Маріанна Кіяновська: «Із лавиноподібним зростанням кількості онлайн-послуг надзвичайно зросте роль експертів»

Сьогодні усе частіше в різних середовищах звучать думки, що пандемія COVID-19 і зумовлений нею карантин докорінно змінюють людей і соціальні зв'язки. Яким буде світ після пандемії, у межах проєкту ...

«Людська гідність в контексті суспільних викликів».  Кіяновська
Маріанна Кіяновська: «Із лавиноподібним зростанням кількості онлайн-послуг надзвичайно зросте роль експертів»

Сьогодні усе частіше в різних середовищах звучать думки, що пандемія COVID-19 і зумовлений нею карантин докорінно змінюють людей і соціальні зв’язки. Яким буде світ після пандемії, у межах проєкту «Людська гідність в контексті суспільних викликів»* розмірковує письменниця, перекладачка, членкиня Українського ПЕН Маріанна Кіяновська.

- Все залежить від того, чи пандемія стане для світу за своїми наслідками катастрофою — чи, наприклад, буде мислитися в контексті есхатології, як саме зміни, спричинені пандемією і карантином, будуть сприйняті та осмислені масовою культурою, а також від того, як трансформується сама масова культура. Непоправні втрати для цілих галузей економіки, здається, відіграють у світових трансформаціях, які очікуються найближчим часом, набагато меншу роль: адаптивні механізми людської психіки переважно недооцінюються. Ймовірно, радикально зміниться глобальна біополітика, а також механізми і можливості комунікації. Цей процес у глобальному вимірі почався ще наприкінці 1990-х з появою мобільного зв’язку і поширенням інтернету, а потім якісно трансформувався з появою смартфонів. Зараз ми є свідками того, що й смартфони застарівають. У зв’язку зі зміною біополітики будуть формуватися мережеві зв’язки нового типу, де тіло людини виявиться безпосередньо включеним у цифрову комунікацію і економіку та підключеним до тотальних медійних систем, у тому числі й таких, які на сьогодні ще не існують. Цей прогноз здається фантастичним. Але, якщо пам’ятати, що радіозв’язок було винайдено в останнє десятиліття XIXст., а мобільний зв’язок набув поширення практично рівно через сто років, тобто в 1990-х, то чому б не припустити, що новітні технології вже доволі близького майбутнього дозволять якось впливати на нейронні зв’язки мозку людини чи, принаймні, якось взаємодіяти з ним. Тим більше, що тіло людини саме має необхідну енергію та здатне генерувати невеликі електричні струми для мозку. Загалом кажучи, вже через 10-15 років усе це стане питанням не технологій, а етики. І якраз нинішня пандемія матиме ключовий вплив на те, чи стануть можливими такі біотехнологічні втручання у людські тіло і свідомість, зокрема – гібридні. Треба розуміти, що зміна ставлення соціуму до певних практик іноді відбувається блискавично, як це сталося з харасментом, котрий ще відносно недавно трактувався радше як «невдалий флірт».

А якщо говорити про конкретні речі, то, скажімо, із лавиноподібним зростанням кількості онлайн-послуг (від навчання до спорту, юридичних консультацій і всього іншого) надзвичайно зросте роль експертів. Оскільки суспільство вийде на рівень специфічного «саморегулювання», ймовірно, переформатуються критерії суспільної угоди. Фактично, це можуть виявитися нові суспільні угоди, де звичайне дотримання правил і довіра зробляться набагато важливішими, ніж конформізм, безпека і екологія важливішими, ніж статус, а «якість індивіда» важливіша, ніж кількісні, суто статистичні показники «мас». В ідеалі, мала би посилюватися солідарність — приблизно як у високогірному маленькому селі, де від кожного зокрема залежить виживання всіх. Але тоді відповідно посилиться і тиск соціуму на кожного (знову ж — як у високогірному селі) — хіба що свобода стане окремим пунктом у суспільній угоді. Припускаю, що зміниться спосіб висвітлення інформації у ЗМІ. На перший план можуть вийти не «секс-насильство-смерть», а історії життєвого успіху, розмови про цінності та робота з майбутнім. Це означає внутрішню перебудову масової культури в нашому нинішньому сприйнятті — власне, просто ще одну внутрішню перебудову, далеко не першу. Адже Гомер, Евріпід, Данте, Шекспір, Котляревський, «Кобзар» Шевченка — це теж своєрідна масова культура в межах своїх епох. Щоправда, тоді не було суспільного запиту на насильство і смерть, цього по горло вистачало в живому і повсякденному житті сучасників. Навіть Неборакова «Літаюча голова» (1990) писалася в останні роки і відразу після закінчення війни в Афганістані. До слова, мені до холоду за плечима дивно, якою мірою масова свідомість людей в Україні, особливо на Галичині, не сприйняла окупацію окремих територій Луганської і Донецької областей, анексію Криму та війну з Росією як «нашу війну», відповідно, не сприйняла трагедію населення окупованих територій у зв’язку з пандемією як «нашу трагедію». На жаль, пандемія і карантинні заходи ще більше відтинають окупований Донбас і анексований Крим від України. Цього не можна допускати, хай навіть на рівні дискурсів. Пандемія загострює і поглиблює існуючі процеси і тенденції. Принципово ніколи не забувати, що Донбас — це Україна, і що Крим — це Україна. Це важливий аспект наслідків пандемії, безпосередньо пов’язаний з нашим майбутнім, який чомусь майже не проговорюється в українських мас-медіа.

Ще дуже важливий аспект наслідків пандемії для України, який здається мені принциповим, хоч і цілком інший, ніж попередній, — розвиток маленьких міст, перезавантаження того, що називають провінцією. Тисячі українців мають шанс повернутися із великих міст у райцентри, в містечка і селища, де вони народилися, раз однаково багато хто зможе працювати дистанційно. До того ж у ці містечка вже повернулися заробітчани — з усім їхнім новонабутим соціокультурним досвідом. Та найбільше зміняться великі міста. У принципі, можливо, в усьому світі з’являться «конфедерації міст», як в епоху Магдебурзького права, тому що якраз місто здатне найкраще регулювати взаємодію спільнот і забезпечувати їх комунікацію. На тлі розвитку ролі міст деурбанізація тільки посилиться. Тим більше, що вже зараз видно, якими непоправними будуть післякарантинні втрати для цілих галузей економіки. Ефект цих втрат і руйнування галузей, на думку експертів, розтягнеться на строк до двох десятиліть. Якийсь час будуть паралельно відбуватися соціальні зміни цілком протилежного плану. З одного боку, атомізація середовищ і груп, майже всі дрібніші виробництва стануть локальними, з іншого боку — триватиме формування спільнот і об’єднань, зокрема професійних, на кшталт профспілок чи чогось подібного до середньовічних цехів, у тому числі на транснаціональному рівні. Це буде зумовлено, насамперед, надмірною доступністю віртуальних послуг, тобто фахівцям доведеться захищати себе від непрофесіоналів.

Окремим соціальним чинником стане зростання кількості релігійних сект. Сама опція під назвою «свобода віросповідання» означатиме, що в нових умовах зміни «попиту» і «пропозиції» зміниться «ринок інституцій», тому що тотальні зміни у «світі пандемії» (і в «світі після пандемії») неминуче спричинять формування нового типу релігійності (хоч, ймовірно, і не одного), а відтак це породить і нові способи маніфестації.

Думаю, не буде перебільшенням ствердити, що в найближчі десятиліття докорінно зміняться уявлення про владу. Я маю на увазі не кризу влади як такої, а саме кризу уявлень про владу. Наслідком стане, я думаю, помітна деполітизація «простих людей» на рівні цілих суспільств, тоді як власне-політика, принаймні, — на певному етапі, зробиться сферою діяльності активістів і професіоналів, з помітним домінуванням «лівих». Це матиме як добрі, так і негативні наслідки. Попри деполітизацію, мені здається, збільшиться кількість неформальних практик, а окремі суспільні настрої (такі як побутові шовінізм, расизм) в цілому радикалізуються.

Загалом, більшість процесів і явищ будуть мати як позитивні прояви, так і негативні. Навіть коли йдеться про таку очевидну річ, як багато разів озвучена мотивація введення на глобальному рівні жорстких карантинних заходів, коли сотні країн в усьому світі пожертвували своїми економіками заради зменшення рівня смертності від пандемії. Тотальний всесвітній карантин нібито сигналізує нам про зростання цінності людського життя, тобто буквально — ціни людського життя (математично це можна обчислити, зокрема, як співвідношення економічних втрат і умовно врятованих завдяки запровадженню карантину людських життів). Але цей аспект має низку наслідків, серед яких — тотальне обмеження індивідуальних і громадянських свобод (безумовно, з найкращими намірами), а також зростання «функціональності» терору. Терор взагалі надзвичайно змінився, причому саме останнім часом, і тенденція до посилення його ролі тільки збільшиться. Однією з форм і важливим фактором терору, особливо в період нестачі продовольства, може стати, наприклад, обмеження торгівлі. І якщо для Леніна та іже з ним терор був, насамперед, формою захоплення і утримання влади, то зараз він може виявитися одним із методів соціальної інженерії. Причому терор не завжди розпізнається як власне-терор, точніше розпізнається далеко не відразу і не всіма. Внаслідок пандемії зі зростанням цінності людського життя «традиційні» війни стануть цивілізаційно неприйнятними. Відповідно, насильство стане (вже стало) гібридним, і терор у світі після 2020 року якраз і стане формою ведення війни нового типу. Це буде дуже впливати на соціуми. Щоб отримати захист (свого здоров’я, життя) більшість людей будуть готові поступитися чим завгодно. Соціальний фантаст Нік Харкуей у романі «Гномон», описуючи суспільство, яке заради безпеки поступилося гідністю, свободою і більшістю громадянських прав, формулює дефініцію «лженормальність в часи, коли все вже докорінно змінилося». Мені здається, ця формула ідеальна сьогодні, для наших днів.

Отже, що очевидно вже зараз. Зміниться структура дозвілля, і навіть саме уявлення про те, який саме час варто вважати «вільним». Зміниться структура туризму: в кожному разі, того показника у майже мільярд людей, які встигли поподорожувати в 2019 році, світ не досягне у найближчі кілька десятиліть. Можна припустити, що частина туристичних послуг стануть віртуальними, можливо, з’являться спеціальні приставки, на кшталт ігрових, які уможливлять «прогулянки» Римом, Парижем тощо, «містечко в Альпах», відвідини найбільших музеїв світу і так далі. Відповідно, оскільки за найближчі кілька років значна частина інфрастуктури довкола туризму буде занепадати, навряд чи вона відновиться в повному обсязі. Частина ресторанчиків, які орієнтувалися на туристів, будуть змушені стати сервісами з доставкою готової або напівготової їжі, ринок цих послуг дуже сегрегується — відповідно до клієнтели, зростуть вимоги до лояльності, до якості, до стандартів, буде надзвичайно висока конкуренція, тотально знизиться маржа. Заробляти великі гроші на рівні середнього класу, який жив із крамничок, ресторанчиків, готельчиків, дрібних виробництв стане тяжче, гроші стануть дорожчими. Великі гроші зароблятимуться, зрештою, не на цьому рівні, а на транснаціональному, на рівні глобальних корпорацій. І це стосуватиметься не тільки ринку локальних виробництв, сервісів і послуг, а й культури споживання загалом.

Я припускаю, що вже через декілька років, максимум — через десятиліття частина країн (і навіть частина країн «третього світу») встановить базовий соціальний дохід, і навіть пряме мікрофінансування, бо, як показує досвід цієї пандемії, такі заходи дають значні додаткові механізми контролю.

Крім того, буде розвиватися «еколівацтво», лівацтво в принципі, збільшиться притік екстремалів у різні радикальні рухи. Це означає, що економіки через декілька років стануть абсолютно іншими, перестануть орієнтуватися на «механічну статистику» ВВП. Буде відбуватися формування якісно інших моделей споживання, а значить — на першому плані опиниться «якість» людини, бо «складна» людина набагато цінніша для таких економік, ніж «проста» — не тільки як споживач, а й як творець продукту. Це значить, що на певному етапі збільшаться інвестиції в освіту, можливо — в освіту для «обраних», але щоб економіка повноцінно функціонувала, таких «обраних» має бути не менше ніж 8-15 відсотків від усього населення, і чим більше, тим краще.

Можливо, великі міста знову почнуть будуватися «навколо людей», а не «навколо автомобілів». Важливою стане інфраструктура в пішій доступності (і це теж виявиться аргументом для того, щоб жити в містечках і селищах), але такі зміни також означають, що «мікрорайони» чи «дільниці» стануть більш самодостатніми, ніж до того. І не тільки на рівні наявності там шкіл і базарів, — там з’явиться повноцінна інфраструктура для дозвілля і «турботи про себе». Так чи інакше, вже зараз зрозуміло, що люди відстань у декілька зупинок ходитимуть пішки. Побільшає велосипедів. Якщо говорити про 2020-й, то зміна повсякденних навичок максимальної відмови від громадського транспорту (їздитимуть ним тільки дійсно за необхідності) точно триватиме весь цей рік, а там, думаю, увійде у звичку. Зараз головним для всіх нас є виживання, але загалом, сподіваюся, людство стане здоровішим, мільйони людей кинуть палити, постараються мінімізувати ризики від ожиріння і всі інші ризики, які піддаються корекції (ну бо вік, наприклад, корекції не піддається). Зміниться структура бізнесів, поменшає тих, хто орієнтується на «швидкі гроші», зміниться підхід до оцінки ризиків, великі угоди будуть ділитися на низку дрібних. Поменшає офісів, філіалів, самі офіси зменшаться, зміниться інфраструктура ринку праці, робота в офісі стане привілеєм.

Є одна річ, про яку хочу сказати окремо. Бюрократія, яка сформується — вже формується — довкола пандемії, щоб обслуговувати пандемію, потім нікуди не дінеться. Свого часу я кілька разів перечитала Закони Паркінсона, це було давно. І це було дуже цікаво. Коли йдеться про бюрократію, колоніальні цивілізації, Африка і Вест-Індія, нічим не відрізняються від цивілізацій сучасного світу. Бюрократи, як і в часи Паркінсона, будуть множити підлеглих і будуть створювати один для одного роботу. Якщо я правильно розумію одну з ключових тенденцій нинішнього світового перерозподілу коштів, найбільші ресурси в найближчі роки буде спрямовано на все, що пов’язане з пандемією і подоланням її наслідків. І виникне колосальний чиновницький апарат, співмірний, можливо, з навколоосвітньою бюрократією. Я не маю на увазі вчителів або медиків, я маю на увазі саме людей, які забезпечують дотримання розпоряджень, обіг коштів, документообіг тощо. Навіть коли перша і друга хвиля пандемії закінчаться, бюрократія лишиться, здійснюючи свою, окрему, особливу біополітику, яка в багатьох аспектах буде транснаціональною, причому якраз оця транснаціональність діяльності стане однією з причин «нерозпуску» цієї бюрократії. Звісно ж, це буде одна з небагатьох «ситих» сфер у світі кризи і нестачі ресурсів, з доступом, хай непрямим, до різноманітних «дефіцитів», з можливістю зловживань. Я можу собі це уявити, бо я добре знаю, як працювала і працює українська митниця. І якщо я права, то це дуже сумно, бо з’явиться окрема категорія «напівсиловиків», які матимуть — за певних обставин — необмежені, зокрема і наднаціональні, повноваження і механізми контролю. Може, навіть держави делегують під управління цієї бюрократії частину своєї монополії на насильство.

Це означає, що звичайна людина, наприклад, така як я, втратить частину питомих прав, які стосуються тіла, можливо, «якісне» тіло, на відміну від «неякісного», стане особливим, у тому числі політичним ресурсом і капіталом, а здоров’я перестане бути особистою справою кожного. Розумію, що певні речі сприймаються наразі як соціальна фантастика. Хочу, щоб воно так залишалося і надалі.

Ну і не можна не сказати про сім’ю. Ця пандемія як єдиний, розділений, спільний досвід кількох мільярдів людей цілком змінить уявлення про роль сім’ї. Ще до пандемії якийсь час існувала тенденція до переосмислення ролі сім’ї — родинні зв’язки ставали міцнішими, ніж до того. Зараз, я думаю, саме зміцнення ролі сім’ї поставить цивілізаційне завдання щодо плекання через культуру «якісної» людини (як і якісної їжі, якісного довкілля тощо). Звичайно, есхатологічні паттерни ставитимуть перед людиною ціль вижити. Вижити легше «простій» людині, в сенсі простих «чорно-білих» рішень, рішень через «так» або «ні». Навіть більше: чим примітивніша людина, тим у неї більше шансів вижити в короткій перспективі. Але у перспективі десятиліть чи навіть декількох років у неї шансів практично нема. Тому що суспільство «складних» людей — це суспільство Джона Неша (теорія ігор): там, де виграє один, плодами його перемоги можуть скористатися всі. Суспільство «простих» людей — це суспільство Адама Сміта: виграє один, найсильніший. Примітивні люди виживають буквально за Дарвіном. Сподіваюся, до Сміта, а особливо до Дарвіна справа не дійде.

Думки Маріанни Кіяновської про збереження свободи, незалежності, моральних цінностей читайте у наступних публікаціях.

___________________________

* Проєкт Музею Гідності у Львові «Людська гідність в контексті суспільних викликів» зародився як реакція на ситуацію, в якій ми опинилися через COVID-19. Очевидно, що ми змушені переосмислювати цінності і підходи в комунікації. Однак ключовим питанням залишається питання поваги до людської гідності.

Пандемія, викликана COVID-19, стала тим «лакмусовим папірцем», який дає можливість побачити особливості індивідуального сприйняття, рівень соціальних взаємодій, а найголовніше – наскільки держави готові дотримуватися чи порушувати права людини та громадянина.

Ми цікавимося думками провідних мислителів/мислительок, діячів/діячок культури, громадських активістів/активісток, аби разом вистояти і не втратити найважливіше – свободу.

Музей Гідності не обов’язково розділяє погляди та думки авторів.


Тематика публікації:              

Останні публікації цього розділу:

Історія Дениса: усі покатушки після перемоги

Енергетична сталість України під час війни і після перемоги

9-річна художниця з Житомира малює заради перемоги

Американський волонтер повернувся в Україну під час війни: ми не дозволимо росії вкрасти надію

Як подружжя з Житомира рятувало свою справу та займалось волонтерством

Кабмін схвалив законопроєкт, який покращить роботу ГО