Як допомогти близькому з залежністю і зберегти себе: рекомендації психологині

pogribnalu

Це одна з багатьох історій, які чує у своїй роботі Інна Корміленко, психологиня ГО «Білозерський центр регіонального розвитку». Інна вже багато років допомагає родинам, які стикаються з проблемами залежності, агресії чи психологічної травми.  

Марія* прийшла на консультацію у стані відчаю, шукаючи допомоги для сина, а отримала підтримку для себе і вперше дізналася, що має право на власний спокій і безпеку. Тож наша психологиня підготувала поради для родин, які стикаються з проблемами залежності та іншими труднощами, які руйнують стосунки та відчуття безпеки навіть вдома. 

У будинку на околиці стояв важкий червневий ранок. Сонце пекло, але в хаті було сиро – не від дощу, а від сліз. Марія, 62 роки, в минулому медична працівнця, а зараз – просто мама. Син повернувся з війни кілька місяців тому. Чужий і собі, і світу. Після повернення – важке розлучення. І знову – в мамину хату, де колись росли яблуні, а зараз гупають двері й лунають матюки.

Щовечора – пляшка, друзі, цигарковий дим і шум. А потім – або зникає на пару днів без попередження і в невідомість, або засинає в коридорі. А ще постійно кричить, що ніхто його не розуміє, що він не просив вижити, що він усе віддав. І він справді все віддав…

Та Марія теж. Її руки вже не тремтять від уколів – вони тремтять від страху. Що знову буде той крик. Що скаже щось брудне. Що зламає щось у хаті. Що вона… зламається.

Він не бʼє фізично, але словом кожного дня вбиває в ній життя. 

Одного ранку вона не витримала, прийшла за психологічною допомогою. Думала не для себе, а для нього. Але говорила тільки про себе.

 – Я не витримую. Я ж хотіла допомогти… але не знаю вже, хто ми одне одному.

 – Ви мама і ви маєте право на безпеку. Не на самопожертву, а на спокійне життя. 

Того дня ми зробили три речі:

1. Склали план безпеки.

У разі фізичної загрози – поліція. Без «соромно», без «він мій син», а «я – людина, я в небезпеці».

Дублювання ключів від будинку для людей, яким довіряє. 

Постійний доступ до зарядженого телефону. 

Кімната в будинку, де можна зачинитися та убезпечитися.

2. Розділили відповідальність.

Ви не можете врятувати його самотужки. Ви не винні в його болі. Але ви відповідальні за себе! В першу чергу – за себе!

Йому потрібна допомога: психотерапія, реабілітація, психіатр тощо. Але це його вибір, не ваш обов’язок. Це вибір дорослої людини. 

3. Зробили перший крок до автономії.

Марія домовилася з сусідкою, що в разі потреби вона може прийти до неї – просто посидіти в тиші або переночувати, якщо в хаті знову буде агресія. У них дружні і теплі стосунки. 

Вона подзвонила доньці, яка вимушено виїхала і живе в іншому місті України. Не хотіла її турбувати і жалітися. Але подзвонила і просто все розповіла, як їй важко. З того дня вони розмовляли щодня хоча б 10 хвилин. Це була її ниточка до життя. Зрештою наважилася навіть кинути вдома «…квочку з курчатами», «…кроликів, яких треба годувати» і поїхати до доньки. Це ніби було перезавантаження. Розрада в онуках. А та сама сусідка – поралася з господарством в ці дні. Так важливо розуміти, хто у твоєму оточенні є підтримкою і яку саме підтримку можуть надати: фінансову, емоційну, фізичну та інше. Завжди в оточенні є люди, на яких ви можете покластися. Важливо про це памʼятати.

Через майже місяць Марія знову подзвонила. 

 – Він не змінився, але я почала трохи змінюватися, ніби по іншому дивитися на цю ситуацію. Мені це важко дається, дуже сильно піднімається образа, почуття несправедливості стосовно мене. Але я нагадую собі, що я є у себе і маю сама про себе подбати. Що я – не маленька безпорадна дитина. Я – сильна доросла жінка, яка виховала двох дітей, а значить є сили і собі зараз дати раду. Я вчуся не вступати в бій при спілкуванні. 

 – Що це значить?

 – Я більше не сварюсь, не кричу у відповідь, не рятую. Я вчуся говорити: «Це неприйнятно», і йти.

 – Він почав слухати?

 – Ні. Але він став менше кричати. Інколи кине щось в серцях під ноги і сам йде. Мабуть, не цікаво, коли не вступаєш у гру «хто кого».

Трохи ще про силу оточення

Одним із ключових рятівних факторів стала присутність хоча б однієї людини поруч, якій можна сказати правду і не боятись засудження. Марія дізналася під час консультації, що близькі – це не ті, хто вирішують проблему за тебе, а ті, хто створюють тобі «тил», щоб ти могла дожити до завтра.

«Мені стало легше, коли я зрозуміла, що є де виплакатися. Вперше зверталася до психологині. І думала: «скажуть якась баба дурна…» Навіть не думала, що можна все розказати і не почути засудження. Було важко наважитися. Але стало легше після розмови. Ще я якось по іншому сприйняла, що я можу піти до когось на чай. Ніби нічого нового і не сталося. Але стало якось затишніше, коли ми це проговорили. Відчуття зʼявилося, що я не одна в своєму «болоті» і є вихід з нього», – говорить Марія. 

Алкогольна залежність – це хвороба, яка торкається не лише людини, що вживає алкоголь, а й усієї її родини та близьких. Часто рідні відчувають розгубленість і біль, не знаючи, як правильно підтримати людину та не нашкодити ще більше. Нижче – кілька порад, що робити, аби допомогти близькому у боротьбі з алкогольною залежністю. 

• Говорити прямо з повагою без докору від свого імені і про свої спостереження і почуття. 

«Мені боляче бачити, як ти страждаєш. Я бачу, що алкоголь – це спроба вгамувати біль, але я вірю, що ти здатен жити інакше. Я підтримаю тебе, якщо ти захочеш собі допомогти, пролікуватися». 

• Пропонувати варіанти. Не тиснути. Не змушувати. Не наполягати. І тим більш – не нервувати і не агресувати 

«Є центр, де допомагають саме ветеранам. Там працюють спеціалісти, які розуміють, через що ти пройшов. Ти сам вирішуєш, але я можу дізнатися більше, якщо ти дозволиш». 

• Залучати побратимів. 

Часто саме побратими, які мають певний авторитет в очах ветерана, стають тим рятівним колом, яке допомагає «випливти». Можливо є побратими, які вже пройшли реабілітацію або теж борються з залежністю. Вони можуть сказати ті слова, які не приймаються від мами чи дружини. Побратим може сказати: «Я теж зловживав. І думав, що все – капець. Але я пішов у центр, бо хотів знову відчути, що я чоловік. І не для когось – для себе». Або підтримати в інший спосіб.  Роль побратимів – дуже важлива. У колишніх військових часто знищена довіра до «цивільних», особливо до лікарів чи психологів. Але порада побратима може прорвати цю броню. 

• Надавати інформацію, а не ультиматуми. 

Показати, що є інші варіанти: реабілітаційні центри для військових, анонімні програми, групи для ветеранів, групи взаємопідтримки тощо. Але остаточне рішення – за ним.

 Чого не варто робити:

• Не соромити. «Ти ганьба, ти все зіпсував, ти розвалив родину» – це не мотивує, це добиває!
• Не контролювати. Постійні перевірки, викидання пляшок, допити – породжують тільки ще більше опору.
• Не жити тільки його проблемою. Втрата себе – не порятунок, а співзалежність.
• Не приховувати агресію. Якщо він кричить, лякає чи б’є – це не «симптом», це загроза. І вона не має виправдань. 

І пам’ятайте, любов – це світло. Якщо людина не хоче з тіні вийти на це світло – це її вибір. Але ви маєте право не стояти разом з нею у тіні. І тим паче жити на темній стороні роками. У ваших руках – вибір світити, виходити на це світло і проживати своє єдине і неповторне життя. 

Підготувала 

Інна Корміленко, психологиня ГО «Білозерський центр регіонального розвитку»

Нагадуємо, що ви можете отримати безкоштовні юридичні та психологічні консультації при виїзді спеціалісток/-ів до вашого населеного пункту, в офісі організації в Білозерці або за телефонами підтримки:

Психологічна допомога – (066) 999-01-42

Юридична допомога – (050) 999-01-42 

 Надання безкоштовних послуг організовано в межах проєкту «Підтримка, інтеграція та адаптація ветеранів Білозерської громади та їхніх сімей», який впроваджує ГО «Білозерський центр регіонального розвитку» за сприяння Програми розвитку ООН в Україні за фінансової підтримки Уряду Данії.

**Ім’я змінено з міркувань конфіденційності.

**Зображення ілюстративне Canva.