«Ми ж родина»: як жінки-ВПО у Львові годують ветеранів на реабілітації домашньою їжею

Історія про те, як на очах створюється локальна ініціатива з простих людей: жінок-ВПО, які живуть у львівському прихистку, жінки-водійки таксі, пасажирів таксі та ветеранів в реабілітаційному центрі. ...

Додано:
femworkshop

Хай насильство над жінками (1)
«Ми ж родина»: як жінки-ВПО у Львові годують ветеранів на реабілітації домашньою їжею

Історія про те, як на очах створюється локальна ініціатива з простих людей: жінок-ВПО, які живуть у львівському прихистку, жінки-водійки таксі, пасажирів таксі та ветеранів в реабілітаційному центрі. Вона — про те, як огорнути незнайомих людей родинною турботою.

Також це інструкція до дій: як створити проєкт без грантів — майже на колінці, і він буде працювати. 

Ініціатива «Ми ж родина!» з’явилася всього три місяці тому. Засновниця проєкту Надя працює в прихистку для ВПО від ГО «Феміністична майстерня». Саме тут їй прийшла ідея, як залучити до корисної справи мешканок прихистку та розрадити перебування ветеранів в реабілітаційному центрі «Галичина», де вже допомагав її син.

Вирішили робити найпростіше і доступне: готувати смачну домашню їжу, якої немає в цьому центрі і яку не приносять гуманітарні організації. Тобто готувати, як вдома, з любов’ю. 

Таксі

Все починається з таксі, яким керує водійка Надя.  А точніше все починається з діалогу:

— Ого, водійка! Так незвично. Нечасто попадаються жінки в таксі. А чим ще займаєтеся? Це ваша основна діяльність?

— Ні, це більше моє хобі. Так я працюю в прихистку для ВПО, а таксі — це просто для задоволення і щоб відбити гроші на бензин. А ще я волонтерю – нещодавно ми почали годувати домашньою їжею ветеранів, які знаходяться на реабілітації у Львові.

— Ого, моя вам повага! Може вам треба якась допомога в цьому? Продукти, гроші?

Після цих слів в руки Наді попадає перший донат – 1500 грн, з якими можна продовжувати справу. Через короткий час з’являється ще один благодійник. Далі ще і ще. У кожного Надя бере номер телефону, щоб бути на зв’язку і повідомити про успіхи.

Надя любить спілкуватися. Як вона сама каже про себе: «Я дуже контактна, тому спілкуюсь з усіма і люди самі охоче йдуть на контакт». Діалоги легкі і невимушені, тому вдається налагодити контакт. Коли Надя йде на ринок, щоб закупити продукти для готування, то і там знаходить допомогу:

— О, так ви годуєте ветеранів? Я вам можу ящик помідорів віддати? Вони трохи м’які вже, алеї будуть добрі на сік, на пасту. Хочете забрати, є машина?

Або:

— А дайте свій номер, я завтра привезу вам коробку соняшникової олії, бо я якраз на заводі працюю, є зайве. 

Таким чином вдається забрати і помідори, і олію, і кілька мішків борошна, і інші продукти. Все це відвозять та зберігають у львівському прихистку для жінок-ВПО, які були вимушені покинути свої домівки через вторгнення росії в Україну.

5

Прихисток для переселенців

Цей прихисток на початку повномасштабної війни створила ГО «Феміністична Майстерня», щоб надати житло та комфорт для жінок з дітьми, які вимушені переїхати в інше місто через війну. Щоб мотивувати мешканок та сприяти їх інтеграції в нове місто, активістки створили «Список добрих справ», де жінки-ВПО можуть самі обирати різні варіанти волонтерства: хтось плете сітки, вигулює собак або готує їжу для потребуючих. А деякі з мешканок раз на тиждень готують смачну домашню їжу для ветеранів реабілітаційного центру «Галичина»

Спочатку жінки планували готувати лише солодощі, але коли приїхали вперше до хлопців з випічкою, то ті замовили салат «Шуба» і «Олів’є», а потім печінковий торт, пиріжки смажені з картоплею та капустою. 

Всю їжу готують на звичайній домашній кухні в прихистку. Іноді мешканки засиджуються до ночі, аби встигнути зробити потрібну кількість порцій. Потім все розкладають по коробках і по контейнерах, а на наступний день відвозять в реабілітаційний центр.

Зараз у Наді з’явилася нова ідея, як можна залучати кошти і якось дякувати мешканкам, залученим в цей процес: пекти пиріжки і продавати їх. Отримані кошти можна витрачати на приготування їжі для реабілітаційного центру, нової партії пиріжків, а третю частину заробітку розподіляти між волонтерками, оплачуючи їх працю. 

6

Реабілітаційний центр

В «Галичині» перебувають ветерани зі всієї України – проходять реабілітацію після ампутації, чекають на протези, тренуються, отримують психологічну підтримку, займаються арттерапією. В центрі їх годують, а також допомагають волонтерські організації, доставляючи солодощі та їжу. Під час ініціативи «Ми ж родина!» жінки-ВПО обрали для себе шлях саме комплексної домашньої турботи, коли крім того, що волонтерки привозять їжу, вони також можуть поспілкуватися з ветеранами, дізнатися щось про них та розрадити їх буденність. 

Все відбувається так:

Жінки-ВПО приїжджають в реабілітаційний центр, приходять в кімнати або в спільний коридор, і до них виходять хлопці, забирають їжу до себе в палати. Хтось повертається за добавкою, хтось залишається трохи поговорити, а деякі мовчки йдуть до себе, бо не у всіх є сили і настрій на спілкування. Деякі з ветеранів лікуються в центрі місяцями, а когось вдається побачити лише раз. Ті, хто тут давно і все ще чекає на протезування, вже впізнають волонтерок і навіть замовляють щось новеньке з їжі.

7

За кожним з хлопців стоїть своя велика історія власного життя, яка була поділена війною та пораненням на дві частини. Другу частину життя вони тільки вчаться жити заново. 

Микола втратив обидві ноги, висока ампутація, але перед повномасштабною війною в нього тільки народилась дитина. Це його підтримує. Він почав малювати, конструювати складні фігури дельтапланів, щоб тренувати моторику рук, займатися на скеледромі, а також скоро, за його розповідями, вийде його книга з назвою «Сержант В’юн». 

«Я дочекаюся протезів, хоча на них особливо не можна буде ходити, але мені головне, щоб можна було стати на фото поряд з сином, коли він в перший клас піде», ​​​​​​​– каже Микола, сержант «В’юн»

Олександр втратив руку та ногу і також чекає на протезування. Неймовірно позитивний – не втрачає почуття гумору не дивлячись ні на що.  

«Мене звуть Саня Лаврік або дед Лаврен – позивний такий. В молодості був, як то кажуть “парень без печалі” та і зараз стараюсь», – розповідає про себе Олександр.

З кожним хочеться поговорити, дізнатися особисту історію, підтримати та просто разом посміятися або мотивувати на подальшу боротьбу за наступний день. А їжа стає ніби ниткою, яка пов’язує, налаштовує на діалог, створює теплу, затишну і по-справжньому родинну атмосферу між ветеранами та волонтерами.

Плани

Далі Надія планує з своєю командою шукати ще й інші реабілітаційні центри, до яких рідко доїжджають волонтери, а також, можливо, працювати з геріатричними пансіонатами. 

Якщо ви зацікавлені у співпраці, то надсилайте свої пропозиції на сторінки ГО «Феміністична майстерня».

8


Тематика публікації:      

Останні публікації цього розділу:

Юні бізнесмени, школярі-змінотворці й освітні міні-хаби - як відновлюють освіту на Миколаївщині та Херсонщині

Про план відновлення у своїй громаді знають лише 4% мешканців - результати опитування ГО «Проти Корупції»?

У Тернополі експонується виставка про "справи Майдану"

УМПД: міжнародна спільнота має підтримати реформу деінституціалізації для розвитку України

Правозахисники вказують на збільшення кількості обшуків у Криму

Мандрівна виставка «На Зламі» відвідала 50-те місто