«У дитинства немає інвалідності» — Подкаст Великих Історій

Олеся Яскевич, засновниця ГО “Бачити серцем”: “Перший дитячий табір — як перше кохання, і я хотіла, щоб цей досвід був доступний для кожного”

Чи можливо створити суспільство, максимально комфортне для всіх, незалежно від віку, статі, стану здоров’я та інших індивідуальних рис? Як це зробити? Чому справжній інклюзивний простір має бути відкритим для всіх?

Про це — у розмові директорки Zagoriy Foundation Євгенії Мазуренко та засновниці ГО “Бачити серцем” Олесі Яскевич для Подкасту Великих Історій. 

Євгенія Мазуренко: у соцмережах зазначено, що ти засновниця ГО “Бачити Серцем”. Насправді, за цими словами стоїть велика історія і розуміння, що ти дуже сильна людина, яка стирає всі стереотипи стосовно людей з інвалідністю. Розкажи, будь ласка, що тебе спонукало заснувати “Бачити серцем?”

Олеся Яскевич: Якщо говорити про благодійність в цілому, я прийшла до неї десь в 18-19 років. Я була волонтеркою в інтернаті для дітей зі складною формою інвалідності, проте, тоді ще не до кінця усвідомлювала, як працює система реабілітації і що в принципі приводить дітей до інтернату. Я зростала за часів радянського союзу, коли публічної дискусії на дану тему не було, як і самого поняття інклюзивність.

В мене було бажання приїхати та допомогти, але у той час це не було волонтерство у сучасному розумінні. Це зараз ми знаємо, що допомога має бути системною і давати якісний результат, а колись вона зводилася до бажання, умовно, приїхати, погратися та роздати цукерок.

Є. М.: Це важливий момент: в суспільстві досі немає чіткого розуміння, що приїхати в інтернат будь-якого типу та привезти солодощі раз на рік — це разова акція, а не допомога.

О.Я.: Саме так. Я за першою освітою вчитель малювання, і у 18 років мені хотілося інтегрувати власне вміння в волонтерську роботу. Умовно, я хотіла нести дітям красу, а працівники дивилися на мене з нерозумінням: як можна займатися мистецтвом з дитиною, якщо вона лежить і не рухається? До таких дітей я зверталася через музику. Тобто, якесь інтуїтивне розуміння дієвості арт-терапії в мене було. 

Бекграунд для створення “Бачити серцем” був закладений у ті часи, але тоді я вважала, що буду мати основну роботу і паралельно інколи займатися питаннями інклюзії. Так було, допоки не народився мій син Матвій, і я пропустила цю історію через себе. Скажу чесно, кілька років пішло на те, щоб прийняти ситуацію і зрозуміти, що Матвія не можна вилікувати, але треба дати йому більше, ніж ті умови, які зараз суспільство пропонує людям з інвалідністю.

Я почала дивитися, які програми реабілітації є в Києві. У певний момент стало очевидно, що дітей з інвалідністю не дуже приймають. У Матвія декілька порушень розвитку: він незрячій, в нього епілепсія та аутизм. Є місця, в яких, наприклад, займаються з дітьми з аутизмом, але не беруть незрячих; коли ми приходили в місця, де працюють з незрячими, вони гадки не мали що робити з тими, в кого є аутичний спектр.

Ми їздили в інші країни на реабілітацію, і я паралельно дивилась, що ще там роблять по цьому напрямку. Поступово прийшла до розуміння: дітей не завжди намагаються реабілітувати, а хочуть скоріше поліпшити якість життя, щоб людині та її оточенню було комфортно. Це і є інклюзивність, — хоч я і не люблю це слово, — модель суспільства, у якому кожному його члену максимально зручно. 

Є. М.: Тож після чергової поїздки ти вирішила створити подібну модель в Україні.

О.Я.: Спочатку ми почали організовувати зустрічі: пікніки, тусовки, де можна просто зустрітися, поспілкуватися, щоб показати — родини можуть класно проводити час незалежно від того, є в дитини інвалідність чи ні. З часом ми з однодумцями замислилися: а чи не створити нам організацію?
Так у 2014 році була офіційно зареєстрована ГО “Бачити серцем”.

Ми одразу домовилися, що вся діяльність буде направлена не на реабілітацію, а на соціалізацію. 

Згодом прийшла ідея першої активності. Я стояла у заторі і раптом подумала: “Зараз літо, всі діти їдуть до таборів, а чому мій син ні?” Я знала, що у існуючі табори Матвія не візьмуть, тому ми вирішили створити власний кемп для дітей з інвалідністю та без. Так з’явився “Космотабір”.

У першому таборі було 35 дітей, переважно зі складною формою інвалідності. Але було зрозуміло: літо закінчиться — і вони повернуться додому, у власні чотири стіни. Тож ми вирішили думати над проектами, які будуть допомагати включенню у соціальне життя.

Одразу свідомо вирішили працювати з дітьми із комплексними порушеннями. Зазвичай вони не ходять у садки, до школи, не йдуть вчитися далі і, відповідно, працювати — тобто, не мають можливостей до самостійного життя.

Ми вирішили змінювати ситуацію. Так народилася концепція Школи підлітків та творчої майстерні ТАК.

Є. М.: Розкажи про них детальніше.

О.Я.: Наразі у “Бачити серцем” є два основних напрямки.

Перший — творча майстерня ТАК, де підопічні вчаться власноруч робити домашній декор.

Другий — Школа підлітків, яка є платформою підготовки до працевлаштування. Є успішний кейс: один з наших студентів працює в мережі ресторанів, декілька годин на тиждень допомагає на кухні.

Третій напрямок, який ми відкрили цього року — програма “Старт”, орієнтована на підлітків 16-18 років. Задача: виявити сильні сторони  учасників, щоб розвивати їх для переходу на програму майстерні.

Є. М.: Колись я працювала з дівчатами,  які створили групу “Нестереотипний HR”. Їх мета — показати роботодавцям, чому важливо, коли людина з інвалідністю дійсно працює в команді, я не номінально працевлаштована, бо в законодавстві є квота. Коли ми з ними шукали людину в мою команду, дівчата ставити питання: “А який в вас ліфт? Яка вбиральня?” Я почала замислюватися, скільки є буденних нюансів, які ми не помічаємо. 

Багатьом основам спілкування треба навчати — наприклад, не “нависати” над людиною у візку, а стояти так, щоб вона тебе бачила в повний зріст.

О.Я.: Саме тому ми вирішили робити табір абсолютно інклюзивним простором, куди запрошуємо дітей з інвалідністю та без неї, учасників з різних частин країни, дітей, що були змушені переїхати зі Сходу — словом, абсолютно всіх. В перші роки дітей з інвалідністю долучилося більше, але потім ми зрозуміли, що це неправильно, і стали наголошувати, що в нас буде цікаво кожному. Поступово ми прийшли до ідеального балансу 50/50.

Це сталося, бо ми поставили собі внутрішнє питання: як діти без інвалідності будуть спілкуватися з тими, в кого вона є? “Космотабір” є місцем, де це спілкування проходить органічно.

Більше про інклюзивний простір, прийняття та дієвість бажання змінити світ на краще — у Подкасті Великих Історій з Олесею Яскевич.

Слухати:
Apple podcast
Anchor FM

Дивитися:
YouTube