Соціальна сфера – quo vadis?

Проблема України, як «соціальної держави» – це глибока невідповідність між соціальними гарантіями, які задекларовані на законодавчому рівні, та тим, що держава реально може забезпечити.

Задекларований об’єм видатків на соціальний захист мінімум в 3 рази перевищує суму, закладену в бюджеті України на соціальний захист та соціальне забезпечення.

Українська соціальна політика за 25 років пройшла довгий шлях. Від радянської системи соціального захисту з «уравниловкой» та загальним охопленням населення соціальними заходами, повною зайнятістю та державною власністю на всі засоби виробництва, через пострадянську тотальну приватизацію, згортання соціальних програм та надання численних пільг для пом’якшення наслідків структурних реформ, до євроінтеграційних процесів. Зараз Україна знаходиться в новій соціальній парадигмі, яка характеризується відміною пільг та скороченням соціальних виплат, жорсткою (економічно обґрунтованою) тарифною політикою, лібералізацією соціально-трудових відносин, системним реформуванням в контексті виконання угоди Україна-ЄС.

Але відсутність стратегії розвитку соціальної сфери в цілому, унеможливлює координацію різних напрямків реформ, які відбуваються зараз та мають безпосередній вплив на життя українців. Приклади довго шукати не потрібно. В Звіті Уряду за 2015 рік «Здійснюємо реформи. Змінюємо Україну» досягненням соціальних реформ в розділі «Нова соціальна політика» зазначаються, з одного боку, скасовуються пільги та соціальні виплати, а, з іншого боку, «субсидію за спрощеною системою вже отримали близько 4,8 млн українських родин, що майже у 6 разів більше ніж у минулому році (739 тис. сімей)» Чи є досягненням зубожіння значної кількості українців?

Ці та інші питання були обговоренні на засіданні Координаційно-експертної ради з питань соціальної політики НДІ праці та зайнятості МСП та НАН України (КЕР), що відбулося 25 грудня, за підтримки проекту ЄС “Civil Society. Dialogue for Progress”. У дискусії взяли участь незалежні експерти, представники недержавних організацій, таких як Бюро соціальних та політичних розробок, науковці зі Школи охорони здоров’я Києво-Могилянської академії та Науково-дослідного інституту праці і зайнятості населення Міністерства соціальної політики та НАН України.

Учасники засідання зазначили, що після 2014 року основні зусилля в реформуванні соціальної сфери спрямовано на скорочення пільг та соціальних виплат. Проте відсутність збалансованої стратегії зі створення робочих місць, підвищення заробітних плат та забезпечення соціальних стандартів, з паралельним підвищення тарифів на оплату житлово-комунальних послуг призводить до того, що кількість отримувачів різних форм соціальних виплат постійно збільшується, а Уряд описує це як своє досягнення. Учасники відзначили, що в Україні, «соціальна держава» акцентує увагу не на створенні для людей можливостей до самозабезпечення, а намагається реалізувати модель «керованої бідності», яка тільки підвищує кількість осіб, що стають клієнтами системи соціального захисту. Створюється «замкнуте коло бідності», в якому, зубожіння населення призводить до необхідності бюджетного фінансування різноманітних соціальних виплат, що, в свою чергу, призводить до додаткових бюджетних витрат та дефіциту бюджету. Це викликає інфляційні процеси, які призводять до ще більшого зубожіння населення.

Учасники також дискутували про те, яким чином соціальна  політика може забезпечити людський розвиток. Презентуючи Звіт Програми розвитку ООН «Доповідь про людський розвиток 2015. Праця заради людського розвитку», секретар Координаційно-експертної ради Ігор Камінник відзначив, що “заходи соціального захисту є дієвими механізмами сприяння сталому економічному зростанню завдяки підтримці працюючого населення і розширенню його можливостей”. Лише баланс між комплексними підходами до економічного розвитку та соціальними інтересами населення робить можливим повноцінний розвиток людини. І в цьому плані, Індекс людського розвитку,  можна розглядати як індикатор ефективності соціальної політики.

На жаль, подібні індикатори практично не застосовуються в реформаторських стратегіях України. Наприклад, Стратегія сталого розвитку «Україна – 2020» в «Стратегічних індикаторах досягнення», затверджена Указом Президента України,  має тільки один індикатор (п. 16 «середня тривалість життя людини за розрахунками Світового банку підвищиться на 3 роки»), який стосується людського розвитку. Слід зазначити, що конкретна цифра очікуваної тривалості життя не вказана.

За даними Звіту ПРООН за 2015 рік, по середній тривалості життя Україна займає 113 місце з показником 71.0 рік. Якщо ми до 2020 року підвищимо цей показник до 74.0 років, ми навіть не досягнемо діючого зараз середнього показника тривалості життя (75,0 років) для групи країн з високим рівнем людського розвитку, до якого входить Україна. Слід зазначити що Україна за індексом людського розвитку (81 місце) відстає від значної кількості пострадянських країн:

Естонія – 30 місце, Литва – 37 місце, Латвія – 46 місце, Білорусь – 50 місце, РФ – 50 місце, Казахстан – 56 місце, Грузія – 76 місце, Азербайджан – 78 місце.

Українські реформатори як з центральних органів виконавчої влади, так і з неурядових організацій, і міжнародних донорських структур повинні відповісти на запитання «куди йде» українська соціальні політика, та які індикатори для неї є важливими. Чи кількість бідних сімей, що отримують кошти на виплату житлово-комунальних послуг, чи тривалість життя, якість здоров’я і освіти громадян України.