Допомогти ВПО – це не лише підтримати їх матеріально

За даними Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна», нині в Україні  нараховується більш, ніж 500 тисяч тільки офіційно зареєстрованих  внутрішньо переміщених осіб (ВПО). До того ж більшість з них становлять жінки і діти. Саме ця категорія  ВПО стикається з безліччю економічних, соціальних, правових та інших проблем – житло, робота, опалення, одяг, продукти харчування, відновлення особистих документів, охорона здоров’я, освіта тощо. Але не менш важливою для них є й соціально-психологічна інтеграція  в нових місцях проживання.

Нещодавно в Українському католицькому університеті (Львів) громадські діячі та науковці обговорили, як допомогти інтегруватися переселенцям з Донбасу і Криму? Відтак, до Львова з’їхалися близько 60 громадських діячів, соціальних працівників і науковців на міжнародну конференцію з питань вимушених переселенців «Інтеграція чи диференціація?», яку організував Інститут лідерства та управління УКУ і BEARR Trust за фінансової підтримки ПРООН.

Серед запрошених спікерів, зокрема, були присутні: Джанет Ганн, член ради благодійної організації The BEARR Trust, Франческа Джіордано, дослідниця, доцент з дитячої психології (Католицький університет Святого Серця (Мілан), Ярослав Мінкін, голова правління ГО «Молодіжна організація «Стан», Оксана Яковець, радниця міністра соціальної політики, Вікторія Середа, кандидат  соціологічних наук, доцент кафедри соціології УКУ, Галина Католик, психолог, психотерапевт, завідувачка кафедри психології УКУ й  Тамар Мартіашвілі, колишній міністр у справах ВПО з окупованих територій і біженців в Грузії.

За словами директора Інституту лідерства та управління УКУ Наталії Бордун, на цій конференції учасники змогли обмінятися досвідом та напрацювати механізми, як допомогти людині з іншого регіону інтегруватися в місцеву спільноту  та не відчувати себе стигматизованою, тобто відчуженою.

Допомогти ВПО – це не лише підтримати їх матеріально, наголосила  Франческа Джіордано, котра спеціалізується на питаннях стійкості та дитячих травм: «Зазвичай всі переселенці, окрім базових потреб, мають і психологічні потреби, на які також треба відповідати. Адже для багатьох  вкрай складно адаптуватися і інтегруватися у нове середовище. Скажімо, зруйнований будинок, в якому  ще не донедавна мешкала дитина, може бути для неї важким травматичним досвідом, оскільки частина її внутрішнього світу пошкоджена зовнішнім світом». За її словами, визначником подолання травми є передусім  психологічна стійкість: «Процес стійкості набувається, коли дитина починає справлятися з пережитими ранами і травмами. Коли залучаються нові сили. Отож, повна картина – це стійкість і баланс, які з’являються між факторами ризику і захисту».

Досі Україна не мала досвіду роботи у цій сфері і не мала відповідних напрацювань, натомість зауважила Оксана Яковець: «За  досить короткий час  нам вдалося розробити певну нормативно-правову базу. Але завдання  набагато більші. Ми усі разом маємо думати, як вижити і йти далі. Закликаю ділитися пропозиціями щодо стратегії роботи з внутрішніми переселенцями, якої зараз немає».

Рівень інтегрованості переселенців у великій мірі залежав якраз від того, чи сподівалися вони на швидке закінчення конфлікту і повернення додому, зазначила  своєю чергою Вікторія Середа. Протягом власного дослідження  щодо інтеграційних викликів вона з’ясувала, що, приміром, киримли, себто кримські татари краще вливалися в місцеві спільноти, аніж жителі окупованих територій Донбасу: «Кримчани чітко розуміли, що їдуть надовго і психологічно готували себе до того, що треба облаштовуватися на нових місцях. Вони активно включалися у взаємодію з державою – намагалися отримати земельні ділянки, створювати бізнеси, перереєстровувати власні документи. Натомість переселенці з сходу, виїжджаючи, часто навіть не брали з собою документів, не вирішували питання із житлом і не звільнялися з роботи, бо вірили, що скоро повернуться».

На жаль, недобросовісна диференціація переселенців частково пов’язана й з неякісною роботою локальних ЗМІ, які поширювали певні негативні стереотипи, звернув увагу присутніх Ярослав Мінкін. Адже на основі аналізу 28 ЗМІ виявилося, що це була головна проблема медіа-ресурсів у Вінниці, Дніпропетровську, Івано-Франківську, Луцьку та Кременчуці. А продукувалися такі стереотипи доволі  нерідко через місцевих чиновників, які у своїх коментарях могли необдумано і безпідставно звинувачувати переселенців у локальних злочинах. Серед найбільш поширених стереотипів – злочинна поведінка, відмова брати участь в АТО, втеча від відповідальності, зомбованість російською пропагандою, неповага до української мови і культури тощо.

А Галина Католик звернула увагу на те, що психологічна травма людей, які пережили війну і й тих, які вимушені були переселятися – це тривалий процес реабілітації та інтеграції: «Ми з вами є своєрідними  «янголами-охоронцями», які покликані допомогти  людям увійти в новий  для них простір. Негативний досвід людини може її знищити, або ж навпаки надати їй новий ресурс. Тому, як ми допоможемо людям – це вже наше завдання».

Загалом же учасники конференції, зійшлися на думці, що попри всю трагічність гібридної війни на Донбасі, тут є  й певні позитивні моменти – це єднання і взаємодія між жителями різних регіонів України. Отож  позитивним  чинником є те, що фактично вперше  за часів незалежності Україні в одному соціокультурному просторі нарешті зустрілися представники різних регіонів. Й тому події останнього часу спонукають до усвідомлення нових цінностей державної незалежності, важливості національно-державної символіки і важливості взаємодії, яка проявляється у активному волонтерському русі. Адже взаємодопомога є  визначальною  цінністю для громадянського суспільства.

 Ігор Галущак
Львів