Безбар’єрність — не тренд, а норма: як формується культура рівних можливостей в Україні

LIGASOC

Поняття інклюзії поступово виходить за межі вузькопрофесійного поля. Воно стає частиною суспільного дискурсу. Сьогодні про інклюзивність говорять не лише освітяни чи соціальні працівники — це тема, що входить у повсякденне життя. Приклади з реальності — ветерани, родини з дітьми з інвалідністю, переселенці — допомагають суспільству усвідомити: інклюзія — це про всіх нас. Втім, для системних змін потрібен час, діалог і послідовність.

Безбар’єрність — це про повагу до різноманіття

Безбар’єрність — не технічна характеристика, а цінність, що формує культуру взаємоповаги. Це визнання права людини бути різною — за віком, досвідом, можливостями — і водночас мати рівний доступ до життя, освіти, праці та дозвілля. Формування цієї культури — це крок до суспільства, де різноманіття не потребує виправдань, а сприймається як норма.

Роль громад і партнерств

На місцевому рівні рушіями змін виступають громади, активісти, представники бізнесу, міжнародні партнери. Саме вони знають свої потреби найкраще й можуть впроваджувати інноваційні рішення. Ефективні зміни, як показує практика ГО «Дніпровська ліга соціальних працівників», народжуються з ініціатив самих громадян, які зіткнулися з бар’єрами і прагнуть змін. Важливу роль відіграє бізнес — адже соціально відповідальні компанії, що інвестують в інклюзивні рішення, отримують не лише довіру клієнтів, а й довгострокову лояльність суспільства.

Труднощі на шляху змін

Команди, що працюють у сфері безбар’єрності, часто стикаються з опором до змін — як серед інституцій, так і серед самих громадян. Додаються й обмежені ресурси: фінансові, кадрові, технічні. У кожній громаді — своя специфіка і свій шлях. Немає універсального рішення. Але ключ до поступу — у партнерстві, навчанні та системній роботі.

Безбар’єрність як частина культурного коду

Щоб безбар’єрність стала нормою, а не декларацією, потрібна синергія зусиль усіх секторів — освіти, влади, бізнесу, медіа, громад.

• Освіта має формувати культуру поваги до різноманіття ще з дитинства.
• Держава — інтегрувати принципи безбар’єрності у всі політики.
• Медіа — змінювати наратив: не про “героїв, які змогли всупереч”, а про нормальність рівного доступу.
• Громади — підтримувати тих, хто створює зміни на місцях.

Безбар’єрність — це не витрата, а інвестиція в розвиток суспільства, у стійкість і людяність. Коли ці зусилля об’єднуються, народжується культура, у якій повага, рівність і доступність стають частиною української ідентичності.

 Авторка: Інна Мілютіна — експертка ГО «Дніпровська ліга соціальних працівників», амбасадорка безбар’єрності.