“Коли тобі важко, допомагай іншим”: Громадський центр правосуддя у Татарбунарах об’єднує переселенців

"Я вже була переселенкою... І знову стала нею. Повторно...". Громадський центр правосуддя у Татарбунарах, який діє на базі Одеської обласної органіізації ВГО "Комітет виборців ...

image_12-05-2022_[1652346275]
“Коли тобі важко, допомагай іншим”: Громадський центр правосуддя у Татарбунарах об’єднує переселенців

“Я вже була переселенкою… І знову стала нею. Повторно…”. Громадський центр правосуддя у Татарбунарах, який діє на базі Одеської обласної органіізації ВГО “Комітет виборців України”, продовжує ділитися історіями переселенців, котрі рятуються від війни, приїздять на Одещину та потім самі допомагають людям, які опинилися у скрутному становищі. Перед вами – історія Аксенії з-під Києва.

111

- Я добре знаю, що ховається за буквами “ВПО”. Родом я з Луганщини, і після 2014 року перебралася на Київщину, рятуючись від війни та окупації. У лютому цього року я знайшла собі нову роботу. Дуже круту, в одній із IT-компанії в Києві. Це була робота мрії. Мій перший робочий день було призначено на 24 число. Я встала рано, зібралася і вийшла з квартири у піднесеному настрої. Як завжди перед чимось новим, коли трішки страшно, дуже цікаво і ти в очікуванні чогось класного. У під’їзді мене зупинила сусідка: “Куди ти?!”. “Як куди, – сказала я. – На роботу”. “Війна, яка робота. Лишайся вдома”, – коротко повідомила вона. Я не зрозуміла. Яка війна? Де війна? На сході? Виявилося, що вже в Києві. Біля нашого дому. 

Почалися обстріли. Перші кілька днів у нас було відносно тихо, але потім почалося бомбардування Ірпеня, це десь в семи кілометрах від нашого населеного пункту. Це було безкінечно: вибухи, постріли, автоматні черги. У приблизно 700 метрах від мого будинку зупинился ворожі танки, вони обстрілювали Київ. Нам було дуже добре чути, як ворожі колонни намагалися пройти житомирською трасою. Було страшно. Незрозуміло, як рятуватися, що робити, як буде краще.

Потім зникло світло, вода. Я бачила, як у сусідній будинок прилетів снаряд, загорілися две верхні поверхи. Місцеві мешканці гасили пожежу майже добу, але ці поверхи повністю вигоріли.

image_12-05-2022_[1652342403]

Після цього місцева влада перекрила газ, щоб не було вибухів. Довелося перекривати у всьому селі, тож ми лишилися й без газу. Готували їжу на свічках.

image_12-05-2022_[1652342385]

Десь близко двох тижнів ми жили в таких умовах. Постійного страху, обстрілів, жахливих побутових умов. А моя донька весь цей час була під обстрілами в Ірпені… Цей жах неможливо навіть згадувати.

8 березня нам сказали, що, можливо, буде евакуація. Але її було дуже складно організувати, “Червоний хрест” заїхав лише у сусіднє село, але пішки туди нереально було пройти під обстрілами два кілометри. Наша місцева тероборона посадила нас у машини і два дні вивозила жителів у сусіднє село, щоб там ми могли сісти в автобуси й виїхати до Києва. Ця подорож до Білогородки була дуже напруженою, було дуже страшно. Горів ліс, палали будинки, все довкруг було зруйновано, розбомблені ТРЦ і дивом вціліла церква…

Нарешті ми приїхали до Києва, нас обігріли, нагодували. І потім автобусом ми дісталися залізничного вокзалу. Там було спокійно, тихо, нічого не літало над головою. Люди посміхалися. Було якось неймовірно на це дивитися. Ми забули за ті два тижні, як це – посміхатися. Ми забули, що буває мирне життя…

Через три дні мені пощастило знайти машину, яка їхала на південь, і так я опинилася в Татарбунарах.

Перший місяць був чудовий, лиш лякала сирена. Я змогла заспокоїтися, відновити нерви. Але потім зрозуміла, що мені треба чимось займатися. Я звернулася до бюро правової допомоги, і там мені порекомендували поспілкуватися з керівником Громадського центру правосуддя Леонідом Семененком. 

image_12-05-2022_[1652346312]

І ось так я стала теж волонтеркою. Допомагаю розподіляти гуманітарну допомогу, підтримую людей, як можу, адже за освітою я психолог.

image_12-05-2022_[1652346275]

Також у мене з’явилася ідея організувати гурток взаємопідтримки для жінок.

Ми збираємося в музеї, розмовляємо, підтримуємо одна одну, і заодно виготовляємо вишиті обереги для наших воїнів. Я знаю, що такі милі дрібнички дуже підтримують.

image_12-05-2022_[1652343618]

Ось такі серветочки ми робимо:

image_12-05-2022_[1652343667] image_12-05-2022_[1652343640]

Я думаю, що дуже важливо робити щось корисне для інших, коли ти й сам пережив біду. Це важливо для тебе в першу чергу, це дуже додає сил – відчуття власної корисності. І це, звісно, важливо для тих, кого ти підтримуєш. Тому тримаємося разом.

 

Ініціатива “Рівні права для жінок та дівчат з вразливих груп в умовах пандемії COVID-19″ впроваджується Одеською обласною організацією ВГО “Комітет виборців України” через Громадський центр правосуддя, за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Королівства Нідерландів.


Тематика публікації:  

Останні публікації цього розділу:

Додаткова цінність волонтерства - мати відповідь на питання «де ти була і чим допомогла”

Правозахисники проводять документування воєнних злочинів у Маріуполі

Консультації та гуманітарна допомога людям з інвалідністю та постраждалим внаслідок військових дій в Донецькій області

У Кривому розі та Дніпрі запрацювала гаряча лінія для постраждалих від війни в Україні

Скасування запобіжного заходу для проходження військової служби

Відсторонені від посад через відсутність вакцинації допускаються до роботи