Маріанна Кіяновська: «Пандемія радикально руйнує довіру до всього»

На продовження розмови з письменницею Маріанною Кіяновською про світ у час і після пандемії, яку ми ведемо в межах проекту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»*, говоримо про нові ...

«Людська гідність в контексті суспільних викликів».  Кіяновська
Маріанна Кіяновська: «Пандемія радикально руйнує довіру до всього»
На продовження розмови з письменницею Маріанною Кіяновською про світ у час і після пандемії, яку ми ведемо в межах проекту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»*, говоримо про нові технології та виклики, що очікують нас в світі поза межами фізичних контактів.
 
- Реагуючи на пандемію COVID-19, компанії Apple та Google розпочали спільну роботу над технологією, яка дозволить користувачам відстежувати можливі контакти з хворими. Чи розцінюєте Ви ці кроки як порушення прав людини, чи вважаєте їх вагомими для забезпечення безпеки людей?
 
Я вважаю порушенням прав людини майже половину технологій, з якими стикаюся в цифрову епоху, включно з тим, що соцмережі використовують у тому числі й мої персональні дані та торгують ними, і що алгоритми соцмереж непрозорі для користувачів, і так далі. Це така стратегія: крок за кроком, поступово і, здається, непомітно людей позбавляють їхніх базових свобод під гаслами про цінність людського життя, мотивуючи це турботою про безпеку.
 
Щодо вашого конкретного питання, то тут є багато аспектів. Зупинюся на трьох із них. По-перше — дискримінація людини, що має певне захворювання. У мене є знайома, яка захворіла на СНІД у пологовому, її інфікували (вже після народження дитини). Її життя зламане, і не тільки через хворобу. Їй довелося виїхати, бо хто б то в маленькому галицькому містечку дбав про дотримання лікарської таємниці? Всі знали, що в неї СНІД, вона не могла знайти роботу. З іншого боку, ніхто не дискримінує тих, хто хворіли на грип. Тому в цій справі принциповим є момент якої завгодно дискримінації.
 
Якщо дискримінації не буде (а це вже питання до суспільства, до ЗМІ і т. д.), то така технологія не здаватиметься, на перший погляд, шкідливою. З іншого боку, і це другий принциповий аспект, вона може опрацьовувати багато пов’язаних даних, великий масив персональної інформації, наприклад, вона «знатиме» про сумісність органів (з метою трансплантації, звісно), про пересування, пріоритети при споживанні, поведінкові паттерни тощо. Усі ми чули про таргетинг у соцмережах. Але «ковідні» технології стеження у поєднанні зі «стратегіями підміни» (адже правильно побудований наратив здатний легітимізувати що завгодно) можуть відкрити корпораціям практично безмежний доступ до життя кожного з нас, що, зокрема, означає глобальну трансформацію поведінкової економіки в інтересах декількох корпорацій. Apple та Google у якомусь сенсі — данайці з дарами. Я наче й не боюся цих конкретних дарів, але я маю певне уявлення про формування ланцюжків взаємодії. Наприклад, Китай на момент початку пандемії корнавірусу був найбільшим глобальним виробником масок — і всі ми бачили, чим цей дефіцит обернувся для світу.
 
А якщо уявити ситуацію, коли кілька глобальних корпорацій будуть володіти унікальним доступом до всіх значущих персональних даних, наприклад, п’яти мільярдів жителів Землі? Без перебільшення, це може мати непередбачувані наслідки на рівні не просто дотримання чи недотримання прав людини, а й для нашої цивілізації загалом. Корпорацію з таким ресурсом ніщо не стримає. Підкреслюю — не стримає абсолютно ніщо.
Кріс Геджес, лауреат Пулітцерівської премії, сказав нещодавно, що біологічний вірус в наш час неминуче стає соціальним вірусом. І тут принципово, що це не метафора, а реальність. Третій аспект випливає з рекурсивності. Найпростіше це можна окреслити у той спосіб, що технологія, яка дозволить користувачам відстежувати можливі контакти з хворими на COVID-19, — по суті, матрьошка.
 
І останнє, суто про гроші. Свого часу я захоплювалася стратегічним генієм власника «Майкрософту»: користувач мусить платити не тільки за програми, а й за оновлення; причому все морально застаріле стає нефункціональним. Що завадить шановним компаніям, роздавши нібито задурно технологію, котра дозволить відстежувати можливі контакти з хворими на COVID-19, спершу зробити таке відстежування обов’язковим, а потім змусити користувачів регулярно купувати оновлення? Наприклад, нехай кожен з 5 мільярдів жителів Землі сплачує за доступ до технології по сорок доларів на рік. Зрештою, я не вірю, що може бути інакше.
 
- Пандемія колись закінчиться, як людям відновити зв’язки? Як перестати боятися доторкнутися одне до одного? Чи ми зараз народжуємо онлайн-суспільство?
 
Це питання не про вірус, а про страх. І про нав’язану нині цілим суспільствам специфічну масову обсесивність. А де обсесивність — там і психосоматика , там і дисфункція волі, емоцій, інтелекту або принаймні критичного мислення, там і криза довіри. Там же — і тотальне емоційне знесилення, вигорання, адже люди стають неспроможними спрямовувати зусилля на будь-що більше, ніж «хліб насущний», перестають інвестувати в стосунки з друзями і партнерами (важливою і «безпечною», гідною довіри залишається тільки родина).
 
Я бачу, що зараз глобально формуються нові «пандемічні» обсесії, при яких нібито зберігається , здоровий глузд, але перезаписуються повсякденні поведінкові паттерни, і на зміну нормальним приходять фобійні, параноїдальні. А значить, протистояння масовій обсесивності ставить певні великі вимоги і до суспільства загалом, і до свідомості кожного зокрема. І тут треба вибудовувати насамперед не способи боротьби з тим чим іншим явищем, а структури «нормальності»; структури «переживання» (як роботи з травмою), а не страху. Наприклад, треба говорити не про «всі помруть», а, насамперед, про вимоги гігієни, чудово відомі всім без винятку лікарям. Треба пояснювати, що саме по собі дотримання правил гігієни в рази зменшує ризики заразитися чим завгодно.
 
Януш Корчак (властиво, поза літературою — польський лікар Генрик Гольдшмідт) на двох війнах мав справу з кількома тисячами хворих на тиф та «іспанку», і ще з кількома тисячами хворих на тиф та «іспанку» пацієнтів — у мирний час. Але помер Корчак не від хвороби, а в нацистському «таборі смерті». Бо лікар одночасно вчиться і як лікувати, і як не інфікуватися. Те, як масово інфікуються медики в цій пандемії, демонструє, наскільки недооціненим було питання захисту, безпеки медиків останнім часом в усьому світі.
 
Але тут страхом не зарадиш. Страх, паніка, фобії, параноя у зв’язку з Covid-19 — зло. Необхідно не нагнітати страх, а говорити про ризики. Частини ризиків можна уникнути, якщо підходити до пандемії системно. Епідемії, як і тероризм, мають важливу інформаційну складову. Ця складова настільки значуща, що суспільство, охоплене страхом Covid-19, може виявитися «сліпим» до «старих» епідемій. В Україні вже давно «тліє» епідемія туберкульозу, щороку від нього у нас вмирають понад 4 тис. хворих. У нас давно зафіксована епідемія СНІДу; рік тому в Україні нараховувалося майже 50 тис. хворих з діагнозом «СНІД». Але ж наші люди не перестали цілуватися і займатися сексом? Тобто інформаційна складова надзвичайно важлива. Станом на зараз способи інформування у ЗМІ про пандемію Covid-19 мало чим відрізняються від того, як формується інформаційне поле довкола терактів.
 
Я спеціально порівняла повідомлення на Радіо Свобода впродовж кількох місяців після теракту 11 вересня — і нинішню новинну стрічку. Деякі речі пізнаються лише в порівнянні. Якраз тут подібність висвітлення подробиць вражає та змушує замислитися. Одна зі спільних рис — одночасне наростання двох цілком протилежних тенденцій: солідарності — з одного боку, і параної — з іншого. Парадоксально, але і солідарність (насамперед зі своїми), і параноя (підозріливість, неприйняття Іншого) ослаблюють зв’язки. І якщо вже думати про відновлення зв’язків між людьми, варто, мабуть, зробити все, щоб їх не втратити.
 
Зараз відбувається дуже багато процесів водночас, їх важко не те що осмислювати, а й навіть помічати. І більшість процесів та подій ми взагалі не фіксуємо, а побачимо їх допіру пізніше, коли складається певна «історичність». Проте незалежно від того, як саме формуватиметься наше уявлення про події, суспільство мусить докласти зусиль, щоби зв’язки між людьми максимально збереглися, тому що втрачання чи ослаблення зв’язків зумовлюватиме ослаблення чи й крах окремих систем. Зв’язки між людьми безпосередньо корелюють з уявленнями про мораль, про етику. Встановлюється ніби своєрідний вододіл, коли моральна чи неморальна (етична vsнеетична) поведінка до пандемії — це одне, а в процесі (чи після) пандемії — інше. Ми з цим іще майже не зіткнулися, але я бачу багато симптомів, навіть по поведінці людей у соцмережах.
 
Зв’язки між людьми — насправді надзвичайно крихкі, при цьому вони базуються на ще крихкішій довірі (взаємній, але також і до Бога, до світу тощо). Пандемія (властиво, уявлення про неї) радикально руйнує довіру, причому до всього водночас. Наслідок — змінюється те, що антропологи називають етикою ігрової поведінки. Стає можливим порушувати правила. І чим репресивніша дійсність, структурована владою (держави, але не тільки), тим більше неформальних практик, тим ненадійніше для людини все, що є поза її сім’єю, домом. «Дилема в’язня» — вона саме про це. В’язні виграють тоді, коли зраджують, це підтверджують численні експерименти. Суспільство з високим рівнем «обсесивності» (навмисне пишу це слово в лапках) інтуїтивно масово застосовує зраду як основоположний механізм виживання. Цей аспект добре простежується на прикладі інформування про власні контакти з інфікованими. Колосальна відмінність, скажімо, між Німеччиною (де люди інформацію не приховували) і Росією. Але ж це не тільки про пандемію, це й про зв’язки. Якщо зламається існуюча етика ігрової поведінки, відновлення довіри, а значить, і зв’язків, займе не менш ніж десятиліття. І саме це, а не щось інше є особисто для мене основним. І ще таке. Ні лепра, ні чума не змусили людей боятися доторкнутися одне одного. Тобто змусили — на якийсь час, але все воно дуже швидко забулося.
 
З іншого боку, всі ці рукавички, без яких колись було не прийнято виходити «в люди», — хіба це не форма «соціального дистанціювання», хіба це не спосіб зменшити ризик заразитися у місцях скупчення людей? Та й маски зараз — трошки як капелюхи у ті давні часи, вони ніби спосіб продемонструвати готовність до соціальної дистанції та сказати іншим «я вас поважаю». Та ні рукавичок, ні капелюхів люди не носили там, де почувалися безпечно. Якщо медіа не будуть нагнітати тривожність, посилюючи маніпульованість кожного зокрема, все буде добре. До речі, ризик інфікуватися через дотик у випадку з Covid-19 у деяких ситуаціях набагато менший, ніж якщо перебувати в одному просторі чи торкатися одних і тих же поверхонь.
 
І останнє. Онлайн-суспільство вже народилося. Цей процес почався задовго до пандемії. «Спасибі карантину» — видимим стає до того невидиме. Інша річ, що пандемія певні процеси пришвидшує і радикалізує. Ще інша річ — уже зараз стає очевидним, що «онлайн-суспільство» — це те, що у фактичному суспільстві опиниться внизу, а не вгорі. Це те, з чого будуть намагатися виборсатися, а не чого прагнутимуть.
Робота в офісі стане фактично елітною (на відміну від неелітної дистанційної, принаймні це стосуватиметься окремих галузей), а освіта, медичні консультації, дозвілля, час із друзями тощо — все стане в рази ціннішим не онлайн, а саме в режимі безпосередньої взаємодії. Ми вже зараз дуже гостро це відчуваємо: дається взнаки дефіцит спілкування, у перспективі року чи двох (а саме так експерти оцінюють тривалість пандемії — фактично, до винайдення вакцини) або й набагато довше цінність спілкування тільки зростатиме. Тому я бачу цілком протилежну тенденцію: онлайн-суспільство у підсумку виявиться територією бідності, безнадії, безвиході, тривожності й маніпульованості; значущі ієрархії будуть формуватися рівно навпаки, і нагорі опиняться ті, хто зможе дозволити собі життя майже без онлайну. Тут, до речі, своєрідними маркерами, при всій фактичній несхожості, є Путін, який взагалі не користується інтернетом, Маск, який особисто переважно не користується інтернетом, Цукерберг, Гейтс і ще тисячі, десятки тисяч найбагатших людей світу, які надзвичайно обмежують свою персональну взаємодію з Павутиною. До слова, адже Мережа, Павутина — це не від «сполучати» (між собою), а від «ловити», «обплітати», «поневолювати». Я хочу, щоб люди хоч трохи це усвідомили: де є Павутина, там немає свободи.
 
Думки Маріанн Кіяновської:
 
___________________________
 
* Проєкт Музею Гідності у Львові «Людська гідність в контексті суспільних викликів» зародився як реакція на ситуацію, в якій ми опинилися через COVID-19. Очевидно, що ми змушені переосмислювати цінності і підходи в комунікації. Однак ключовим питанням залишається питання поваги до людської гідності.
 
Пандемія, викликана COVID-19, стала тим «лакмусовим папірцем», який дає можливість побачити особливості індивідуального сприйняття, рівень соціальних взаємодій, а найголовніше – наскільки держави готові дотримуватися чи порушувати права людини та громадянина.
 
Ми цікавимося думками провідних мислителів/мислительок, діячів/діячок культури, громадських активістів/активісток, аби разом вистояти і не втратити найважливіше – свободу.
Музей Гідності не обов’язково розділяє погляди та думки авторів.


Тематика публікації:                

Останні публікації цього розділу:

Школярі Татарбунар стали більш «видимими» на темних дорогах

Музей Майдану запрошує до свого виставково-освітнього майданчика просто неба

Навіть не дотримуються законодавства - аналіз прозорості комунальних підприємств у п'яти містах України

В Україні сформована мережа сталих хабів та бізнес-шкіл

Чому нехтувати ременями безпеки не можна: у Луцьку створили соціальний відеоролик

Екологи назвали причини масштабних втрат від повеней на Західній Україні