Юридичний аналіз законопроекту про дезінформацію

20 січня 2020 року Міністерство культури, молоді та спорту України оприлюднило для громадського обговорення порівняльну таблицю проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо забезпечення національної інформаційної безпеки та права на доступ до достовірної інформації”. Автори законопроекту зазначають, що законопроект «покликаний забезпечити реалізацію права громадян на доступ до достовірної збалансованої інформації через запровадження механізмів боротьби з дезінформацією в інформаційному просторі України та підвищення рівня медіаграмотності населення в умовах гібридної агресії РФ».

Експерти Лабораторії цифрової безпеки та Платформи прав людини проаналізували положення законопроекту та визначили ключові ризики запропонованих новел:

Поширювачі масової інформації та їх правовий статус

• Присвоєння індексу довіри поширювачів масової інформації під контролем державного органу (Уповноваженого) є формою впливу на діяльність журналістів та медіа та суперечить проголошеній меті забезпечення можливості отримувачів інформації свідомо обирати та критично оцінювати інформацію.
• На поширювачів інформації, в тому числі звичайних громадян, покладено надмірні обов’язки, виконання яких може призвести до самоцензури, обмеження публічних дебатів з суспільно важливих питань.
• Вимога повної публічної ідентифікації кожного з поширювачів масової інформації є надмірною, порушує міжнародні стандарти у галузі свободи слова та може підірвати гарантії прав викривачів корупції, зокрема.
• Покладення на поширювачів масової інформації, що розповсюджують новинні, інформаційні або інформаційно-аналітичні матеріали, обов’язку зазначати дані про прізвище та ім’я автора або його псевдонім порушують вимоги міжнародного та національного законодавства в галузі авторського права. 
• Безпідставно звужено права журналістів порівняно з правами “професійних журналістів”. За наявності однаково високих ризиків нападів, погроз, пошкодження майна, вбивств тощо під час здійснення журналістської діяльності, пропонується запровадити різний рівень захисту журналістів та “професійних журналістів”, для чого немає жодних об’єктивних підстав.

Самоврядування журналістів – Асоціація професійних журналістів України

• Різний обсяг прав та гарантій між “журналістами” та “професійними журналістами”, який залежить від членства в Асоціаціі професійних журналістів України порушує конституційну заборону на обмеження у правах за належність чи неналежність до громадських організацій (частина 4 статті 36 Конституції України), є непропорційним обмеженням свободи слова (стаття 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та може тлумачитись, як примусова участь в об’єднанні та порушення стандартів щодо свободи асоціацій (стаття 11 Конвенції).
• Детально регламентоване на рівні Закону саморегулювання журналістів з юридичною відповідальністю за порушення етичних стандартів не відповідає міжнародним підходам та практикам.
• Запровадження аналогічне адвокатському саморегулювання журналістів з Асоціацією, яка згідно Закону має стати єдиною, детально регламентованою в Законі, як по структурі та діяльності так і по вимогах до членів, із забороною реорганізації і ліквідації може бути визнане таким, що не відповідає стандартам щодо свободи асоціацій (стаття 11 Конвенції).   

Уповноважений з питань інформації

• Діяльність Уповноваженого спрямована на обмеження права на свободу вираження поглядів, а не на захист конкретних інформаційних прав громадян;
• Процедура формування, статус та функції Уповноваженого не відповідають вимогам Конституції України – Кабінет Міністрів України не може створювати будь-яких суб’єктів владних повноважень поза системою органів виконавчої влади та надавати їм необмежені повноваження.
• Діяльність Уповноваженого щодо подання обов’язкових для розгляду заяв про спростування або відповідь на дезінформацію становить надмірне втручання в свободу вираження поглядів – загроза високих штрафів за відмову виконувати вимоги Уповноваженого, відсутність підстав для відмови в оприлюдненні відповіді Уповноваженого, обмежені можливості щодо захисту створюють «охолоджувальний ефект» щодо поширення інформації з питань суспільного інтересу.
• Контроль Уповноваженого за дотриманням вимог щодо обов’язкового публічного розкриття  інформації про особу усіх поширювачів масової інформації не відповідає міжнародним принципам щодо анонімності як гарантії свободи вираження поглядів.
• Обов’язкова участь Уповноваженого у розгляді цивільно-правових справ щодо спростування недостовірної інформації створює загрозу порушення права громадян на справедливий суд (стаття 6 Європейської конвенції).

Визначення дезінформації та відповідальність за її поширення

• Визначення дезінформації є неузгодженим у різних актах, недостатньо чітким та залишає простір для зловживань у правозастосовчій діяльності;
• Адміністративно-правові санкції, передбачені змінами до Закону “Про інформацію”, є надмірними та непропорційними, можуть застосовуватися до необмеженого кола осіб, а також фактично повертають до українського законодавства штрафи за дифамацію;
• Кримінальна відповідальність за поширення дезінформації не враховує ступінь суспільної небезпеки при визначенні санкцій за вчинення злочину, а запропонований процесуальний запобіжник у вигляді звернення до ЄСПЛ за консультативним висновком, може виявитися неефективним.

Детальніше з висновками та рекомендаціями експертів можна ознайомитись у документі: Аналіз ЗП Про дезінформацію

Олександр Бурмагін, Людмила Опришко (ГО «Платформа прав людини»)
Віта Володовська, Максим Дворовий (ГО «Лабораторія цифрової безпеки»)

Малюнок – Надія Бабинська

Джерело