Питання збереження незалежності України, прав і свобод громадян – особливо гостро постають у реаліях сьогодення. Розмірковує про них і письменниця Маріанна Кіяновська. Розмова триває в межах проєкту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»*
- Уже який рік в Україні триває війна. Рік тому українці обрали нову владу, яка не спроможна вирішувати важливі питання. А тепер ще й пандемія, в умовах якої питання збереження незалежності України постає особливо гостро. Чи готове суспільство відстоювати свою свободу, опинившись в умовах обмеження дій?
- Свого часу я двічі передивилася фільм Лозниці «Подія». Ця стрічка може дати багато уроків і приводить до багатьох несподіваних висновків. Ось три, які мене вразили своєю очевидністю і неочевидністю водночас. Перше — що очікування є складовою події і «вписує» цю подію в певне минуле і певне майбутнє. Водночас воно є маркером події (відповідає на питання «для кого подія», «чому подія», «в яких межах подія» і так далі) та принаймні частково творить уявлення про подію. Друге — медіа не тільки інформують про те, що сталося, не тільки фіксують і показують факти. Медіа, крім того, займаються підмінами, зокрема — підмінами уявлень про тяглість і детермінованість, підмінами фактів, а також пов’язаних із ними наративів. Завдяки мас-медіа ми ніби «розпізнаємо» події (а без мас-медіа чи то не «розпізнаємо», чи то «розпізнаємо» не відразу). Але якщо відбувається така зумисна або незумисна підміна, ми зазвичай або «не розпізнаємо» подію в принципі, або «розпізнаємо» не в тих параметрах (приклад — радянська історія Великої Вітчизняної війни, різні етапи боротьби українського народу за Незалежність та ін.), або хибно інтерпретуємо цілком очевидні факти. Третє — щоб бачити і осмислювати подію в її цілісності і в контексті, треба оперувати свідченнями очевидців, але при цьому дивитися на неї збоку. Очевидець, перебуваючи всередині події, не може сприйняти і осмислити її структуру. Причому йдеться не про ангажованість чи незалежність очевидця. Йдеться про саму його здатність бачити. У цьому випадку добрим прикладом, крім «Події» Лозниці, здається серіал «Чорнобиль», що став першим значущим кроком до осмислення Чорнобильської трагедії.
Зрештою, для мене питання збереження незалежності України — це не про «сьогодні» і не про «саме зараз — особливо гостро». Загалом кажучи, це питання так чи інакше виникає весь час, просто воно або взагалі «не розпізнається», або розпізнається в неналежних параметрах.
Хіба енергозалежність від Росії на кожному з етапів існування України не була загрозою для Незалежності нашої держави? Хіба так і не ліквідована совєтизація та неймовірна архаїчність української системи освіти не наражає нашу Незалежність на небезпеку? Хіба те, що Майдан як спроба модернізуючої революції так і не був, умовно кажучи, завершений (а зараз відбувається, причому на всіх рівнях, тотальний реванш ворожих Майдану сил), не свідчить про кризу самої ідеї нашої Незалежності?
Сьогодні усі ці процеси здаються мало значущими на тлі того, на що перетворилися Мінські угоди, як виглядає так зване «розведення військ» і так далі. Але вони вкрай важливі. Коли ми говоримо про збереження української Незалежності, то чомусь тримаємо в умі тільки РФ і російську неоголошену війну проти України, тоді як насправді йдеться про цілком занедбану в нас роботу з майбутнім. Наразі це з року на рік виглядало так, що Росія нас ущипнула — ми йойкнули, вщипнула сильніше — ми крикнули «ай-ай-ай!» Але «ай-ай-ай!» — всього лише реакція у відповідь. А нам треба не реагувати на те, що робить Росія, а діяти, і насамперед — почати формувати спільне уявлення про майбутнє, спільне для всіх прошарків населення, для всіх поколінь, для мешканців всіх областей, жителів великих міст, містечок, сіл, для людей мобільних і не дуже, для подвижників і реваншистів. Воно має включати знання (те, що в психології називають емоційним переконанням) про базові націєтворчі структури і національні символи (кожен має дати відповідь на питання, чим для нього є любов до Батьківщини), уявлення про кордони, «про червоні лінії» для збереження екології, для технологій, уявлення про безпеку, про захист для бідних, для людей з інвалідністю, для дітей-сиріт і так далі.
І коли питання звучить: «Чи готове суспільство відстоювати свою свободу, опинившись в умовах обмеження дій?» — то я маю контр-питання: «Чи готове суспільство відстоювати свою свободу в принципі?» Як не парадоксально, але я думаю, що саме пандемія дає нам певний унікальний шанс, яким українці можуть скористатися саме зараз, в доволі вузькому часовому коридорі. Спробую пояснити свій хід думок. Насамперед, про пандемію. Пандемія — це те, що, ймовірно, дозволить нам глянути на питання збереження незалежності України трохи збоку.
Ми переживаємо пандемію в ситуації очікування, де важлива складова — трансформація не тільки уявлень, а й усієї повсякденності. Хочемо ми цього чи ні, але одночасно змінюються ієрархія наших цінностей та ієрархія загроз. Що для пересічного громадянина страшніше — втратити роботу чи втратити Батьківщину? Парадокс у тому, що якраз ситуація пандемії ці ієрархії нарешті встановлює, якими б вони не були. А до того, власне, всі роки після Майдану ієрархії (що викристалізувалися взимку 2014 року) свідомо розмивалися російськими агентами впливу в рамках гібридної війни. Саме тому суспільство в цілому без осуду ставилося до тих, хто «косив» від обов’язкової військової служби, — ситуація неможлива, скажімо, в Ізраїлі. Якби ієрархії не були свідомо розмитими, вибори 2019 року в Україні виграв би Порошенко. Вплив пандемії на формування — заново — значущих ієрархій має набагато вагоміший вплив на збереження незалежності України, ніж будь-що інше. І тут принципово, щоб саме зараз, незалежно від ступеня реальної воєнної чи економічної загрози нашій незалежності, ми бачили не тільки подію пандемії, а й одночасно цілком нову подію відстоювання незалежності України та відновлення цілісності її території, усвідомлюючи при цьому, що вони відбуваються «водночас», але по-різному, при цьому пандемія «вписує» відстоювання Незалежності України в інше, ніж до того, минуле та в інше, ніж раніше, майбутнє, з іншими точками відліку, з деякими іншими екстремумами (одною з позицій принципового для Незалежності формування дискурсів є досі недооцінена українська дискусія про наслідки аварії на Чорнобильській АЕС, яка велася в тому числі і в діаспорі; ще одною з позицій є громадянський подвиг українських лікарів на Майдані тощо).
В принципі, одночасно з формуванням нових параметрів «розпізнавання» Незалежності як події ми неминуче формуємо нові параметри уявлення про людину як особистість і про людину майбутнього як проект майбутнього. У такий спосіб ми творимо також і культуру майбутнього, яка обов’язково своєю чергою впливає на людину, відтак ця людина стає більш гармонійною, більш емпатичною, більш «складною».
Всі ми, а насамперед — журналісти, публічні інтелектуали — можемо цілком по-різному «розпізнавати» те, що відбувається в парламенті, в уряді, на фронті, в системі охорони здоров’я і т. п. Але якщо очікування дійсно є складовою події, ми, попри все, маємо вплив на те, щоб суспільство не було охоплене очікуванням краху. Криза — так, причому криза для хворого організму може виявитися передумовою оздоровлення. Ми можемо не допустити підмін у просторі інформації і творення сенсів. Або, принаймні, ми можемо ці підміни виявити і викрити. Ми можемо модернізувати метанаратив нашої боротьби за Незалежність, включивши в нього, наприклад, імена дівчат і жінок — учасниць Революції на граніті; включивши в нього ім’я, наприклад, Соломії Павличко, яка своєю роллю публічної інтелектуалки, академічною і видавничою працею великою мірою емансипувала кілька середовищ впливових українських культурних і політичних діячів, вплинула на формування світогляду цілого покоління випускників Могилянки; включивши в нього імена Олександра Кривенка, Гії Гонгадзе, які, власне, формували в українських ЗМІ культуру «розпізнавання» подій.
Тепер щодо очевидців. Що ж, я — очевидець. І як очевидець я мала би ствердити, що українське суспільство нині не готове відстоювати свою свободу. Причому цей надлам став явним ще у 2018 році. Але я як аналітик не вірю собі-очевидцеві. Робота з майбутнім — це не віра в прогрес, це в принципі не лінійне бачення, а насамперед формування можливостей. Розмову про відстоювання свободи можна почати з переліку загроз — або з переліку можливостей. І якщо ця розмова триватиме деякий час, то в суспільстві складеться певний спільний текст уявлень про можливості, певний консенсус можливостей. І якщо би я як аналітик, мала коротко сформулювати, чому я абсолютно певна, що українське суспільство, попри все, буде готове відстоювати свою свободу, особливо в умовах карантину, надзвичайної ситуації і так далі, то я сказала би одним реченням: бо втрата Україною незалежності означає втрату майже всіма людьми майже всіх їхніх (а властиво — наших) можливостей, тобто насправді — втрату ідентичності, яка уможливлює «розпізнавання» майбутнього як головної події життя кожного з нас. Тому без свободи ми не маємо доступу до майбутнього, і зненацька робимося сліпими, немов кошенята.
- Очевидно, що держава як інституція змушена обмежувати права і свободи громадян під час пандемії. Але є велика небезпека зловживання владою. Наскільки великою є ця проблема для України?
- Можна обмежитися одною фразою: проблема дуже велика. А можна традиційно пояснити: проблема дуже велика тому, що в Україні надзвичайно слабкі інститути громадянського суспільства. Але насправді ситуація ще складніша. Є такий феномен сприйняття — «пригадування майбутнього». Серіал «Зараження», створений понад 10 років тому, — типове «пригадування майбутнього»: дивишся його — і дивуєшся: ну звідки його творці могли знати наперед про «нашу» пандемію, тобто про все те, з чим ми реально стикаємося сьогодні? Але тою ж мірою, що й у випадку прогнозування у царині вірусології, епідеміології, вірогідним є соціокультурне, економічне прогнозування. Навіть у сфері антропології такі тотальні явища, як ця пандемія, зазвичай залишають глибокий слід.
З точки зору функціонування суспільства наше «пригадування майбутнього» корелює з актуальними нині політиками пам’яті. Фактично, думаючи про світ у процесі чи після пандемії, ми реконструюємо різні рівні тоталітарності, в тому числі мислимо про карантин в ключі «чистої» тоталітарної біополітики («місто як концтабір» Джоджо Агамбена, але не тільки), і включаємо ці тоталітарні моделі — раз це все одно «пригадування майбутнього» — в параметри якщо не дозволеного, то принаймні можливого. У цьому криється велика загроза.
Павло Клімкін та Оксана Забужко незалежно, здається, одне від одного називають нинішню епоху (часи Гіркіна та інших подібних персонажів) «епохою реконструкцій і реконструкторів». Насправді небезпека є набагато більшою, ніж може здаватися, її не можна недооцінювати. До того ж «реконструктори» можуть втілювати не прямі, а «гібридні» механізми тоталітарності. Оця «гібридність», власне, повзуча «гібридність», коли йдеться про паттерни насильства, поневолення, страшна ще й тим, що на ранніх етапах практично не розпізнається.
Зрештою, зловживання владою не розпізнається суспільством не тільки на цьому рівні. Зловживання владою — це про цінності. Відтак зловживання владою — це не про конкретні рішення уряду щодо карантину, чи введення надзвичайної ситуації, чи запровадження надзвичайного стану; це ще й про сегрегацію груп, про різні форми примусу. І, наприклад, один з маркерів зловживання владою (там де воно є) — різні форми табуювання, причому навіть не на рівні висловлювання, а на рівні непривернення уваги. Простесенький приклад. Мені надзвичайно цікаво спостерігати, як навесні 2020 року зі ЗМІ практично зникла політика. Усі пишуть про коронавірус. І про мерів пишуть у контексті коронавірусу. І про депутатів ВР згадують у контексті коронавірусу. З публічної площини де-факто зник постулат про підзвітність виборних органів — виборцям, про підзвітність Кабінету міністрів як чиновників — платникам податків. Практично втілене на сьогодні рішення про «невиїзність» українців за кордон (тобто про впровадження виїзних віз) сприймається як суто «карантинне», тоді як воно є абсолютно політичним. Люди ніби «віддали» політику, всі механізми публічного контролю «слугам».
На моїй пам’яті, тобто за 30 років, з 1990 року це справді вперше — відсутність зворотного зв’язку. Це зникнення політики і зникнення взаємодії політиків з виборцями, а урядовців з платниками податків парадоксально не сприймається як критичне для самого устрою, для нашої демократії зловживання владою — але воно ним є. Знову ж таки, цей процес почався задовго до пандемії, а після інавгурації 2019 року. Але зараз його масштаби — критичні. Ще один аспект зловживання владою (тут і зараз, у нас), про який майже не говорять у публічному просторі, — неформальні практики в дусі «братків» на «зоні», коли питання моралі й етики взагалі ніби не виникає. Персонажі на «Зоні» і в «Державі» мають принципово різні елайменти, цілком не схожі механізми оптимального співіснування.
У Державі, куди привносяться і де насаджуються елайменти Зони, зловживання владою (причому підкреслено беззаконне) стає структуротворчим, і виграє той, хто максимально порушує правила, хто максимально зловживає. Бо на Зоні є принаймні неписані правила. А марвелівський Джокер навіть не те що зловживає владою — він створює певну когнітивну ситуацію, коли «все можливо», і це «все можливо» означає тотальну загрозу: тебе можуть нагодувати метеликами, і навіть гірше: тебе можуть нагодувати метеликами, переконуючи, що це вівсянка. Для мене «Слуги народу» нині є таким колективним Джокером; і майже все, що відбувається зараз в уряді, зокрема макабричні призначення трьох підряд міністрів охорони здоров’я, не просто зловживання владою, це наруга (по-джокерівськи) над роботою мозку. І наслідки тут — не тільки в політичній, економічній, соціальній площинах. Це той рівень зловживання владою, який руйнує довіру до реальності як такої. І якщо російське поняття «бєспредєл», тобто свавілля, як епістема ще якоюсь мірою окреслює стан душі, то зловживання владою, яке ми маємо в Україні зараз, і яке, здається, буде тільки поглиблюватися, — надепістемне. І на цей момент зловживання владою з боку «Слуг народу» (яка досконала гра слів!) перестало бути проблемою, а стало загрозою для нашої нацбезпеки.
Інші думки Маріанн Кіяновської:
- про збереження найвищих людських цінностей в умовах викликів
сьогодення
___________________________
* Проєкт Музею Гідності у Львові «Людська гідність в контексті суспільних викликів» зародився як реакція на ситуацію, в якій ми опинилися через COVID-19. Очевидно, що ми змушені переосмислювати цінності і підходи в комунікації. Однак ключовим питанням залишається питання поваги до людської гідності.
Пандемія, викликана COVID-19, стала тим «лакмусовим папірцем», який дає можливість побачити особливості індивідуального сприйняття, рівень соціальних взаємодій, а найголовніше – наскільки держави готові дотримуватися чи порушувати права людини та громадянина.
Ми цікавимося думками провідних мислителів/мислительок, діячів/діячок культури, громадських активістів/активісток, аби разом вистояти і не втратити найважливіше – свободу.
Музей Гідності не обов’язково розділяє погляди та думки авторів.
