеБоюсьСказати – мережею ширяться особисті історії про #насильство