Перерости корупційну уразливість і вирости у громадянське суспільство

Навесні цього року Херсонщину збурила подія: голову однієї з передових об’єднаних територіальних громад (ОТГ) затримали за підозрою в отриманні хабаря у 100 тисяч гривень. За версією правоохоронців, слідчими був задокументований факт отримання неправомірної вигоди головою цієї громади. За повідомленнями місцевих ЗМІ, «посадовця затримали після здійснення перерахування на банківський рахунок грошових коштів та передачі квитанцій про сплату 100000 гривень за виділення земельної ділянки на території ОТГ».

Кошти були перераховані на рахунок місцевої громадської організації (ГО), яка активно працює у громаді, і лише за цей рік впровадила низку корисних ініціатив – від започаткування сортування сміття до створення відкритого громадського простору. 

Після розгляду справи суд не знайшов складу злочину у діях голови. Проте громаді довелося уповні пережити увесь біль корупційної сцени: затримання, арешт, виїмка документів, паніка, підозри, страх, недовіра одне до одного, негатив у ЗМІ, пошук сил для підтримки та захисту, судові слухання. Я особисто бачила розпач на обличчях і представників апарату, і місцевих активістів. І хоча ситуація розв’язалася, цей болючий досвід вже вписано в історію громади. Він зробив очевидним, що комфорт роботи посадовців та активістів, а також репутація громади залежать і від прозорості діяльності місцевої громадської організації. Прозорість і доброчесність інституцій – як адміністрації громади, так і ГО – дозволяє бути сильними і неуразливими. 

Більше того, ситуація оприявнила кілька неоднозначних аспектів функціонування громадянського суспільства у малих громадах, з якими стикаються усі партнери програми DOBRE, які працюють з ОТГ. 

Перший із них – це злиття органів місцевого самоврядування та громадської організації замість розподілу їхніх повноважень. 

В той час, коли на національному та регіональному (обласні центри) рівнях організації прагнуть вибудувати співпрацю з владою, на місцевому рівні буває важко розділити, хто є хто. І не лише зовнішньому спостерігачеві, а й самим мешканцям. Переважна більшість активістів працюють або в апаратах ОТГ, або в установах, які фінансуються з місцевого бюджету. Не раз доводилось чути на тренінгах «підніміть руку, хто в нас сьогодні активісти» і спостерігати вагання при заповненні реєстраційних форм: «Я сьогодні від громадської організації чи від ЦНАПу?». В одних громадах представники сільської ради є членами керівних органів ГО. В інших – голова ОТГ здійснює вплив на діяльність ГО, наприклад “підказує”, які проекти готувати. Бували випадки, коли голови вирішували, якій з місцевих ініціатив дати лист підтримки, а якій відмовити, не зважаючи на те, що всі вони пропонували корисні для громади проекти і конкурували за позабюджетні кошти. 

Причин такого злиття багато. Це і брак вмотивованих людей для створення незалежних організацій, і відсутність або необізнаність з механізмами забезпечення фінансування ГО, і нехтування базовими принципами міжсекторальної співпраці «заради блага громади», і зручність взаємозалежних стосунків для обох сторін. Однак, при такій аж надто близькій співпраці питання громадського контролю за діяльністю влади зводиться нанівець. І те, що кошти перераховані не на рахунок голови громади чи когось із близьких осіб, а на рахунок місцевої ГО, автоматично не звільняє нікого ні від корупційних підозр ні від, будьмо відвертими, корупційних можливостей. А функція контролю та нагляду розмита у ролях і громадськості, і влади, які поєднують одні й ті самі люди.

Другий аспект – відсутність чітко визначеної мети діяльності місцевих громадських організацій. 

Багато громадських організацій у сільській місцевості не виросли з груп активістів, а були створені для отримання коштів донорів з подачі, знову ж таки, місцевої влади. Відповідно, питанням місії, бачення, цінностей мало хто переймався, швидко оформлюючи реєстраційні папери ГО і готуючись отримати хоч якусь фінансову підтримку для громади. Статути таких організацій припадають пилом у шухлядах, а члени і членкині навряд чи згадають, яка мета їхньої діяльності. Тому місцеві ГО можуть сьогодні розвивати спорт, а завтра – просувати медіаграмотність в школі, а післязавтра – ставити сонячні батареї. При цьому вони, безперечно, розвивають громаду, але зовсім не громадський активізм і практику спів-відповідальності за якість життя на місцях. І аж ніяк не власний професіоналізм. Адже такі ГО працюють як фінансові кишені тієї ж місцевої влади і беруться за ініціативи, які визначаються не місією організації, а запитом керівництва. 

Це, знову ж таки, ставить питання про чистоту коштів, які заходять на рахунок організацій, їх цільове використання у відповідності до місії, мети і потреб. Так, ГО може приймати кошти від фізичних та юридичних осіб на статутну діяльність, але не може влада бути до цього причетною більше, ніж ті, інтереси кого мали би представляти громадські організації. Та поширена практика, яка зараз є в громадах, не є етичною. 

Намагаючись створити в громаді механізми участі, через які мешканці можуть долучатись і впливати на рішення органів місцевого самоврядування, а місцеві ГО є ефективними посередниками між громадянами і владою, консультанти програми DOBRE часто починають з обговорень місії місцевих ГО. Часто вони закінчуються визнанням, що ГО не виконує своїх завдань і саморозпускається. Саморозпускається, щоб почати заново. Як ініціативні групи, які спершу спілкуються з мешканцями, визначають пріоритети, і ведуть діяльність, яка керується суспільним інтересом, а не виключно бажанням влади взяти кошти на щось у громаді. Згодом деякі з них розроблять свою місію, бачення, цінності і переростуть у ГО. Це, звичайно, довший шлях. Але коротший видається непридатним. Бо кому потрібні ГО без сутності? 

Третій аспект тісно пов’язаний з обома попередніми. Це прозорість і доброчесність самих громадських організацій. 

Яка частка місцевих ГО оприлюднює протоколи прийняття рішень? А звіти про отримані кошти паралельно із звітами про діяльність? А скільки місцевих ГО мають розроблені політики і процедури фінансового менеджменту, які б регулювали порядок прийняття коштів, і в будь-який момент можуть показати задокументований факт надання фінансування на статутну діяльність? 

Так, бюрократія не часто в пошані у людей, які горять бажанням щось робити, а не писати чи заповнювати формочки. 

У 2019 році оцінювання інституційної спроможності 121 місцевих ГО у 75 громадах-учасницях програми DOBRE показало, що тільки 36% організацій мають фінансову інструкцію та задокументовану політику здійснення закупівель. Наявність політик і процедур – це один із способів не лише продемонструвати організаційну спроможність, а й бути прозорим і довести свою доброчесність. Це питання репутації. 

Один із голів ОТГ якось сказав: «Навіщо мені антикорупційні інструменти? Щоб ніхто не говорив, що я займаюсь корупцією! Завдяки цим інструментам у мене все підконтрольне і відкрите». Таку ж функцію для громадських організацій мають політики і процедури, в яких прописано, як вони розпоряджаються коштами і як вони це демонструють. Хорошою практикою тут можуть бути і наглядові ради громадських організацій. Тоді питання про походження і призначення коштів ГО не матимуть корупційного сумніву. Публічність і підтверджена доброчесність можуть стати тим підґрунтям, на якому вибудовується система відносин між ГО і мешканцями, що  сприяє формуванню довіри і справжнього партнерства між тими, хто приймає рішення, і тими, для кого приймають рішення. Важливо, щоб не лише органи влади, а й інститути громадянського суспільства дотримувались принципів доброчесності та ціннісних орієнтирів.

Отже, які уроки можна винести із ситуації з громадою на Херсонщині? 

Корупційна уразливість стосується як влади, так і громадських організацій. На місцевому рівні вона має цілком зрозумілі причини. Разом з тим, вона має і цілком ясні шляхи мінімізації. Публічність діяльності, підзвітність мешканцям громаді, прозора фінансова політика (відкриті джерела надходження коштів та звіти про витрачені кошти). І стосунки на відстані: коли організації вибудовують публічне партнерство з органами влади, зберігаючи свою автономність та незалежність у прийнятті рішень, коли працівники виконкомів місцевих рад не стають членами керівних органів ГО і не впливають на прийняття рішень громадської організації, коли громадська організація це не виключно інструмент для залучення фінансових ресурсів в громаду, а самостійний, незалежний суб’єкт, з яким слід вибудовувати партнерські відносини. 

Коли така система взаємовідносин складеться, підстав і приводів для політичного тиску чи корупційних звинувачень буде обмаль. Уразливість до корупційних закидів не послаблюватиме місцеві організації. А громадянське суспільство в Україні перестане закінчуватися за порогами офісів національних та регіональних громадських організацій.