Право на звернення: капосні дрібнички, які псують справу

Щоби мати змогу реалізувати будь-яке конституційне право, громадянину треба знати, як саме, у який спосіб це зробити. Іноді це стає проблемою.

Конституція України (ст.40) гарантує, що “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк”.

Зрозуміло, громадянину має бути відомий механізм реалізації цього права.
Відповідно, ст.5 чинного з 1996-го Закону України “Про звернення громадян” пояснює:

“Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв’язку (електронне звернення).
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв’язку з ним. Застосування електронного цифрового підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається“.

Отже, ми можемо звертатися до суб’єктів владних повноважень як традиційним, паперовим, листом, так і (адже надворі давно XXI-ше століття), листом електронним. Але для цього, зрозуміло, принаймні треба знати адресу електронної пошти респондента.
А от і спробуйте знайти на офіційному сайті Президента України адресу електронної пошти чи то форму для надсилання звернень гаранту чи то його адміністрації (ясна річ, що глава держави навряд чи буде особисто зачитуватися листами співвітчизників) “онлайн”. Мені не вдалося. Колись на мій запит з АП повідомили, що, мовляв, можна надсилати на будь-яку електронну адресу посадовців АП, але, по-перше, практика показує, що на превеликий жаль нерідко лист просто залишається без відповіді (потрапляє у спам, видаляється п’ятим помічником третьої секретарки заступника тощо), а по-друге, нащо змушувати громадянина, тим більш не обов’язково сильно обізнаного у питаннях Інтернету, довготривало розшукувати щось на сайті і здогадуватися, чи це належна пошта чи ні.

Відтак на адресу керівництва Адміністрації Президента України щойно полетіло звичайне, “паперове” звернення з наполегливою порадою “вжити заходів для забезпечення невідкладного розміщення на офіційному сайті Президента України, на доступному для огляду місці, інформації про електронну поштову адресу, призначену для подання електронних звернень главі держави та його Адміністрації, або ж вміщення на цьому сайті відповідної форми для подання звернень онлайн”.

Це перше.

Друге – вищепроцитована нормативна вимога зазначати у зверненні “місце проживання” та “по батькові”. Питання – нащо державі, в особі посадової особи (або ж того самого п’ятого помічника третьої секретарки заступника) знати місце проживання автора звернення, то як для надання відповіді треба знати лише поштову адресу – ту, яку захоче, виходячи зі зручности для себе, вказати сам автор звернення? І пощо в Україні, де ніколи не було традицій звертання до особи “по батькові”, полишати у канцеляриті оце “ПІБ” (причому саме у такому совковому порядку – “Северин Олександр Євгенович”, а не, як би це було по-людськи, “Олександр Євгенович Северин”), а не писати українською “пане Олександре”?
На кілька пропозицій до суб’єктів законодавчої ініціативи з цим розібратися автор отримував щось схоже на “відписки” про те, що мовляв, удосконалення законодавства про звернення потребує системного підходу і робота триває. Насправді це удосконалення потребує зміни кількох слів, при тому, що “робота триває” вже роки. То може комусь просто ліньки і нема бажання?

Ну і третє. Те, що на четвертому році де-факто війни з російським агресором чинний закон передбачає особистий розгляд керівниками суб’єктів владних повноважень звернень “інвалідів Великої Вітчизняної війни”, а не просто “інвалідів війни”, як на мою думку – для держави просто ганьба.

Підсумовуючи: і законодавство про звернення, і правозастосовча практика вимагають нескладного, але невідкладного корегування. Стан з дотриманням права на звернення громадян, на відміну, скажімо, від права на інформацію, рідко потрапляє у поле уваги моніторингових громадських організацій, рівно як і грантодавців з донорами. Думаю, це треба виправляти.

Олександр Северин, к.ю.н.