Чим сільські території відрізняються від міських з точки зору можливостей розвитку?

Передусім це:

• значно нижча щільність/густина населення;
• мала кількість підприємств та підприємців на тисячу осіб населення;
• переважна орієнтація людей на зайнятість у сільськогосподарському виробництві;
• недостатня мобільність сільського населення;
• низький рівень інновацій, наукової діяльності;
• розтягнуті комунікації;
• нижчий рівень публічних послуг та сервісів потрібних людям за місцем проживання.

Ці відмінності є вкрай важливими для прийняття рішення про відкриття бізнесу, адже в умовах ринку для бізнесу важливим є отримання максимального прибутку.

В сільських територіях, зважаючи на вище названі характеристики, бізнесом, який потребує значної кількості зайнятих чи який орієнтований на місцеві ринки, працювати не так комфортно та рентабельно, як у великих містах чи урбанізованих територіях з високою щільністю населення.

Традиційні підходи до політики сільського розвитку зводились (а подекуди і досі використовуються), по суті, до субсидування аграрного виробництва, аби підняти доходи фермерів не за рахунок ринкових інструментів, а допомогою від держави.

Часто така субсидія розраховувалась на один гектар угідь/ріллі для фермера[1].

Штучне підняття доходів фермерів за рахунок субсидії не зупинило обезлюднення сільських територій, адже технології все ширше проникали у сільськогосподарське виробництво[2] і вели до природного скорочення числа зайнятих у такому виробництві. Це також не поліпшувало ситуацію у соціальній сфері в таких територіях.

Формальне збільшення доходів фермерів за рахунок субсидування не стримувало людей у сільських територіях, оскільки рівень послуг та соціального забезпечення у цих територіях залишався нижчим від того рівня, який отримували жителі міст.

Аби якось покращити публічні послуги мешканцям сільських територій від місцевих органів влади, поряд із субсидуванням фермерів використовувались інструменти вирівнювання.

Цей набір державної підтримки певним чином утримував сільськогосподарське виробництво і частину населення у сільських територіях, але не вирішував проблему глобально, чисельність населення у сільських територіях скорочувалась. Відтак відкриття несільськогосподарського виробництва в сільських територіях ще більш ставало проблемним і коло деградації замикалось.

Проте стрімкий розвиток технологій, який,з одного боку, зменшує потребу в людях для певних видів виробництва, з іншого боку, ці технології дозволяють людям знайти себе у інших сферах діяльності, які раніше для них були закритими, може тут також змінити ситуацію на краще.

Новітні технології, проектні та технологічні рішення, які появились в останні роки як у сільському господарстві, так і у інших сферах економіки дають змогу вести бізнес і у територіях із нижчою щільністю населення.

Новітні комунікаційні технології, біотехнології, нова енергетика, креативна та культурна економіка, сегментарний туризм стали новими сферами діяльності людей у сільських територіях.

Нові технології у аграрному виробництві дозволяють підняти тут продуктивність праці і досягати більшої конкурентоспроможності аграрного сектору на відкритих глобальних ринках. В нових умовах аграрний сектор потребуватиме менше субсидій, що є дуже добре для бюджету, але високопродуктивний аграрний сектор також потребуватиме менше зайнятих, що є погано для сільських територій.

Такі «ножиці» покликали до життя нові підходи до підтримки розвитку сільських територій.

Саме тому зараз відбувається зміна політики підтримки: від орієнтування підтримки через субсидування аграрного сектору до підтримки інтегрованого розвитку сільських територій:

Субсидії на одиницю ріллі замінюються на інвестування конкретних проектів; пріоритет збільшення доходів ферм завдяки субсидіям замінюється пріоритетом – посилення конкурентоспроможності територій, а орієнтація на аграрний сектор у сільських територіях поступається формуванню чи розвитку мультисекторів, що існують у сільських територіях.

Ще однією ключовою відмінністю між традиційною та новою парадигмою сільського розвитку стає зміна головного актора політики. Якщо у традиційній парадигмі – це національний Уряд, то у новій – це багаторівневе урядування, причому роль місцевих рівнів урядування тепер постійно зростатиме.

ВИСНОВОК:

До формування та реалізації політики сільського розвитку в новій парадигмі долучаються тепер партнерства різних секторів – від публічного до приватного, органи місцевої влади, спільноти сільських жителів, місцеві активісти та місцева наука.

Cерія тематичних публікацій, які ґрунтуються на базовому дослідженні «Огляд ситуації щодо впровадження партнерств міських та сільських територіальних громад в умовах децентралізації та змін у державній регіональній політиці в Україні», розробленому групою експертів Інституту громадянського суспільства на виконання проекту «Партнерство міських та сільських територіальних громад як ефективний інструмент місцевого економічного розвитку» за підтримки Програми «U-LEAD з Європою».

[1] Такі підходи, в кінці кінців призвели до того, що в деяких європейських країнах, фермери чи не щороку вимагають збільшення розміру такої субсидії. Проте такі бюджетні витрати, які були припустимими в умовах економічного зростання стали надто обтяжливими в умовах рецесії.

[2] Дослідження у сфері ринку праці аграрного виробництва, стверджують, що зернове господарство потребує 7-8 працівників на 1000 Га ріллі, тваринництво – 100 осіб, а ягідництво 150 осіб на ті ж 1000 га угідь.