Олександр Чепель: «Я йшов за покликом серця»

Олександр Чепель потрапив в АТО 16 травня 2014 року. Як згадує Олександр, його спонукала розсудливість і любов до країни.«Я розсудлива людина і розумів, що ми - дотаційний регіон і самостійне життя ...

Додано:
Viktoria_T

12 (1)

Viktoria_T

Олександр Чепель потрапив в АТО 16 травня 2014 року. Як згадує Олександр, його спонукала розсудливість і любов до країни.

«Я розсудлива людина і розумів, що ми – дотаційний регіон і самостійне життя не потягнемо, і Росії ми не потрібні. Я люблю Україну, люблю цю державу, цю природу, цих людей» – каже ветеран.

Сам Олександр народився у Казахстані, приїхав до України у 80-х роках. Хоч він народився не тут, але країну дуже полюбив, був готовий за неї і у вогонь, і воду. Із десяток років чоловік був приватним підприємцем, займався автомобілями. Заробіток мав стабільний і пішов до АТО не за фінансовою вигодою.

«Пішов не через гроші. У батальйоні були одні добровольці, і ніхто гадки не мав, чи буде зарплата. Ніхто не думав тоді про отримання УБД та інше, ніхто за цим не йшов. Я йшов за покликом серця, не хотів, щоб було свавілля, як у 90-ті роки. Я цікавився чим живе Придністров’я, чим живуть грузинські регіони, які від’єдналися (Абхазія). І чудово знав, наскільки там усе занепадає, і розумів, що так буде і в нас, якщо нічого не робити. Все, що тепер відбувається у «ЛНР», я передбачав із самого початку», – розмірковує герой статті.

На службі Олександр був штурмовиком – звільняв міста, завжди ліз у саме пекло. За його словами, відбувалося багато, але дітям розповісти нема чого – настільки жорстокі події.

«Афганська штурмова рота – ми разом на одній позиції все проходимо разом. Але розповідати, як падали гради, як збирали по шматках людей, не хочеться. Тому ми у компаніях намагаємося підходити до всього з гумором» – каже Олександр.

Герой статті пройшов довгий шлях, від штурмовика до командира танка у танковій бригаді. Адже свого часу чоловік здобув військову спеціальність «Оператор-навідник та командир танків».

Найбільше на Олександра вплинули події 2015 року, які зрештою загнали його в депресію, він мав післявоєнний синдром. Від синдрому позбувся, але ті події в пам’яті засіли надовго.

«Друзів ховали пачками. І там навіть не друзі, а брати. І коли їх ховаєш, складно. Навіть тих, кого не знаєш. Коли збираєш цих людей частинами, довго це з голови не виходить» – зізнається ветеран.

Олександру запам’яталося визволення міста Щастя. Це був перший бій чоловіка, до цього він брав участь лише невеликих сутичках. Бій за Щастя, за словами Олександра, грамотно розпланували. Військові зайшли о 10-й вечора, акуратно, під час комендантської години. Під час операції жодна мирна людина не постраждала. Місто звільнило менше, ніж за добу, що було великим досягненням.

Також ветеран розповів про визволення Золотого-4.

«Ми зайняли це місто, навіть не знаючи, що це буферна зона. Ми потім довідалися, що зайшли на ворожу територію. Для тієї сторони був ефект несподіванки, що дуже зіграло на руку. Адже нас було лише 32 особи, слабо підготовлені. Все настільки вдало минуло, ми як у сорочках народилися» – згадує Олександр.

Депресія та підтримка

Після закінчення першого терміну служби Олександра накрила депресія. За спогадами того періоду, йому не хотілося жити, тому він вирішив повернутися на службу.

«Повернутися після АТО мені не було куди. Так склалося, що у моїй сім’ї мені знайшлася заміна. Підтримки не було моральної, суцільний холод. Так склалися особисті стосунки. Навіть якось їхав машиною і хотів звернути з моста. Зупиняла думка про дітей. Мабуть, тому наважився служити далі. Колектив, хлопці витягли із цього стану» – згадує ветеран.

Тоді чоловік хотів звернутися до фахівців, але в Старобільську хорошого психолога не знайшов. Тож психологом Олександра стала служба. Після того як відслужив, у героя статті з’явилася інша родина, яка його у всьому підтримує.

Про повагу та дружбу

На службі ветеран знайшов багато друзів, із якими він нині не часто бачиться. З рідними, друзями та знайомими з колишнього, мирного життя, за визнанням ветерана, стосунки особливо не змінилися. Він часто спостерігав, як у інших побратимів руйнуються добрі стосунки через неприязнь з боку друзів, сімей, сусідів, але його самого це оминуло.

«У місті, звісно, ​​є люди, що демонстративно не вітаються, обличчя відвертають, але я не звертаю на таких увагу. Зате є багато людей, які можуть потиснути руку та сказати «дякую». Навіть якщо раніше погано мене знали, могли просто привітатись, то тепер висловлюють свою повагу» – зізнається Олександр.

Адаптація та мрії про краще життя

Остаточно звільнився зі служби герой статті наприкінці 2019 року. Після служби повернувся до підприємництва. Але зізнається, що повністю не зміг адаптуватися – ночами його переслідують картинки з бойових дій.

Під час служби, як зізнається герої статті, тягаєш мішки, будуєш барикади, тягаєш цілодобово бронежилет вагою 20 кг, лежиш по кілька годин у мінусову погоду в снігу і не думаєш про наслідки. Але це потім дається взнаки. Так, у свої 45 років ветеран фізично не може виконувати багато замовлень, як раніше. Якщо до АТО Олександр міг і до півночі працювати, то зараз о шостій вечора вже втомлюється. Та й на погоду став реагувати – скаче тиск.

Олександр зізнається, що у його житті не вистачає відпочинку. Але для відпочинку потрібна компанія. А з компанією друзів виходить збиратися нечасто, адже всі мають роботу і мало вільного часу.

За словами Олександра, зараз життя таке, що люди мріють про нормальний рівень життя. Герой статті, наприклад, мріє про свій будинок, а також про те, щоб усе нормалізувалося.

«Про це мріють усі в країні» – упевнений Олександр Чепель.

 

Матеріал створено в рамках Арт-терапевтичної програми “Блокпост”, що в рамках резиденції “Аура міста” реалізується громадською організацією “Центр спільного розвитку “Дієва громада” за дорученням Федерального уряду Німеччини.


Тематика публікації:  

Останні публікації цього розділу:

Посібник «Огляд програм ЄС, доступних для заявників з України»

Чому місцева влада повинна підтримувати сільський розвиток: законодавство та практики Євросоюзу

Не петицією єдиною! Розбираємо найкращі варіанти для допомоги громадським активістам

Для чого потрібно впроваджувати і як впроваджувати політики та процедури в неприбутковій організації?

Комунальне майно: як тягар утримання перетворити на дохід для бюджету громади?

Дослідження про участь жінок з інвалідністю та матерів дітей з інвалідністю в ініціативах громадянського суспільства в умовах широкомасштабної війни в Україні