Чи потрібні Україні нові закони про медіа: експертне обговорення

Протягом минулого тижня від представників влади пролунали кілька ініціатив щодо посилення контролю за діяльністю ЗМІ. 6 листопада під час слухань у Верховній Раді міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський заявив, що ініціюватиме запровадження адміністративної та кримінальної відповідальності за маніпулювання громадською думкою,  щоб протидіяти дезінформації і пропаганді. Голова Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики Олександр Ткаченко запропонував, задля деолігархізації медіа, запровадити для ЗМІ принцип «фейрплей» (“fair play”- чесна гра) : «скільки заробляєш, стільки витрачаєш» та застосовувати певні санкції до тих, які протягом трьох років є збитковими. Ця ідея знайшла відображення у концепції проекту закону про медіа, оприлюдненому вчора, 13 листопада.

8 листопада на офіційному сайті Президента з’явився указ №837/2019, у якому йдеться, що парламент має розробити законопроект про вимоги та стандарти новин.  Володимир Бородянський та Олександр Ткаченко прокоментували, що, на їхню думку, це термінологічне непорозуміння.

Усі ініціативи викликали резонанс як такі, що можуть погіршити ситуацію зі свободою слова.

Ми запросили до дискусії в Українському кризовому медіа-центрі авторів ініціатив і медіаспільноту, аби обговорити, у чому полягають ризики та як краще вирішувати проблеми з порушеннями ЗМІ стандартів журналістики і залежністю телеканалів від їхніх власників.

Серед основних тез медійників – кримінальна відповідальність за маніпуляцію чи фейки неприпустима; стандарти вже виписані і контролем за їхнім дотриманням має займатися сама медіаспільнота, а не держава. «Фейрплей» не допоможе зменшити вплив олігархів на телеканали, але це можливо, якщо належним чином контролювати дотримання телеканалами журналістських стандартів. Що стосується законодавства– певні зміни потрібні, як, наприклад, визнати онлайн-ЗМІ засобами масової інформації, щоб їхні журналісти отримали ті ж права та обов’язки, що й колеги з традиційних ЗМІ. Але значно важливіше – забезпечити практичне застосування вже існуючого законодавства і регуляторних інструментів.

Володимир Бородянський та Олександр Ткаченко не змогли особисто взяти участь у заході. Ми очікуємо від них письмовий коментар, який додамо до цієї публікації.

Ніна Кур’ята, медіаконсультантка, медіатренерка:

– Мають бути стандарти, які роблять професіонала професіоналом, але вони не мають прописуватися «згори». Інакше це може перетворитися на небезпечну підміну понять, коли медіа говоритимуть правду, яку влада хотіла б приховати, і журналістів звинуватять у маніпуляції чи поширенні фейків. Що робити, якщо журналісти поширюють факт, а влада стверджує, що це фейк?  Або влада генерує фейк і медіа поширюють його, тому що це офіційна інформація? Зі свого минулого досвіду – я ловила владу на поширенні фейків. Зараз відбувається те, чого ми раніше не бачили – вона їх генерує, як, наприклад, з відставкою Богдана [Андрія Богдана, голови Офісу президента України].

–  Якщо певне ЗМІ поширює багато фейків, працює як майданчик пропаганди– може бути якась адміністративна відповідальність. Можна говорити про його ліцензію, недотримання стандартів. Але це має робити не держава, а незалежні журналістські моніторингові організації. І дуже допомагає прозора структура власності.

– Я категорично проти кримінальної відповідальності за цю діяльність, тому що це прямий шлях у країни з низьким рівнем свободи слова. Коли першого журналіста притягнуть до кримінальної відповідальності – професія помре. Залишаться тільки пропагандисти, які згодні працювати з владою – і на цьому помре демократія.

– Інтернет-ЗМІ потрібно визнати як ЗМІ: для того, щоб у них були і права, і зобов’язання дотримуватися професійних стандартів.

– Потрібно сісти за круглий стіл за участі влади, журналістів і журналістських організацій, які стоять на варті якості новин. Якщо влада хоче синергії – вона має ініціювати цю синергію і створити для неї умови. Поки що ми цього, на жаль, не бачимо.

Наталка Гуменюк, журналістка, голова ГО «Громадське телебачення», членкиня Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові України:

– Розмову про дезінформацію потрібно відокремити від розмови про медіа. Держава завжди говорить з точки зору національної безпеки, але якщо стоїть питання між свободою слова і безпекою – у країні, травмованій радянським минулим, краще обирати захист свободи слова, інакше це зводиться до використання старих прийомів. І будь-яке рішення влади щодо того, хто визначає, що говорити правильно, що ні – це політичне рішення. У нас вже є регулятор – Нацрада з питань телебачення і радіомовлення.

– Я категорично проти будь-якої кримінальної відповідальності за висловлювання. Це в принципі неможливо у демократії. У нас і так надто високий рівень самоцензури серед журналістів.

– Інтернет-ЗМІ мають бути визнані як ЗМІ – не для того, щоб їх регулювати, а щоб люди, які там працюють, отримали ті права, які мають інші журналісти.

– Щодо «фейрплей»: по-перше, у світі не існує нормального формату заробляння грошей для онлайн-ЗМІ, тому що прибуток від реклами в Інтернеті отримують Facebook, Google і великі платформи. Онлайн-ЗМІ не можуть бути економічно вигідними, це міф. По-друге, як бути з культурною ініціативою, яка робить своє медіа, але не має на меті отримання прибутку?

Нинішня регуляція заважає насамперед невеликим незалежним медіа, які нікуди не заносять гроші і не мають політичного впливу. Медіаспільнота давно намагалася обмежити вплив олігархів, але вони все одно обходять ці запобіжники. Тому потрібно переосмислити регуляторні механізми. Вдалі приклади на пострадянському просторі є. Наприклад, Грузія, де зробили так, щоб медіа, які висвітлюють новини, за два роки до виборів мали доступ до кабельних операторів. Це створило низку незалежних мовників.

– Потрібне економічне заохочення незалежних мовників. За ці 5 років ми з’ясували, що є чимало різних ініціатив у різних містах. Але коли вони виходять на наш ненормальний ринок, не маючи переваги – одразу програють.

– Важливо, щоб Рада з питань свободи слова та захисту журналістів робила те, чим має займатися: захистом свободи слова. Наступне засідання мало б бути присвячене випадкам убивств, погроз журналістам, фізичному перешкоджанню їхній діяльності. Поки ті, хто це скоїв, не покарані – всі решта розуміють, що це можна робити.

Сергій Томіленко, голова Національної спілки журналістів України, член Ради з питань свободи слова та захисту журналістів при Президентові України:

– Влада має відмовитися від експрес-режиму щодо цього законодавства, не встановлювати рекордні терміни, коли ми не бачимо закону як такого, і перейти в режим широкого обговорення за участі медіаекспертів та міжнародних фахівців. Якщо говорять про проблему, наприклад, маніпуляції ЗМІ чи мову ворожнечі – я прихильник підходу, що тоді міністерство готує приклади цього явища, щоб можна було подивитися, чи є у чинному законодавстві інструменти для боротьби з ним, чи потрібно впроваджувати нові. Тоді у нас буде довіра: є проблема, ми на неї реагуємо. Поки що лунають гучні слова – «фейки» та інше, але ми можемо бачити на прикладі інших країн, що інструменти для боротьби з фейками використовують для боротьби з критичними голосами і розслідувачами.

– Якщо закони застарілі – можна оперативно внести зміни, і не намагатися робити один мега-закон, який буде недосконалим. А неоднозначні ініціативи відкласти до другої стадії обговорення. Непропрацьовані ідеї в українських реаліях можуть призвести до погіршення ситуації зі свободою слова.

– «Фейрплей» і санкції за збитковість – це важелі, які олігархічні медіа знайдуть спосіб обійти. А найменші мовники чи волонтерські газети будуть витрачати купу часу на паперову тяганину.

– Пріоритетом має бути захист журналістів та боротьба з безкарністю, притягнення до відповідальних винних у вже скоєних нападах на журналістів. Коли ми отримаємо прецеденти захисту – з’явиться довіра до влади.

– Зараз найбільше треба боротися не з медіа, а з корупцією у політичній сфері. Поки у політика буде мотивація йти до влади, щоб отримати доступ до джерел незаконного збагачення, він буде користуватися непрофільними ресурсами, тобто медіа, для досягнення своєї мети».

Роман Головенко, керівник юридичного відділу Інституту масової інформації:

– Держава має регулювати не так журналістів, як передусім найвпливовіші медіа – телебачення. Нацрада має зіграти головну роль у забезпеченні об’єктивності телеканалів. Півтори тисячі каналів – це дуже багато, але можна почати з найбільш впливових. У цьому Нацраді може допомогти експертна спільнота, частково такі прецеденти є. За порушення можна застосовувати проти телеканалу фінансові санкції, якщо вони повторюються – піднімати питання про позбавлення ліцензії на підставі рішення суду.

– У нас більші проблеми не з оновленням, а застосуванням вже існуючого законодавства. Його варто оновити, але є норми, які можна просто почати виконувати: те, що є у законі, Нацрада не застосовує у повному обсязі. Передусім треба стежити за дотриманням журналістських стандартів. Якщо це буде – деолігархізація медіа відбудеться сама собою: олігархам стане невигідно купувати й утримувати ці телеканали, якщо вони не матимуть змоги ними маніпулювати.

– Статус інтернет-ЗМІ доведеться врегулювати, тому що все більше медіа переходить в онлайн, але онлайн-ЗМІ досі не розглядаються як медіа. І якщо журналіста такого видання поб’ють, правоохоронці навіть не визнають його журналістом.

– Адекватна частина медіаспільноти має об’єднатися і забезпечити більше дотримання журналістських стандартів під тиском того, щоб влада не почала робити хибні кроки.

– Потрібно підвищувати медіаграмотність українців і роз’яснювати для аудиторії, що таке справжні ЗМІ і журналістика.

Дмитро Хоркін, генеральний продюсер Українського радіо Національної суспільної телерадіокомпанії України:

– Президент і Верховна Рада не мають втручатися у питання стандартів новин. Це має визначати медіа спільнота, і ці стандарти вже виписані. Втручання держави – небезпечне.

Водночас, треба посилювати відповідальність медіа за порушення стандартів під час виборів, тому що це призводить до серйозних маніпуляцій і політичних наслідків. Були прецеденти, коли під час виборів Нацрада впіймала певні радіостанції на порушеннях. Але жодної відповідальності за це не було.

– Останні ініціативи від влади мають стати сигналом для керівників медіа і журналістів передусім: якщо держава висловлює такі ініціативи – потрібно посилювати саморегуляцію. Суспільний мовник має задавати цей тон і ці стандарти.

Джерело: УКМЦ.