«У нас залишилась тільки ненависть до тих, хто розпочав війну»: жителька Миколаївщини про свій досвід проживання війни

Олена (ім’я змінене) проживає у одному із прифронтових міст Миколаївської області. Вона – любляча дружина та мама трьох дорослих дітей. Двоє дорослих синів Олени до початку війни проживали за ...

Додано:
WDN_UKRAINE

ВПО
«У нас залишилась тільки ненависть до тих, хто розпочав війну»: жителька Миколаївщини про свій досвід проживання війни

Олена (ім’я змінене) проживає у одному із прифронтових міст Миколаївської області. Вона – любляча дружина та мама трьох дорослих дітей. Двоє дорослих синів Олени до початку війни проживали за кордоном. Вона ж із чоловіком та донькою жила та працювала на Миколаївщині. До війни мала улюблену роботу – була керівницею відділу рекламної агенції. Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Олена разом із донькою поїхали у Польщу. Це була складна дорога: як психологічно, так і фізично. Натомість сини Олени, які у 2014-2015 роках перебували у зоні АТО – повернулися із-за кордону до війська. Про біль втрати, сміливість повернутися та потребу в підтримці читйте далі в історії Олени.

Про початок війни я дізналася із дзвінка мами. Їй 80 років, але вона дуже сучасна жінка – уміє користуватись мобільним телефоном, шукати інформацію, зареєстрована у соцмережах. Вона мені телефонує і каже: «Прокидайся, почалась війна». Я не повірила. Але коли почались обстріли, одразу стало все зрозуміло і дуже страшно. Я була в паніці, не знала що робити. У мене троє дітей: двоє старших синів ще у  2014-2015 роках служили в АТО. Але вже кілька років живуть у Польщі, там планували відкрити власну справу, тривалий час збирали кошти. В Україні ми жили з чоловіком та найменшою донькою. І, коли почалась повномасштабна війна, сини наполягли, щоб я з донькою їхала до них.

Першого березня я вирушила у цю подорож. Спочатку, не хотіла нікуди їхати. Але, моя знайома проживала в Ірпені і розповіла як вони намагались втекти із міста, щоб не бути в окупації, і кілька автівок перед ними розстріляли. Мені було дуже страшно. Місто, у якому я живу, поруч із територіями, які вже окуповані. І я розуміла, що, якщо росіяни дійдуть до нас – нас просто уб’ють.

Я почала шукати можливості виїхати. Але ніхто зі знайомих не мав місця у машині, щоб взяти мене й доньку. Кілька разів ми виходили на евакуаційний потяг. Тоді по кілька днів навіть жили на вокзалі. Але потрапити у потяг не вдавалося: він або не зупинявся, бо був переповнений, або нам не вистачало місця. Згодом працівники залізниці порадили йти додому, сказали не варто марно сподіватися: найближчими днями ми не сядемо на потяг.

Згодом мені потелефонувала знайома і запропонувала разом їхати. Вона, щоправда, тільки отримала права, і досвіду таких тривалих поїздок не мала. Але мені було дуже страшно, вибухи, здавалось, були дуже близько. До того ж постійна паніка, хвилювання, безсоння… Як наслідок, у мене почались тривожні розлади та панічні атаки. Тож, я дуже хотіла втекти від цього стану. Хотіла спокою. Ми взяли невеликі валізи та поїхали на кордон з Молдовою.

Ситуація на кордоні була дуже напруженою. Величезні черги: одна колона – машини, інша – люди, які пішки переходять кордон. І все це жінки: самотні або із дітьми чи домашніми тваринами та валізами, старенькі бабусі, жінки на інвалідних візках чи з дитячими візками… І всі вони намагаються втекти від війни, ідучи п’ять кілометрів до кордону пішки, у дощ та холод. Сплять на валізах, ночують під відкритим небом у березні! Цей шлях до кордону – дорога, уздовж якої лежать залишені речі: дитячі іграшки, підгузки, одяг, сумки з їжею. Усе побачене тільки посилило мій страх. А ще – зародилася ненависть до тих, хто змушує нас переживати цей жах.

Згодом ми перетнули кордон із Молдовою Через п’ять днів блукань країною, ми приїхали до Польщі. 8 березня мої сини привітали нас із донькою зі святом. А потім сказали, що повертаються в Україну. Кошти, які відкладали на бізнес вони витратили: купили собі одяг, захист, іншу амуніцію та квитки в Україну. Я плакала кілька днів.

В Україні вони одразу поїхали на фронт – в Ізюм. І потрапили у саме пекло. Як згодом розповідали сини, по ним стріляли з усього і без перестанку. У них на очах помирали їхні побратими. Поруч зі старшим сином розірвалась вибухівка – його контузило. Він потрапив у лікарню. У цей час також у лікарню забрали меншого сина. Спочатку думали, що простуда, але потім виявилось щось схоже на хімічне отруєння. Згодом мені телефонують лікарі, й кажуть, що краще приїхати, бо можу більше не побачити свого сина.

Я увесь цей час перебувала в Польщі. Було дуже тяжко, ми так і не змогли адаптуватись. Дуже складно коли в Україні залишились всі рідні. Інколи телефонуєш, а немає зв’язку із мамою, чи діти, які на війні, не беруть слухавку, і тебе просто розриває на шматки.

Повертатися – було моє рішення. Зрозуміла, що не можу залишити своїх дітей одних. Я хотіла бути поруч. І можливість хоча б за руку потримати свого сина була для мене важливою. По дорозі додому, я побачила ці черги на кордоні. І зрозуміла, наскільки наші українські жінки є зараз сильними. Я дивилась на них, і розуміла, які ми мужні й витривалі, який біль і складнощі проживає зараз кожна з нас. Але, попри все, ми повертаємось додому, щоб бути разом із рідними.

Після повернення, ми почали рятувати меншого сина: кілька місяців жили у різних лікарнях. Йому вдалось зберегти життя, але він отримав інвалідність. Старший син після контузії знову повернувся на фронт, його дружина приїхала теж в Україну, вона має народжувати у цьому році. 

Зараз ми залишились фактично без нічого: усі кошти, заощадження витратили на лікування та далі витрачаємо на реабілітацію. Я не можу знайти роботу, бо маю сильні панічні розлади, до того ж потрібно доглядати за меншим сином. Дуже почала хворіти мама, взагалі вона у мене бійчиня, але нині постійно під наглядом лікаря.

У нас було все чудово: робота, яку я любила, багато планів на розвиток бізнесу у синів. Іноді бувають такі моменти, що руки опускаються. Наприклад син мені каже: «Мамо, мені погано». І цілий день просто лежить.  А я собі думаю: «Ну все, це напесно вже його останній день». І так щодня живеш – як востаннє. Немає ні роботи, ні мрій, ні планів. Є тільки ненависть. Росіяни зламали нам життя.

Я чесно собі зізналась, що тепер кожен день може бути останнім. Тому намагаюсь проживати його, максимально приділяючи час сім’ї. Це теж складно, але я отримала неймовірну підтримку від психологині Наталії Сабліної. Вона мене вчить не боятись емоцій, розмовляти зі своїми рідними. Я зрозуміла наскільки важливою є підтримка фахівця. І як важливо, щоб кожен займався своєю справою. І якщо болить душа, варто йти до психолога, мені цінно, що була можливість скористатись цими послугами.

Ця публікація підготовлена у рамках проєкту «Підтримка жіночих ініціатив під час війни в Україні», який реалізовує ГО «Українська жіноча демократична мережа» за підтримки Міжнародного республіканського інституту та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). 


Тематика публікації:      

Останні публікації цього розділу:

Комунальне підприємство ухиляється від обліку дерев: громадська організація подала до суду

Молодь Світловодська готує масштабний фест у місті

Команда Let`s do it Ukraine відвідала Південь в рамках проєкту з подолання наслідків повені

Гуманітарні місії на Півдні тривають: волонтери додатково роздадуть 1000 обідів “Добра кухня”

Тютюнові акцизи рятують життя — податкові преференції неприпустимі

Вишнівецька громада на Тернопільщині отримала цифровий рентген-комплекс від Програми USAID DOBRE