На лінії вогню. Іван Раповий

Історія майданівця, який вижив на місці наймасовішого розстрілу на Інститутській 20 лютого 2014 року.Львів’янин Іван Раповий – учасник Революції Гідності, тяжко поранений 20 лютого на Інститутській. ...

Іван Раповий

Музей Гідності у Львові

Історія майданівця, який вижив на місці наймасовішого розстрілу на Інститутській 20 лютого 2014 року.

Львів’янин Іван Раповий – учасник Революції Гідності, тяжко поранений 20 лютого на Інститутській. Волонтер.

У середині 1990-х служив у десантних військах, згодом проходив навчання на снайпера-розвідника у спеціалізованому міжнародному миротворчому центрі, готувався до участі у миротворчій місії ООН у Косово. До 2008-го більше десяти років працював в структурі МВС. Одружений, має трьох дітей. Працює у службі авіаційної безпеки у львівському аеропорту.

18 лютого побачивши, чим завершився так званий «мирний похід» на ВР, Іван не зміг далі залишатися вдома і разом з трьома колегами вирушив до Києва. У столицю прибули під ранок 19 лютого, на Майдані уже догоряв Будинок профспілок, людей тоді лишалося справді мало, тож підмога побратимам була дуже потрібна.

Іван приєднався до 31-ї, як він каже, «Штурмової» сотні Самооборони. Сотня розміщалася у Профспілках, але після того, як будинок спалили, перебралася до римо-католицького костелу на вул. Костельній. У храмі також був облаштований один з польових госпіталів.

Після нічного штурму настрій на Майдані був пригнічений, люди боялися, що будь-якої миті може початися остаточний силовий розгін.

Увесь тривожний день 19 лютого Іван разом з хлопцями провели у розвідці. Говорить, що ходили по периметру майдану і записували скільки і де знаходиться сил противника, яку мають техніку. Робили це для того, щоб визначити шляхи, по яких найлегше буде відступити, вивести жінок, дітей та евакуювати поранених, якщо почнеться остаточний і масований наступ… Готувалися до найгіршого розвитку подій.

На одній з вулиць побачили міліціонерів і групу “тітушок”, які стояли поруч з ними. Один із міліціонерів сказав бандитам у цивільному наздогнати Івана з другом. Тітушки кинулися у його бік з криками: “Эй ты, иди сюда!” Побратими відступили за барикади.

Зранку 20 лютого, коли раптово почався відступ силовиків, Іван з другом Остапом, з яким вони разом приїхали до Києва, побігли в наступ. Спершу переносили і відбудовували барикаду під мостом на Інститутській.

Згодом допомагав виносити першого пораненого і загиблого – Ігоря Дмитріва, який отримав смертельне поранення на тротуарі по правому боці Інститутської. Разом з Іваном виносив вбитого і Михайло Гаврилюк – відомий майданівець, член козацької сотні – той самий чоловік над яким знущалися спецпризначенці, роздягнувши його на морозі. 

Іван Раповий (у зеленій касці та камуфляжній куртці) допомагає виносити смертельно пораненого Ігоря Дмитріва. Михайло Гаврилюк попереду у синій куртці. Фото: Дмитрий Серебряков.

Іван Раповий (у зеленій касці та камуфляжній куртці) допомагає виносити смертельно пораненого Ігоря Дмитріва. Михайло Гаврилюк попереду у синій куртці. Фото: Дмитрий Серебряков.

Разом з побратимами Іван встиг винести з-під обстрілу ще двох поранених майданівців, зокрема молодого хлопця із тяжким пораненням живота.

Після того, як вбитого Ігоря Дмитріва віднесли нижче і передали за барикаду, Іван повернувся назад. Спершу піднявся нагору до Жовтневого палацу, далі разом з групою інших майданівців перебіг на правий бік вулиці Інститутської.

На тротуарі лежало двоє поранених. Разом з Іваном Пантелєєвим вони підбігли до чоловіка, який лежав вище. Це був Володимир Гончаровський з Хмельниччини. За кілька хвилин до цього він отримав тяжке вогнепальне поранення в хребет.

Коли Іван, схилившись над пораненим, взяв його за комір куртки, у нього влучила беркутівська куля. Вона потрапила в груди, пройшла всього лиш у двох сантиметрах від серця, розірвала легеню, розтрощила ребра і вийшла в районі лівої сідниці.

Іван Раповий підбігає зі щитом до пораненого Володимира Гончаровського. Поруч присів Іван Пантелєєв. Внизу біля дерева лежать вбиті Ігор Ткачук, Володимир Жеребний, Роман Точин і Роман Варениця. За клумбою у білій касці присів Роман Гурик - 19-річний студент з Івано-Франківська, який загине через декілька хвилин поруч з Іваном. Фото: Руслан Ганущак.

Іван Раповий підбігає зі щитом до пораненого Володимира Гончаровського. Поруч присів Іван Пантелєєв. Внизу біля дерева лежать вбиті Ігор Ткачук, Володимир Жеребний, Роман Точин і Роман Варениця. За клумбою у білій касці присів Роман Гурик – 19-річний студент з Івано-Франківська, який загине через декілька хвилин поруч з Іваном. Фото: Руслан Ганущак.

 

«В момент поранення я різко підняв щит. Куля, пробивши щит, деформувалася, зайшла і змінила траєкторію.

Я запхав руку під бушлат, побачив кров і зрозумівши, що поранений, зумів зібратися і відкотитися з тротуару праворуч за бетонну квіткову клумбу, сховавшись за неї. Пам’ятаю, що в той момент подивився на годинник. Було 10:02». – згадував Іван.

Іван Пантелєєв загинув на тому ж місці… Він отримав одразу декілька вогнепальних поранень. Детальну статтю про Івана Пантелєєва – рок-музиканта з Краматорська – також можна прочитати на сторінці Музею Гідності у Львові.

“Його поранили одразу після мене, – згадує Іван Раповий. – Ми обоє прибігли і схилились тоді над Володею Гончаровським. Пантелєєв ще встиг сказати мені, що потрібно людей, щоб можна було його винести. Але я бачив, що більше нікого поруч не має, то кажу: будемо тягнути. Не встигли…

Іван ще був живим певний час після поранення, вони добивали його. Я бачив, як рухалась в останніх конвульсіях його рука…”

Іван Раповий поранений на Інститутській. Ліворуч лежить вбитий Іван Пантелєєв. Фото: Jérôme Sessini.

Іван Раповий поранений на Інститутській. Ліворуч лежить вбитий Іван Пантелєєв. Фото: Jérôme Sessini.

Через декілька хвилин беркутівська куля обірвала життя 19-річного Романа Гурика, який впав смертельно поранений поруч. Іван згадує, що раптово відчув, як щось гаряче обпекло руку. Повернувся і побачив, що це кров, яка витікала з голови Романа…

До пораненого тоді підповзла Марія Матвіїв – медсестра з Буська, намагалася зупинити кровотечу, але врятувати молодого хлопця вже було неможливо…

Марія Матвіїв намагається врятувати смертельно пораненого Романа Гурика. Фото: Misha Somerville.

Марія Матвіїв намагається врятувати смертельно пораненого Романа Гурика. Фото: Misha Somerville.

“Я також тоді хотів померти, навіть намагався висунути голову з-за тумби, яка мене прикривала, щоб вони мене добили. Я увесь час був при свідомості, бачив тих, хто стріляв по нас під прикриттям камазів і бетонних блоків. Бачив, як суне вперед БТР. Тоді в голові були думки, що й так кінець, що зараз вони підійдуть сюди, не хотів аби якісь беркути чи тітушки знущалися. А потім побачив, як знизу до нас біжать побратими і передумав висовуватись”. – згадує Іван.

Через 10 хвилин до пораненого майданівця нарешті зумів дістатися медик-волонтер – Євген Воленко з Дніпра. Він зупинив кровотечу, закривши вихідний і вхідний отвори від кулі. Окрім того, внаслідок проникнення повітря у плевральну порожнину грудей, у Івана почався пневмоторакс – підвищення рівня тиску, коли перестають працювати легені і людина, якій не надали вчасно необхідну допомогу, зрештою, помирає. 

Іван вижив, насамперед, дякуючи самовідданому героїзму Євгена. Під постійним обстрілом поранений лежав 45 хвилин, поки побратимам нарешті вдалося його винести з Інститутської. За цей час біля нього було вбито чотирьох Героїв Небесної Сотні…

Іван пригадує, що декілька разів чув, як медики, спершу на Інститутській, а згодом у готелі «Україна» казали, що йому залишилось жити лише декілька хвилин…

“Я розумів, що все, кінець мого шляху. У мене не пробігало життя перед очима, як кажуть, але було дуже шкода, що мої діти виростуть без мене, шкода дружину, яка буде їх сама виховувати. Постійно з’являлася надія, яка одразу ж згасала. До мене підбіг медик-волонтер. Він сказав, щоб я не хвилювався. Тоді він дивиться на рану і, чую, каже: «Та то все».

Пізніше в готелі «Україна», коли мене вже винесли, лікар сказав, що тут вже нічого не зробиш, треба рятувати тих, кого можна врятувати.”

На щастя, всупереч прогнозам лікарів Іван Раповий вижив! З моменту поранення до того часу, коли його привезли у лікарню він залишався при свідомості.

Хлопці на передовій просили про допомогу і кричали про те, що потрібно терміново виносити поранених. У якийсь момент до дерева підійшов чоловік з помаранчевими ношами. Він поставив їх коло ніг Івана. Тоді з’явилася надія, що його винесуть. Але через декілька секунд рятівник був смертельно поранений на його очах.

Вбитим був Герой Небесної Сотні Віктор Чміленко.

Момент загибелі Віктора зафіксував на відео французький журналіст Jérôme Sessini.

Медик-волонтер Євген Воленко рятує пораненого Івана. Праворуч у чорному одязі Олександр Царьок, який загине на цьому ж місці через декілька хвилин. Фото: Jérôme Sessini.

Медик-волонтер Євген Воленко рятує пораненого Івана. Праворуч у чорному одязі Олександр Царьок, який загине на цьому ж місці через декілька хвилин. Фото: Jérôme Sessini.

Як колишній кадровий військовий і міліціонер Іван не раз прокручував в голові події того страшного дня і говорив:

«З огляду на свій військовий досвід і службу в структурі МВС, я прекрасно знав, як маю поводитися, хоча призабув. Після того як вбили Віктора Чміленка, я сказав Євгену: «Кричи, щоб дали дим».

Я часто думаю про те, що було б, якби я перед тим, як побігти за пораненим, зробив все так, як треба. З підручних матеріалів можна було б зробити димову шашку. Від однієї моєї такої дії могло бути врятовано дуже багато життів.»

Щоб закритись від смертельного обстрілу потрібно було запалити шини або щось інакше, щоб сховатись за димом. Хлопці просили аби їм щось принесли. У той момент прийшов високий чоловік у чорній шкірянці.

“Він йшов прямо, не пригинаючись, ніс шину і сумку з коктейлями. Міг кинути і підпалити сам, проте просто поставив поруч і пішов назад, подивився на хлопців уважно, але не підійшов і не спробував надати комусь допомогу. Зник так само неочікувано і непомітно, як і з’явився… Ви знаєте, я іноді думаю, що це був ангел.” – говорить Іван…

Майданівець Олександр Тонскіх з Полтави, який був там же, підпалив шини. Завдяки цьому вдалося винести двох останніх поранених, які лежали на цьому місці. Сам Олександр, відступаючи, був тричі поранений. Пізніше вони лежали разом в київській лікарні.

Івана Рапового віднесли спершу до готелю “Україна”, проте побачивши серйозність поранення, одразу ж скерували до швидкої.

 Побратими виносять Івана Рапового з Інститутської.


Побратими виносять Івана Рапового з Інститутської.

Мало хто тоді вірив у те, що Іван виживе… В 17-й лікарні Івану зробили дві операції, через декілька днів перевезли до Львова, а згодом на лікування до Польщі у місто Ольштин. 

В той день, 20 лютого 2014, його дружині Олесі спершу помилково повідомили, що Іван загинув. Тяжко уявити, що пережила жінка за цей час…

Через рік після поранення Іван з дружиною приїхав до Києва. Пішли на місце розстрілу. Іван не приховує, що плакав, бо неможливо було стримати сліз на тому місці…

Тоді ж вперше зустрівся із Євгеном Воленком, якого тепер називає своїм братом.

Іван зі своїм рятівником Євгеном Воленком.

Іван зі своїм рятівником Євгеном Воленком.

Іван Раповий з родиною.

Іван Раповий з родиною.

Після Майдану Іван почав допомагати українській армії. Оскільки через поранення він не міг піти воювати, то включився у волонтерський рух. Переносив через кордон шоломи і бронежилети. Разом з побратимами приганяв автомобілі з-за кордону і відвозив їх нашим солдатам у зону АТО. Всього вдалося привезти для українських військових 28 автомобілів, які передавали різним підрозділам: в “Айдар”, “Азов”, батальйони територіальної оборони “Львів” і “Воля”, у 3-й полк спецназу та ін.

З пошуком і купівлею авто Іванові дуже допомагав греко-католицький священник Юліуш Кравецький, з яким вони познайомились ще коли поранений майданівець проходив лікування в Польщі. Етнічний українець, переселений на західні польські землі в межах операції “Вісла” – отець Юліуш, як військовий капелан також двічі їздив на схід.

Молодший брат Івана – співробітник МВС – добровольцем пішов у батальйон “Львів”, регулярно їздить на ротації на схід.

Його рятівник – медик Євген Воленко – також добровольцем пішов на війну, служив бойовим медиком у батальйоні “Київська Русь”, пройшов тяжкі бої в районі Дебальцевого, на Світлодарській дузі. Чоловіки надалі підтримують зв’язок, неодноразово зустрічалися в Києві.

Іван згадує: “Якось я телефоную до Жені, щоб привітати з днем народження. Питаю: що б я міг тобі подарувати? А він просить тактичний медичний рюкзак. Каже: мій вже настільки дірявий, що таблетки з нього випадають. Тоді я йому купив у Польщі привіз у подарунок рюкзак.”

Про силовиків, які вбивали і калічили людей на Майдані колишній міліціонер Іван Раповий  говорить так:

До 2008 року я працював в одному зі спецпідрозділів міліції. Після Майдану до мене в лікарню приходило багато «беркутів», хлопці, яких я знав. Хтось каже: «Там, в Маріїнці, я більше на все це дивитися не міг, я розвернувся і втік, всі межі перейшло». А хтось пробував себе виправдати. Каже: «Ти ж розумієш, ти сам був у формі, це був наказ…»

Але який може бути наказ, коли ззаду за тобою старий «тітушка» вчить молодого, як скручувати пораненому голову?! «Ну, знаєш, ними керували зовсім інші люди…» І головне – донецький «Беркут», поки кожен з них не отримав 100 доларів, не вийшов на «махач», як вони це називали. А львівський «Беркут» тиждень бився з нами, і тоді їм Ростик, командир, якого я теж знав особисто, роздав по 1200 гривень, і сказав: «Ще два рази відмахаєм майданутих і їдемо з касою додому».

Те, що люди, навіть в однаковій формі, навіть знаходячись під пресом наказів та обставин, проявляють себе діаметрально по-різному, Іван найкраще зрозумів саме тоді на Інститутській.

 Я там пролежав 45 хвилин поранений, я знав, що вмираю, і як колишній силовик, колишній військовий – я був снайпером в десантних військах – бачив своїми очима, що кулі збивали гілки в 3-4 метрах наді мною, – згадує він. –  Хтось із «чорної роти», йому сказали стріляти, але він стріляв не в людей, він просто стріляв.

Є накази, які ти можеш не виконувати, ти зобов’язаний їх не виконувати, вони злочинні. Коли біжить людина з помаранчевими носилками, обходить, ставить під ногами пораненого – загрози він ніякої ні працівнику міліції, ні оточуючим не представляє. Це було просто вбивство. Але я підкреслюю: не всі. Це знову ж таки, моя особиста думка, але з відстані в 150 метрів промахнутися на 4 метри неможливо. Все людський фактор – є люди, а є «людиська»…

Іван Раповий лежить поранений на Інститутській. Ліворуч вбитий Іван Пантелєєв. Фото: Сергій Супінський.

Іван Раповий лежить поранений на Інститутській. Ліворуч вбитий Іван Пантелєєв. Фото: Сергій Супінський.

“Беркутівця, який мене поранив, я готовий пробачити – передусім, як християнин. Але я не знаю, чи готовий пробачити йому смерть інших побратимів, у тілах яких були знайдені випущені ним кулі. – говорить Іван Раповий. Коли я давав свідчення у суді, то не побачив у очах і поведінці обвинувачуваних жодного розкаяння. Навпаки їхні адвокати саме нас намагалися виставити агресивними неадекватами, які загрожували їхньому життю.

А чим ми, коли бігли витягувати поранених побратимів, могли їм загрожувати? Яку загрозу становив Віктор Чміленко, який прийшов виносити мене із медичними ношами, а вони його холоднокровно застрелили?!”

Куля калібру 7.62мм, якою поранили Івана, пройшла навиліт, але застрягла у його бушлаті. Її він передав у прокуратуру, коли давав свідчення. Була проведена експертиза, згідно якої було встановлено, що автомат Калашникова, з якого було поранено Івана, був закріплений за беркутівцем “чорної” спецроти Назаром Зарицьким, який разом з іншими втік до РФ і отримав російське громадянство ще у 2015 році.

Куля – найважливіший доказ у справі – безслідно зникла з матеріалів слідства.

Куля, якою був поранений Іван Раповий. Фото: Norbert K. Iwan.

Куля, якою був поранений Іван Раповий. Фото: Norbert K. Iwan.

Я не вважаю героїзмом те, що ми бігли вперед рятувати поранених побратимів. Бо коли ти чуєш, як попереду лежить людина і просить про допомогу, то ніхто не може встояти. Я не знаю, якою людиною треба бути, щоб розвернутися в такий момент і побігти в другий бік.

На прем’єрі фільму «Чміль» про Героя Небесної Сотні Віктора Чміленка до мене підійшла його дружина і сказала дуже важливі слова: «Іване, живи за двох!» І я вважаю, що повинен жити так, як жив Чміль, щоб бути вартим пам’яті такої особливої людини як Віктор і усіх хлопців, які полягли на Майдані…

Я буду щасливою людиною, якщо в Україну почнуть повертатися емігранти, коли знову будуть повні сім’ї, а не так, як зараз, коли мама в Італії, а тато на заробітках в Чехії. Я мрію, щоб Україна була рівноправною серед цивілізованих країн світу. – говорив у одному з інтерв’ю Іван.

Щиро дякуємо Івану за його вчинок, бажаємо міцного здоров’я та довгих років життя.

Слава Україні! Слава нашим Героям!

Підготувала Олена Чебелюк, наукова співробітниця Музею Гідності у Львові.


Тематика публікації:              

Останні публікації цього розділу:

Арешт банківських рахунків: що робити та як запобігти?

Досвід закриття шахт Чехії та України: чому нема приводу для оптимізму

Як в Україні розбудовують соціальне підприємництво: 5 кейсів

Вісник Інституту громадянського суспільства (липень 2021)

Чи можливо допомогти ОМС і при цьому не ускладнити собі життя? Коротко про участь представників Інституту громадянського суспільства у конкурсних комісіях та декларування

Як "чекнути" забудовника за допомогою відкритих даних?

  • Ľubica Šestáková

    Я надіслав електронну пошту Дрігбіновії три дні тому, бо прочитав у дописі в блозі з коментаря дами з Коростишева, що Дрігбіновія змогла повернути колишню любов та любов та відновити довіру у стосунках. Мене звати Вікторія Донських з Луцька. Кілька років тому я вийшла заміж за пана Донських, який за фахом є лікарем. Ми були так закохані, що ми обоє поділяли все спільне, і у нас був маленький хлопчик, ми прожили тихе і солодке життя, але щось сталося чотири місяці тому. Мій чоловік прийшов додому пізно ввечері. Майже три тижні мій чоловік не повертається з роботи до 23:09. і цього не повинно було бути, я скаржився і дивувався, чому запізнення, яке він виправдовує, це через його роботу. Я був так стурбований, і мені потрібно з’ясувати, які проблеми насправді. Я дізналася, що мій чоловік підтримував стосунки з жінкою поза його офісом. Обидва працюють разом в одній компанії, з якою я зіткнувся зі своїм чоловіком, але він заперечив, через кілька днів це було гірше, ніж будь-коли, коли мій чоловік спав надворі, з того часу я зрозуміла що щось не так, тому що я ніколи не робив нічого, щоб нашкодити йому, так чи інакше, я ділюсь з ним усім, маю на увазі все, тому я вирішив зв’язатися з Dr.igbinovia, коли я читав з коментарів до Інтернету, як Drigbinovia формує любов назад і довіру у стосунках, про які я прошу за допомогою через Повідомлення, яке я надіслав йому на його WhatsApp +12162022709 та його Пошта [email protected]. Через кілька годин я отримав відповідь із надісланого мною листа. і він сказав, що я в правильному місці, щоб він міг допомогти мені повернути мого чоловіка, тому я вирішив спробувати йому, я вірю, і я намагаюся, лише через кілька днів після того, як заклинання любові в повітрі зателефонував мені чоловік по телефону і сказав, що сьогодні буде вдома, я був шокований, відразу ж біля дверей був мій чоловік Андерсон. Я був здивований, коли він побачив, як він став на коліна, щоб вибачитися за те, що зрадив мене і недавно спав. Я помітив, що обід заклинань любові був на роботі, завдяки доктору Ігбіновії за його чудові сили. Це справді потужне заклинання. Я знаю, що так багато шлюбів переживають подібну кризу відносин, перестають плакати або просити вашого чоловіка повернутися. Просто зверніться до цього духовного вчителя доктора Ігбіновія. Він допоможе вам повернути свою любов, і ви будете щасливі як ніколи. Це працює для мене, і я знаю, що буде працювати і для вас.