Роман Лихачов: «Тут кожен робить те, що може. А іноді – й не може, але робить»

Коли розпочалася перша фаза російської агресії в Україні, що тривала з 2014 по 2021 роки, на Чугуївщині виникла волонтерська ініціатива «Станція Чугуїв», яка надавала поміч вимушеним переселенцям. Зараз, відколи Чугуїв перетворився на прифронтове місто, настала пора допомагати вже самим чугуївцям.

Ми поспілкувалися з одним із провідників «Чугуївського волонтерського штабу», головою громадської організації «Чугуївська правозахисна група» Романом Лихачовим, який повідав про діяльність місцевих волонтерів:

А що робити далі?

– Моє рідне місто Чугуїв з першого дня війни стало ареною бойових дій. Окупанти зранку 24 лютого обстріляли чугуївський аеродром. Вибухи, які лунали (а я живу поряд із аеродромом), несли жах. Але шок відійшов. І мені стали дзвонити жителі міста з питанням: «А що робити далі?». І я прийшов до висновку, що треба допомагати тим, хто опинився у скруті. Громадський активіст та депутат Чугуївської міської ради Дмитро Дробот запропонував, що необхідно працювати в уже апробованому варіанті «Станції Чугуїв», але з акцентом на місцевих жителів.

Незабаром почали приєднуватися люди. Вони приходили і говорили: готові допомагати, бо вже заморилися сидіти без діла. Масово вони пішли до нас після перших двох тижнів війни. Так у нас з’явилася ціла команда волонтерів (характерно, що дівчат у ній – більшість). І хто чим може – той тим і допомагає. Хтось доставляє вантажі та вивозить жінок із дітьми, хтось розбирає медикаменти, читаючи інструкції та консультуючись із лікарями, хтось розносить продукти літнім особам та людям з інвалідністю, які не можуть вийти з дому.

Скільки кубів або тон «влазить» у фуру?

– Дмитро Дробот допоміг роздобути мікроавтобус, яким можна доставляти гуманітарну допомогу. Перший вантаж нам передали хлопці з Кропивницького – мої партнери з «Transparency International». Однак виникало чимало проблем. Адже раніше я не знав, як організовувати транспортне сполучення в умовах воєнного часу. Я не відав, скільки чого вміщується у певну машину, уяви не мав, скільки кубів або тон «влазить» у фуру. Не стикався з таким поняттям, як «евакуація»… Стали продумували логістику. Ми вчилися розподіляти гуманітарку по заявках. Створювали гугл-форми, щоб розподіляти потреби по харчам, лікам, іншим важливим речам.

Також дуже в нагоді стала Facebook-група «Чугуев info», яка перетворилася на потужний комунікаційний майданчик: до 20-30 тис. переглядів на день. Там хтось пише: «Я хочу виїхати», а хтось: «Я можу вивезти». Інший: «Вибухом вибило все скло в квартирі, допоможіть!». У відповідь: «Я можу забити вікна, тільки з вас – матеріал». Так вони знаходять один одного.

Головне – якнайшвидше вирішувати проблему

– Ми самі себе називаємо «Чугуївський волонтерський штаб». Ніхто не «париться» з якимись формальностями. З тими, з ким раніше спілкувалися офіційно, виключно на «ви», зараз часто говоримо на «ти», просто по імені, забуваємо про по батькові. Бо головне – якнайшвидше вирішувати проблему.

Помінялося навіть ставлення чиновників, вони стали добріші, рідніші, кудись подівся «пафос», всі займаються справжніми речами. Багато питань розв’язуються оперативніше, без формалізму… Від мене, можливо, неочікувано буде це почути, але скажу об’єктивно: наші міські владники, приміром, мер Галина Мінаєва та її заступниця Людмила Макаренко, показали себе дуже круто. Райдержадміністрація – голова Сергій Лободенко, начальник відділу з юридичних питань та оборонної роботи Іван Скупченко працюють на висоті.

До речі, і хлопці, які в теробороні, той же Антон Бабієць – просто молодці. Ми з ними активно взаємодіємо. Також ми ще воєнним деякі вантажі доставляємо. Але докладно про це, зі зрозумілих причин, говорити не буду.

Фокус робимо на тих, у кого дійсно складна ситуація

– Намагаємося допомогти всім, кому можемо. Навіть собак із кішками підживлюємо. Але фокус робимо на тих людях, у кого дійсно складна ситуація – це, передусім, сім’ї з дітьми, особи поважного віку, хворі, одинокі, безробітні.

Так, останнім часом дефіциту в Чугуєві стає менше, адже поставки до магазинів починають надходити. Втім, постає інша проблема – в людей за 2 місяці війни банально закінчуються кошти. Роботи немає, в Харків на заробітки не поїдеш. А в магазинах та аптеках все подорожчало ледь не в рази. Щоб купити на базарі, необхідно мати готівку, а її майже немає де зняти… У віддалених районах Чугуєва та прилеглих селах – ситуація ще складніша.

Тому волонтерам є чим і ким займатися. При цьому ми стараємося відійти від черг, бо вони є небезпечними. Адже окупанти вже здійснювали обстріли по точкам видачі гуманітарної допомоги в Харкові та інших містах. Тому ми зараз працюємо адресно.

Приміром, у багатоповерхівці живе молодий чоловік з інвалідністю, який із дому взагалі не виходить. Він навіть боїться незнайомим людям відкривати двері. Його батьки виїхали ще до війни, він залишився сам на сам, та його підгодовували сусіди. Добрі люди передали йому телефон, ми купили сім-карту, він зміг перший раз зв’язатися з сестрою. І ми регулярно відвідуємо, допомагаємо.

Тут кожен робить те, що може. А іноді – й не може, але робить

– Коли кудись доставляємо вантаж, нерідко провозимо його через ті райони, де «шарахає», де тривають обстріли. Тому значимість будь-якого пакунка, який прийшов із гуманітаркою, важко переоцінити.

Днями розвантажували автівку, фоном були обстріли. Але знали, що це необхідно, і продовжували свою діяльність. Бо тут кожен робить те, що може. А іноді – й не може, але робить.

Нам допомагають волонтери з Дніпра, Кропивницького, інших міст. Багато кого я раніше навіть в обличчя не бачив, але вже тісно співпрацюємо.

Якось на одному з пакетів було написано англійською: «З любов’ю з В’єтнаму». Виставив про це пост у Фб – і мені подалося в друзі багато людей і з В’єтнаму, і з Сінгапуру, і з інших країн. Бо весь світ вважає, що українці – реально крута нація.

«Хвилі» евакуації

– У Чугуїв, на жаль, постійно «прилітає» від «асвабадітєлєй». Звісно, що люди, які відчувають небезпеку, намагаються виїхати. Були якісь «хвилі» евакуації. Так, за один день, за підтримки Червоного Хреста було вивезено близько 400 осіб. Багато з них виїжджали навіть не від страху, люди просто втомилися за 2 місяці війни. Часто їхали «в нікуди», не маючи в пунктах призначення ані знайомих, ані контактів.

Натомість, завдяки моєму чималому досвіду роботи в громадському секторі, я маю велику кількість друзів і знайомих практично в усій Україні. І дзвонив, знаходив різні варіанти для притулку. Так, необхідно когось у Чернівцях поселити – дзвоню, в Здолбунові – дзвоню… Зараз всі ніби породнилися, ніхто не відмовляв. Отже, сьогодні чимало допомагають саме горизонтальні зв’язки між людьми.

Не май 100 гривень, а май 100 друзів! 

– Мені одна людина сказала: «В Україні після 24 лютого гроші вже не вирішують». Не май 100 гривень, а май 100 друзів! Оскільки ти можеш бути багатим, «крутим», але в той же час у магазинах будуть пусті полиці, відсутні ліки в аптеках тощо… Я рад, що люди навчилися цінити прості речі: тепло людського спілкування, дружбу, взаємодопомогу, а не «шмотки» та «бабки».

Зараз найбільша моя мрія – щоб якнайшвидше закінчилася війна, та ми змогли повернутися до звичайного мирного життя. Але і в ньому буде важлива задача, навіть дві: не тільки відбудувати все зруйноване, але й розбудувати в країні дієве громадянське суспільство.