Батько дев’яти: історія багатодітної сім’ї загиблого на Донбасі воїна з Франківщини

“Мій тато герой” – футболки з щемким написом зараз носять молодші сини багатодітної сім’ї Кондрат. Мешкають вони у невеликому гірському селі Бубнище Івано-Франківської області. Їхню хату легко впізнати серед решти: невелика помаранчева будівля стоїть на високому пагорбі, а на її фасаді майорять одразу два стяги – синьо-жовтий та червоно-чорний. Їх встановили, коли додому привезли тіло Володимира. Влітку 2023 року батько дев’яти дітей загинув на Донеччині під час бою. Тоді ця звістка на Франківщині сколихнула людей. Було й чимало питань, як так сталося, що багатодітний тато опинився на війні?

Його дружина Марія на це відповідає просто: “Володимир сам вирішив йти і зупинити його вже ніхто не міг”.

Щасливий тато 

Марія та Володимир знайомі майже що від самого народження. Жили по сусідству, разом ходили до школи. Коли ж чоловік відслужив в армії, повернувся до Бубнища, де й зіграли весілля. Згодом рік за роком народжувалися діти: семеро хлопчиків і двоє дівчат. Найстаршому Андрію вже 23, а наймолодшій Софійці всього два.

Село, де мешкає сім’я, знаходиться віддалено від центру Болехівської громади. Тут роботи як такої немає, хіба у початковій школі чи у ФАПі, де якраз працює Марія медсестрою.  

Щоб прогодувати велику сім’ю, Володимир часто їздив на заробітки. Спершу за кордон, а згодом по великих містах України. Будував та робив ремонти. Марія у той час вдома ростила дітей, обробляла город та доглядала худобу. 

Попри те, що батько нечасто залишався вдома, старший Андрій з теплом його пригадує: “Він був щедрим і ніколи не жалівся про нестачу грошей. Всяке пережили, але як мав змогу щось купити краще, то не шкодував нам нічого. А коли народилася Софія, то тішився, як мала дитина. Дуже хотів ще одну дівчинку”.

Батько, син та дядьки – всі військові

З початком повномасштабної війни у родині військову форму одягли четверо чоловіків. Серед них й 19 річний син Кондратів. Звати його так само як і батька – Володя.

Андрій розповідає, що брат характером вдався у тата: “Їх двох вмовляли залишитися вдома, але це було марно. Батько 24 лютого був у Києві на роботі. Коли столицю почали обстрілювати, він одразу хотів йти у ТРО. Ми впросили приїхати додому. Звідси й пішов на службу. За ним скоро рушив й молодший Володя”. 

Після від’їзду чоловіки ще декілька разів поверталися у коротку відпустку, а далі знову на фронт. Коли тато був вдома, про війну майже нічого не говорив. Сім’я досі так і не знає, який у нього позивний. Навіть шевронів не показував. Але рідні переконані, що пережив достатньо, бо кожного разу застерігав, що може не повернутися з чергової поїздки на схід. Під час останнього візиту до Бубнища, дітям встиг ще розповісти де стоять його інструменти, аби вже вони продовжили ремонт у хаті, що він почав. Для старшого Андрія на пам’ять про себе тато залишив кілька комплектів військової форми. Їх тепер син береже. 

Рідко, але теж на кілька днів вертався й молодший Володимир. Хатні відразу помітили, як хлопцю непросто дається служба. 

“Коли почав розповідати про фронт, його важко було зупинити. Він бачив смерть і трупи, які місяцями не евакуйовували. Щоб тіло мертвого побратима повернути рідним, поранений сам його тягнув через мінне поле”, - каже Андрій. 

Військовими стали й два дядьки сім’ї Кондрат. Один – брат  Марії, а другий  – Володимира. Першого звати Михайло. Він теж бував у гарячих точках російсько-української війни. Там втратив руку. Зараз чоловік проходить реабілітацію.

Життя після втрати 

Володимира молодшого після смерті батька з передової направили до Києва. Сім’я чекає, що згодом повернуть його до Бубнища. Зараз вдома головує найстарший Андрій. Хлопець працює одразу на двох роботах: підключає людям інтернет і відеонагляд, а також ремонтує ноутбуки й телефони. Часто затримується допізна, бо виїзди бувають і на Львівщину. Але не жаліється. Каже, робота до душі. 

Марія вже з березня наступного року виходить з декрету і повертається на посаду медсестри у ФАП. 

“Софійці якраз буде три рочки. Садка у нас немає, тому ще думатиму, як з нею бути. Хлопці от до школи ходять. Менші тут, а більші до сусідньої Поляниці їздять. Там старша школа. Їх возить автобус. Щоб дійти до нього, мусять через все Бубнище йти аж на кінець села. Там сідають і їдуть. Коли тепло – ще нічого, а взимку страшно так далеко дітей відправляти”, – говорить дружина загиблого Володимира. 

Після похоронів жінка не знала, що й робити. У хаті горе за чоловіком, на фронті син, а ще треба ростити шістьох неповнолітніх дітей. 

Підтримала Марію керівниця Івано-Франківської обласної організації “Молода Просвіта” Євгенія Бардяк, кинувши клич серед українців, аби допомогти сім’ї фінансово.  

Одні надсилали гроші, інші різні крупи та одяг. За донати сім’я купила до хати диван і ще деякі меблі, а також пральну машину, бо прання з дітей є кожного дня. 

Жінка розповідає, що на деякий час їм це полегшило життя, але покладатися тільки на допомогу з боку не планують. Велика сім’я тримається купи. Часто ходять на цвинтар до Володимира. Йде з ними й маленька Софія. Переступивши головні ворота кладовища, вона вже знає добре дорогу й показує пальчиком де її тато.