Кібербулінг – правові механізми реагування

Стрімкий розвиток засобів комунікації створив можливості для миттєвого обміну повідомленнями. Незважаючи на кордони, поза державним впливом і контролем, це містить у собі не тільки можливості для вільного обміну інформацією та ідеями, а й негативні фактори. 

Одним з них є кібербулінг – масоване, зазвичай анонімне цькування і приниження в соціальних мережах конкретної особи. На відміну від критики чи погроз, у разі кібербулінгу образи, приниження і цькування відбуваються не щодо конкретних дій особи (навіть якщо підставою для початку цькування стала конкретна дія), а загалом, знеособлено й узагальнено, щоб завдати максимальної психологічної шкоди, найглибшої емоційної рани.

Використання сучасних комунікаційних технологій надає кібербулінгу таких рис, яких немає в разі лайки, приниження, заподіяння образи в реальному житті, під час спілкування наживо. Зрештою об’єкт звичайного булінгу може чітко ідентифікувати агресора і завдати йому навіть фізичного удару у відповідь, що у віртуальному середовищі вже складніше. Це сприяє поширенню кібербулінгу – адже агресор вважає себе недосяжним для відповіді. Кібербулінг може завдавати шкоди, навіть якщо жертва намагається ігнорувати образи й не звертати на них уваги. У сучасному світі інформація в інтернеті так чи інакше впливає на різні сфери життя, і образливі коментарі кібербулерів в особистому блозі людини можуть вплинути на видавання їй банківського кредиту, прийняття її на роботу, надання громадянства іншої країни тощо.

Анонімність кібербулерів та можливість швидкого видалення або зміни контенту в інтернеті створюють величезні проблеми для правового захисту жертви кібербулінгу.

Поняття кібербулінгу введено в правове поле українського законодавства Законом України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо протидії булінгу (цькуванню)” від 18 грудня 2018 року. Відповідно до статті 173-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення, держава має реагувати на цькування та інші дії, які вчиняються стосовно малолітньої чи неповнолітньої особи або такою особою стосовно інших учасників освітнього процесу, внаслідок чого могла бути чи була заподіяна шкода психічному або фізичному здоров’ю потерпілого. Водночас під булінгом (цькуванням) розуміється діяння учасників освітнього процесу, які полягають у психологічному, фізичному, економічному, сексуальному насильстві, зокрема із застосуванням засобів електронних комунікацій.

Щодо дорослих осіб – чинне законодавство України не містить прямих норм, які передбачали б реагування держави на кібербулінг. Однак це не означає, що українське законодавство не містить узагалі будь-яких норм, які можна було б використати для захисту від кібербулінгу.

У журналістів для захисту від кібербулінгу є додаткові правові механізми. Зокрема, частина друга статті 171 Кримінального кодексу України передбачає:

“2. Вплив у будь-якій формі на журналіста з метою перешкоджання виконанню ним професійних обов’язків або переслідування журналіста у зв’язку з його законною професійною діяльністю –

караються штрафом до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців, або обмеженням волі на строк до чотирьох років”.

Законодавство України водночас не зазначає, як саме може здійснюватися вплив, не обмежує способів такого впливу. Отже, вплив на журналіста за допомогою засобів електронної комунікації також підпадає під ознаки кримінального правопорушення, передбаченого частиною другою статті 171 ККУ.

У випадках, коли цькування в мережі Інтернет ґрунтується на національних, расових або інших подібних ознаках, такий кібербулінг може відповідати складу кримінального правопорушення, передбаченого статтею 161 ККУ:

“Стаття 161. Порушення рівноправності громадян залежно від їх расової, національної належності, релігійних переконань, інвалідності та за іншими ознаками

1. Умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності, або образа почуттів громадян у зв’язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв громадян за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, інвалідності, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками –

караються штрафом від двохсот до п’ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до п’яти років, або позбавленням волі на строк до трьох років, з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

2. Ті самі дії, поєднані з насильством, обманом чи погрозами, а також вчинені службовою особою –

караються штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого.

3. Дії, передбачені частинами першою або другою цієї статті, які були вчинені організованою групою осіб або спричинили тяжкі наслідки, –

караються позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років”.

У найтрагічніших випадках, якщо кібербулінг призвів до самогубства жертви або спроби самогубства, особу, винну в кібербулінгу, можуть притягнути до кримінальної відповідальності відповідно до статті 120 Кримінального кодексу України (ККУ). Постанова Пленуму Верховного Суду України від 07.02.2003 N 2 “Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи” зазначає, що “28. Відповідальність за ч. 1 ст. 120 КК (2341-14) за доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство настає за умови, що потерпілий вчинив відповідні дії внаслідок жорстокого поводження з ним, шантажу, примушування до вчинення протиправних дій або систематичного приниження його людської гідності винним. Під жорстоким поводженням слід розуміти безжалісні, грубі діяння, які завдають потерпілому фізичних чи психічних страждань (мордування, систематичне заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо). Систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи, глумління над ним тощо)”.

Однак судова практика щодо застосування статті 120 ККУ фактично відсутня: слідчі не розглядають справ і закривають їх “за відсутністю складу злочину”. Ці рішення слідчих оскаржуються, кримінальні провадження поновлюються, але вироків за статтею 120 ККУ в реєстрі судових рішень усе одно майже немає, і немає жодного, пов’язаного з доведенням до самогубства за допомогою мережі Інтернет (навіть незважаючи на справу “Синіх китів” та інших подібних явищ).

Основним способом правового захисту від кібербулінгу в законодавстві України залишається цивільно-правовий: вимога спростування неправдивої інформації, використання права на відповідь щодо оціночних суджень, вимога відшкодування моральної і матеріальної шкоди, завданої поширенням неправдивої інформації про особу тощо. Як і з іншими способами правового реагування на кібербулінг, цивільний позов можливий лише в тому разі, коли можна встановити конкретних осіб, що займаються цькуванням. За умови анонімності кібербулерів позов, поданий до суду без зазначення відповідачів, буде залишений без розгляду.

Найефективнішими способами реагування залишаються внутрішні практики й правила модерування та адміністрування з боку власників сайтів, соціальних мереж тощо. Причому, зважаючи на деякі рішення Європейського суду з прав людини, зокрема в справах “Delfi AS проти Естонії” (скарга № 64569/09), “Хьойнес проти Норвегії” (скарга № 43624/14) тощо, саме на власників сайтів, соціальних мереж або інших комунікаційних платформ може покладатися відповідальність за відсутність належного реагування на принизливі та образливі коментарі та за створення технічних можливостей систематичного тривалого цькування.

Кібербулінг, як досить нове явище, ще не має належних механізмів реагування з боку держави. Тому в кожному конкретному випадку необхідно уважно досліджувати всі обставини цькування і намагатися використати найефективніші способи для самозахисту.

Нагадаємо, в ІМІ працює правова гаряча лінія, на якій надають консультації досвідчені медіаюристи Роман Головенко та Алі Сафаров за телефоном 050-44-77-063. Запитання можна також надіслати на електронну пошту ІМІ [email protected].

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження” в межах проєкту “Мобілізація зусиль для вирішення викликів у медіасфері України”. Матеріал відбиває позицію авторів і не обов’язково збігається з позицією Міжнародного фонду “Відродження”.

Джерело: ІМІ.