Вшанували учасників Медвинського повстання та загиблих українських військових

9 жовтня у Медвині на Київщині утретє провели акцію “Квіти пам’яті”. Починаючи з 2020 року, під час неї вшановують учасників Медвинського повстання, відвідуючи їхні могили, а цього року – також і військових з Медвинщини, які загинули в російсько-українській війні.

Церемонія вшанування почалася біля пам’ятника Медвинського повстання, де виступили організатори акції, рідні загиблих і бандурист Святослав Силенко, виконавши пісні, які вели у бій борців за незалежну Україну століття тому, і які надихають наших захисників зараз. Далі, разом з рідними і друзями загиблих, поїхали на могили українських воїнів-земляків: Олександра Василенка, Олександра Бочарова, Андрія Дороша, Володимира Шевченка з Медвина і Віталія Підлубного з Браного Поля. 

Також під час акції згадали і вшанували учасників Медвинського повстання, чиї поховання збереглися і були знайдені краєзнавцями: Мусія Шуляка, Захара Миколенка, Микиту Кнюха, Якова Марушевського, Варфоломія Дубину та страчених каральним загоном Будьонного 13 жовтня 1920 року Ничипора і Купріяна Хижняків, Заваденка і Даценка.

На сам кінець учасники акції поїхали до Старої Буди – села на Черкащині, де був похований один із лідерів Медвинського повстання і його ідеолог, бандурист Антін Митяй, що загинув у 1921 році у бою з більшовиками. Про історію його боротьби розповів краєзнавець Петро Гогуля, який з 1990-х років збирав інформацію про повстання, брав участь у пошуку місця поховання бандуриста. 

“Пов’язуючи події українських визвольних змагань, що відбувалися століття тому, і тих, які точаться зараз, ми стверджуємо про тяглість нашої боротьби і державотворення. А зберігаючи пам’ять про наших Героїв, стаємо сильнішими” – пояснює спізасновниця освітньої ініціативи “Медвин. Повстання” Марина Гогуля.

Організаторами акції стали освітня ініціатива “Медвин. Повстання”, Відділ культури та туризму Медвинської сільської ради, Відділ освіти, молоді та спорту Медвинської сільської ради.

ДОВІДКОВО

Олександр Василенко (1982–2014). Солдат Збройних Сил України, 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ, навідник реактивної артилерійської установки «Град».
Навчався у Медвинській середній школі, улюбленим шкільним предметом була біологія. Після школи опанував професію електрика у Таращанському технікумі, служив в українській армії, навчався у Києві в Національному аграрному університеті, закінчив бакалаврат. Працював електриком, на будівництві, різноробочим у Києві. Брав участь у Помаранчевій Революції і в Революції Гідності разом з найкращим другом, кумом Віталієм. Мав дружину Світлану і доньку Софійку, яка народилася у 2009 році. Олександр був дуже товариським, мав багато друзів.
Навесні 2014 року його призвали до армії і він у складі 72 бригади ЗСУ потрапив на Схід. Мріяв потрапити на День народження до доньки Софійки, яке було у червні, але потрапив в оточення і не встиг побачити дитину. Загинув 6 серпня 2014 року на Луганщині, поблизу прикордонного села Дякове під час ворожого артобстрілу. Олександру було 32 роки.
Вулиця в Медвині має його ім’я. На будівлі ліцею в Медвині встановлено меморіальну дошку. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Олександр Бочаров (1975–2016). Солдат 53 окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха ЗСУ, механік-водій.
Народився у Браному Полі. Закінчив Медвинську середню школу. Служив в армії в Одесі. Опанував професію водія. Працював на комбікормовому заводі в Медвині.
Під час російсько-української війни був мобілізований до Збройних Сил України. Планував перед загибеллю зустрітися з двоюрідним братом, але не встиг. 25 квітня 2016 року поїхав на Схід, а через місяць, 25 травня Олександр загинув. Це сталося на Донеччині, неподалік селища Зайцеве. Олександру був 41 рік.
На будівлі ліцею в Медвині встановлено меморіальну дошку.

Володимир Шевченко (1977–2022). Водій-санітар медичної машини 72 бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ.
Навчався у Медвинській середній школі. Служив у армії. Вчився в Таращанському технікумі на водія, працював за цією професією, зокрема, трактористом, також у Богуславі в аварійній бригаді Водоканалу, різноробом у рідній школі в Медвині. Захоплювався риболовлею, технікою, зокрема, мотоциклами, бджолярством, столярством. Друзі пам’ятають його як скромну, веселу, доброзичливу, ввічливу людину.
Захисником України став ще 2015 року, був сапером. Під час повномасштабної російсько-української війни знову вирушив боронити батьківщину на Сході. Загинув від поранень 18 червня 2022 року, отриманих біля міста Торецьк на Донеччині. Володимиру було 45 років.

Віталій Підлубний (1983–2014). Солдат, старший механік-водій 72 бригади імені Чорних Запорожців ЗСУ.
Закінчив Бранепільську середню школу. Улюбленим предметом у школі була українська література. У Богуславі у вищому професійному училищі сфери послуг здобув професію кухаря. Служив в українській армії. Працював таксистом в м. Українка на Київщині. Брав участь у Революції Гідності.
Навесні 2014 року був мобілізований, з травня служив на Сході у складі 72 бригади ЗСУ. 9 липня увечері їхав у колоні на бойовій машині піхоти. Машина підірвалася на вибуховому пристрої і Віталій отримав важкі поранення, а його побратими загинули на місці. Три тижні чоловік боровся за життя в лікарні. Помер 30 липня 2014 року. Віталію було 30 років.
Вулиця, на якій жив Віталій у Браному Полі, має його ім’я. Посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Андрій Дорош (1981–2022). Солдат 130 батальйону Територіальної оборони м. Києва.
Виріс у Медвині, звідки родом його мама, Надія Петрівна. Батько загинув в автомобільній катастрофі, коли йому було 2 роки. Навчався у школі № 320 у Києві. Закінчив столичне професійно-технічне училище № 25, здобувши професію «столяр будівельний, паркетник». Працював у Києві інкасатором, монтажником вентиляційних  систем. Служив в українській армії, де добре себе зарекомендував. Був спокійний, врівноважений, відповідальний, мав багато товаришів по службі. Любив рибалити, грав на гітарі, співав.
З початком повномасштабної війни вступив у Територіальну оборону Солом’янського району м. Києва, брав участь у боях. У складі 130 батальйону ТО відправився захищати Україну на Харківщину. Перебував на передовій, рятував поранених, виявляв неабияку сміливість при виконанні бойових завдань.
Загинув 27 червня 2022 року біля с. Дементіївка на Харківщині, коли евакуйовував дітей. Рятуючи одного з них, потрапив під мінометний вогонь. Андрієві було 40 років.

Яків Марушевський (1883–1938). Учасник Медвинського антибільшовицького повстання у 1919–1920 роках.
Унтер-офіцер армії Російської Імперії, від 1911 року – жандарм Варшавського вокзалу. Під час Медвинського антибільшовицького повстання воював проти більшовиків, був у загоні отамана Дмитра Цвітковського. 
Був розстріляний під час Великого Терору. Якова Марушевського заарештували 30 березня 1938 року, обвинувативши в участі у фіктивній “контрреволюційній повстанській організації”. Він мужньо витримав допити і винним себе не визнав. Разом із іншими медвинцями, колишніми учасниками Медвинського повстання – Василем Заваденком, Федором Василенком, Зотом Луценком, Андрієм Ільченком його розстріляли увечері 25 квітня 1938 року. Мав 54 або 55 років. Похований у Биківні під Києвом. Реабілітований.
У Медвині на Ригорівському цвинтарі знаходиться символічна могила Якова Марушевського.

Микита Кнюх (1888–1938). Учасник Медвинського повстання, вояк армії УНР.
У 1918 році був у лавах армії УНР. Брав участь у Медвинському повстанні. Під час совєтської колективізації не хотів вступати в колгосп, за це рік перебував у в’язниці.
Був розстріляний під час Великого Терору 7 травня 1938 року. Мав 50 років. Похований у Биківні під Києвом. Реабілітований.
Онук Андрій Василенко поставив на цвинтарі по вулиці Шевченка у Медвині хрест і насипав символічну могилу, на які привіз землі з Биківні. 

Захар Миколенко (1893–1938). Учасник Медвинського повстання.
Жив на вулиці Миколія у Медвині. У 1910-х роках у Києві здобув професію бухгалтера. Служив у армії Російської імперії. Брав участь у Медвинському повстанні. Одягався зі смаком, любив читати, був бандуристом, очевидно, разом із односельцем Дмитром Салатою училися у відомого бандуриста, ватажка повстання Антіна Митяя. Сам змайстрував собі бандуру, любив грати і співати у колі родини, навчив цього і власних доньок. Особливо любив співати «Взяв би я бандуру».
У другій половині 1920-х брав участь у будівництві семирічної школи, у якій викладав лікнеп. Крім педагогічної і творчої праці займався ще й підприємницькою діяльністю: у домашньому сараї зробив магазин. Працював у Медвині рахівником в МТС, у медвинському сільському споживчому товаристві, де завідував складом. «Старші люди казали, був дуже чесним і принциповим. Жодної цукерки не візьме зі складу. На роботу ходив у вишитій сорочці», – розповідала дочка Захара Миколенка Катерина. 
Був розстріляний під час Великого Терору. 5 березня 1938 року його затримали у Медвині, спочатку повезли з іншими чоловіками до Богуслава, потім – до білоцерківської тюрми і звідти – до Києва, де стратили 5 квітня 1938 року. Мав 45 років.
Похований у Биківні під Києвом. Реабілітований.
На цвинтарі на вулиці Миколія у Медвині є символічна могила Захара Миколенка.

Мусій Шуляк (1890–1943?). Отаман повстанського загону під час Медвинського повстання у серпні 1920 року. 
Служив в армії Російської імперії матросом. Під час Медвинського повстання очолював загін повстанців. 29 серпня 1920 року, під час бою з більшовиками у районі саду Круглик і Богуславського шляху, привів на допомогу медвинським повстанцям загін повстанців із сусідніх сіл Гута і Дмитренки, і, несподівано заатакувавши більшовиків, допоміг виграти цей бій. 
У 1920–1930-х працював водієм на машино-тракторній станції.
Став жертвою Великого Терору. Заарештований 1937 року. Засуджений до 10 років у виправно-трудовому таборі, звідки не повернувся. Прожив 53 роки, або менше. Реабілітований. 
У Медвині, на цвинтарі по вулиці Шевченка, є символічна могила Мусія Шуляка.

Антін Митяй (1886-1921). Ідеолог Медвинського повстання.
Бандурист, один з лідерів товариства “Просвіта”, де організував музичний і драматичний гуртки та бібліотеку з українськими книжками, військовий волонтер армії УНР. Їздив на бронепоїзді «Хортиця», а також із кінною батареєю Полку Чорних Запорожців і козаками «Запорізької Січі» отамана Юхима Божка, підтримуючи їхній бойовий дух народними думами і піснями. У його репертуарі були думи «Про Марусю Богуславку», «Буря на Чорному морі», «Про Морозенка», «Про Нечая», «Про Богдана Хмельницкого», «Про смерть козака-бандуриста».
Під час Медвинського повстання на чолі з отаманом Лебедем (Хомою Сидоренком) у 1920 році очолив пропагандистський відділ повстання. Коли керівництво повстанським рухом перебрав на себе отаман Дмитро Цвітковський (Квітковський), долучився до його загону. Відмовився від більшовицької амністії. До власної загибелі перебував із повстанцями отамана Цвітковського у Пехівському лісі неподалік села Ризине.
Загинув у вересні 1921 року у бою з більшовиками біля села Багва на Черкащині, похований у селі Стара Буда, неподалік Звенигородки. Мав 35 років.

Також відомі місця поховання мешканців Медвина Ничипора і Купріяна Хижняків (цвинтар на вулиці Шевченка) і Заваденка та Даценка (Ригорівський цвинтар). Вони були серед тих полонених чоловіків, віком до 30 років, яких каральний загін Будьонного розстріляв на південній околиці Медвина, біля урочища “Ковтунів лісок” 13 жовтня 1920 року.