Без права на лікаря: медична допомога у незаконних в’язницях окупованих територій та після звільнення з полону

За останніми даними СБУ, за два роки війни на Донбасі з полону ворога було звільнено 3044 людини, значна частка з яких припала на цивільне населення – 1456 осіб. За різними офіційними джерелами, досі у неволі залишається більше сотні полонених. Зниклими безвісти, чия доля досі невідома, зафіксовано ще 655 людей. З початку 2015 року Коаліція громадських організацій та ініціатив “Справедливість заради миру на Донбасі” документує порушення прав людини в ході військового конфлікту. Минулого року у співпраці із Гельсінським Фондом прав людини (Варшава) Коаліцією було підготовлено моніторинговий звіт “Ті, що пережили пекло: свідчення жертв про місця незаконних ув’язнень на Донбасі”. Хоча це дослідження охоплює різні аспекти перебування у незаконних місцях несвободи, проте питання медичної допомоги торкається у ньому поверхнево. Завдання цієї статті – на основі зібраних документаторами Коаліції матеріалів розповісти про доступ до медичної допомоги тих осіб, які перебували у неволі на непідконтрольних Україні територіях Донецької та Луганської областей.

Чоловіки і жінки, котрі перебували в незаконних місцях позбавлення волі на окупованих територіях, у більшості випадків зіткнулися з жорстоким ставленням щодо себе, яке коштувало їм морального та фізичного здоров’я. Зображений аналіз зроблено в результаті вивчення опитувань 119 осіб, серед яких 11 (9,24 %) жінок і 108 (90,76 %) чоловіків. Військових, у тому числі й добровольців, було 36 (30,25 %) осіб, що вдвічі менше, ніж цивільних, – 83 (69,75 %). Волонтери, журналісти, проукраїнські активісти, місцеві бізнесмени найчастіше ставали заручниками сепаратистів у 2014 році, коли була висока хвиля бойової активності на сході України. За звичайними підрахунками середній термін тримання становив 33 дні – від двох годин до 270 діб. До слова, серед досі ув’язнених залишається і підполковник Іван Без’язиков, час позбавлення волі якого б’є усі рекорди – понад 20 місяців!

Увесь цей період невільники знаходилися в умовах непристосованих до довготривалого перебування людини. Найчастіше це були підвальні або напівпідвальні приміщення з поганим освітленням, неналежною провітрюваністю та підвищеною вологістю. Про гігієнічні норми мова взагалі не йшла, судячи з того, що “туалетний папір видавали періодично один рулон на 25 осіб з рекомендацією заощаджувати”, як згадує військовий чоловік (С-118), та одну зубну щітку на десятьох. Харчування було обмежене до мінімуму, одноманітне, вода для пиття сумнівної якості. Такі умови у поєднанні з постійним стресом спричинювали ослаблення імунітету і, як наслідок, виникнення чи загострення існуючих соматичних захворювань з віддаленими наслідками у значної частини опитаних.

Більш нагальної медичної допомоги потребували ув’язнені травмовані на полі бою чи внаслідок побиття сепаратистами. Таких на момент затримання було 48 (40,34 %) осіб. Під час тримання умисні тілесні ушкодження різної важкості було завдано загалом 67 (56,3 %) полоненим. Поранені, побиті і хворі мали можливість отримати медичну допомогу в 69 місцях позбавлення волі. В 27 місцях незаконного утримання такої можливості, попри потребу і звернення, не було. Тут варто зазначити, що частина опитаних допомоги не потребувала, а деякі, хто потребував лікування, перебували в двох-трьох різних місцях протягом поневолення. Медична допомога від сепаратистів надавалася зазвичай не медиками і на доволі примітивному рівні. Тільки у деяких ситуаціях респонденти ідентифікували сторонніх осіб як лікаря чи медичну сестру. У більшості випадків допомога надавалася або полоненим медиком, або іншими полоненими, яким видавали певні медикаменти, або сепаратистами, на яких покладали функції медперсоналу, і в одному випадку полонений лікар надавав допомогу сам собі (видаляв кулю з простреленої ноги). Хірургічна допомога часто надавалася у неналежних санітарно-гігієнічних умовах. Цивільний чоловік (С-36) пригадує: “Ті, хто потрапляв у камеру з уламковими пораненнями, самі заносили в рану бруд, аби вона нагноювалась і уламки виходили разом із гноєм. Цей гній вимочували туалетним папером”.

Двоє респондентів зазначило, що необхідні ліки, які для них передавали рідні, вони не отримували. Лише один чоловік (С-113) відмітив повну наявність потрібних медикаментів, усі решту говорили про відсутність тих чи інших ліків. Доступ до лікаря (не полоненого), згідно анкет, був у 36 випадках. Серед опитаних 7 осіб було госпіталізовано. Загалом по допомогу зверталося 43 ув’язнених. Особи, які попри потребу не зверталися, пояснюють це тим, що не бачили сенсу, бо вважали себе “смертниками” або не хотіли зайвий раз наражатися на побої. Цивільний чоловік (С-44) свідчить: “Можна було попросити, але за прохання там всі «отримували» – нас били кулаками та ногами”.

У поодиноких випадках зустрічалися і відповідальні медики, які професійно і неупереджено виконували свій обов’язок. Проте будь-якого впливу на бойовиків вони не мали. “Під час допитів мені спричинили колото-різану рану зовнішньої частини лівого бедра та безліч побоїв, – розповідає проукраїнський активіст з міста Дружківка Зандер Василь. – Через добу після поранення мене відвезли в лікарню, де промили і обробили інфіковану рану. Дали полежати на тапчані 15 хвилин. Від значної втрати крові та нервового перенапруження я постійно втрачав свідомість, а коли приходив до тями, то просив лікарів не відпускати мене назад. Але вони боялися перечити бойовикам, тому мене знову забрали у підвал…”.

Щодо контролю надання медичної допомоги та умов тримання зі сторони міжнародних організацій, то полонені тільки у 4 (3,4 %) випадках згадали про ймовірну присутність представників ОБСЄ і в 1 (0,8 %) випадку про їх безпосередній візит. Інших організацій згадано не було. 74 (62,2 %) полонені позитивного впливу такої присутності не відчули, тому заперечили її можливість, решта – сказали, що їм не відомо.

Супутні наслідки затримання щодо здоров’я (не враховуючи психічного травмування) під час опитування зазначило всього лиш 32 (26,9 %) особи, хоча тілесних ушкоджень у місці ув’язнення отримало значно більше людей (67 полонених). Причиною цього може бути те, що люди часто не акцентують свою увагу на фізичному стані, якщо проблеми “терпимі”, тобто не є критичними (наприклад, постійний чи періодичний головний біль, тремор частин тіла, “ниття” суглобів, певне зниження гостроти зору тощо), або постраждалі не пов’язують виникнення чи загострення різних соматичних захворювань з отриманим потужним психологічним стресом, що дуже часто є пусковим механізмом таких патологій (наприклад, при виразковій хворобі шлунку, ревматологічних захворюваннях).

Частина опитаних (34 (28,6 %) особи) зверталися за медичним обстеженням чи/та лікуванням після звільнення з полону, але на час дачі інтерв’ю медичне лікування відбувалося лише у 9 (7,6 %) осіб. Тільки 14 (11,8 %) опитаних зазначило, що досі потребують медичної допомоги (без врахування потреб у психологічній чи психіатричній допомозі).

Після звільнення з полону люди продовжують стикатися з труднощами в отриманні належної медичної допомоги. У першу чергу, це стосується цивільних осіб. Якщо військові та добровольці, котрі мають статус учасника бойових дій, проходять обстеження та отримують лікування у державних, а іноді й у приватних, клініках безкоштовно, то волонтери, журналісти, проукраїнські місцеві активісти та інші особи, які перейшли через незаконне ув’язнення, зіткнулися з рядом проблем. Реабілітаційні центри чи відповідальні структури, що мали би супроводжувати постраждалих, не функціонують. Люди залишилися зі своїми проблемами наодинці. За обстеженням та лікуванням у більшості випадків вони зверталися самостійно у місцеві заклади. Окремим звільненим особам сприяли місцева влада, політичні партії, приватні клініки або волонтери. Системної допомоги не передбачалося ні для кого. Більшість дороговартісних послуг потерпілі оплачували самостійно. Ті, хто такої змоги не мали, відклали діагностику та лікування до “кращих часів”, що є вкрай несприятливим як на віддалені наслідки для здоров’я, так і для належного збору доказів пережитих знущань.

Спектр послуг районних лікарень та відсутність у медичного персоналу міських і обласних закладів належного досвіду фіксування результатів катувань, не відповідають потребам встановлення факту злочину. У медичній документації більшості потерпілих обставини отримання шкоди здоров’ю не зазначалися. Науково-дослідні інститути давали точні та розгорнуті висновки по факту отриманої шкоди, але тільки окремі особи зверталися в ці установи. Довести факт катувань можливо через проходження судово-медичної експертизи, висновки якої додаються до справи по розслідуванню злочину. На жаль, через незнання, це зробили одиниці.

Цивільні на рівні з військовими потерпілими мають шанс отримати статус інваліда війни згідно Постанови КМУ № 685 від 08.09.2015 р., якщо вони здійснювали волонтерську діяльність безпосередньо в зоні АТО. Це можливо при наявності такого підтвердження від ЗСУ або СБУ чи рішення суду про встановлення юридичного факту волонтерської діяльності. Через суд також потрібно встановити факт каліцтва, яке є наслідком катувань під час перебування у полоні безпосередньо в зоні проведення АТО.

Якщо військові, добровольці, волонтери, журналісти мають у такому випадку можливість отримати певні матеріальні виплати на відновлення здоров’я після перебування у полоні, то проукраїнські місцеві активісти, підприємці, інші випадкові особи не отримують ні офіційного статусу, ні грошової допомоги і часто навіть не засвідчують сліди пережитих катувань. Важливо, аби потерпілі, у яких є віддалений вплив на здоров’я, і які продовжують лікування, вимагали у лікарів чіткого опису анамнезу хвороби – причини виникнення чи загострення існуючого захворювання. Ті, хто проходили обстеження, лікування, але не зберегли медичну документацію, можуть отримати її з архіву лікарняного закладу. Для цього потрібно подати запит на ім’я головного лікаря чи директора. Якщо наявні будь-які медичні документи, отримані до потрапляння в полон, то важливо їх зберегти, аби при потребі була змога порівняти зміни у стані здоров’я до і після поневолення. Усі ці довідки дадуть змогу рано чи пізно встановити вплив перебування у полоні на стан здоров’я, домогтися матеріальної компенсації, статусу потерпілого.

На рівні держави необхідно затвердити чіткі офіційні процедури (алгоритм) поводження з полоненим після звільнення, де обов’язковим має бути негайне кваліфіковане медичне обстеження у лікарняних закладах вищого рівня та обов’язковий огляд судмедекспертом. Цивільні полонені мають отримувати статус потерпілого в ході АТО і бути прирівняними до учасників бойових дій під час отримання пільг на оплату лікування та обстеження.

Євгенія Бардяк,
лікар, кандидат медичних наук