Микола Бурий: «Відчував, що крім сім’ї нікому не потрібен»

Viktoria_T

Відважна людина, був на «передку», всі його поважають. Саме так описують товариші по службі 64-річного Миколу Андрійовича Бурого. Микола пішов добровольцем до “Айдару” у віці 57 років, незважаючи на проблеми зі здоров’ям (чоловік мав статус “чорнобильця”). Спершу служив добровольцем в самообороні Старобільська, а потім в батальйоні «Айдар» на посаді командира першого мінометного відділення. А вдруге змінив одразу кілька посад у 128-й бригаді.

«Коли на виборах я був членом комісії, нас попередили, що з боку Луганська йдуть бойовики виборчими округами в Новоайдарі і забирають бюлетені. В тому ж селищі при зупинці машини бойовиками було розстріляно машину, загинули цивільні люди. Виїхали айдарівці, відбили бюлетені, взяли в полон 14 бойовиків і одного пораненого, та привезли на ковбасний цех у Половинкине. Ми захотіли поїхати, подивитися на цих нелюдів. Вони були бородаті та страшні» – згадує Микола.

За спогадами ветерана, серед полонених був навіть священик, а один із полонених усе повторював, що це їхня земля, вони її заберуть і всіх виріжуть.

«Уявив, що «кадировці» робитимуть із моєю родиною, сусідами, вони ж не пошкодують… І це була перша нагода піти захищати нашу країну» – каже ветеран.

Після цього піднялося багато старобільчан, які вступили до «Айдару». За словами Миколи, спочатку було близько 30 осіб, потім стало понад 100. Миколу почали відправляти патрулювати місто, дивитися, щоб не було нападу з жодного боку. А 24 серпня офіційно призвали до «Айдару», дали посаду командира мінометного відділення та відправили служити до міста Щастя. Чоловік виїжджав на підриви, розслідував воєнні справи, супроводжував громадян, зустрічав автобуси. Почав виїжджати на розслідування до Біловодського, Міловського районів. А з лютого до липня 2015 року він служив у Золотому-4.

Заробив повагу товаришів

Перший бій Миколи відбувся у Щасті.

«Страшно було. Переживав, коли кулі свистіли, не знав, куди подіти себе, повз землею під артобстрілом. Через стрес в мені щось змінилося, я навіть поменше став пити пігулки від гіпертонії» – каже ветеран.

Під обстріл чоловік потрапляв і в Золотому-4. Там він з товаришами відстрілювався на териконі, ухиляючись від куль та обстрілів з мінометів, які пересувались по колії на дрезині. Рив траншеї для себе та товаришів. А в березні потрапив до Старобільської лікарні із запаленням легень, де два тижні лікувався.

«Після сталася астма. Адже спали в холоді, на протязі, траншеї копали взимку. На колінах стоїш і лопатою копаєш, а як куля свиснула, падаєш. Простигали, замерзали. Відпочивати не було коли» – згадує Микола.

В Авдіївці чоловік працював техніком, водночас піклуючись про товаришів, чим заробив чималу повагу. Міг замінити побратима, якому треба поспати, приготувати чаю, розбудити на службу. Одного разу така батьківська турбота буквально врятувала бійцям життя.

«Авдіївка, нас розмістили у зруйнованих пожежних гаражах, один бік заклали плівкою, ящикам з-під снарядів, щити спорудили з лав і там спали», – розповідає Микола. – «Йшов дощ. Мені не спалося, я близько другої ночі пішов за гасовим приладом, приготував чаю, тушонки нагрів для всіх. Дивлюся – за часом пора хлопців піднімати на службу. Вони поїли, і я пішов їх супроводжувати на місце спостереження. А дощ все сильніший. Кажу – краще гору обійдемо, а вони хотіли йти прямо. Тільки починаємо виходити, чуємо свист – прилетів снаряд на територію, почалися вибухи. Ми пробігли кілька метрів – свист – падаємо. Прибігли на місце, інші хлопці були в укритті на височині. Наряд змінили, і після повернення назад починає працювати снайпер – почули кулемет. Почали перебігати, подекуди переповзати ділянку. Повернулися назад – а будівлі, де ми жили, і нема, розбомбили. Ось так ми залишилися без даху, під дощем, без обмундирування, без речей, військових квитків. Мокрі, але живі. Обійшли міни, пішли в іншу будівлю, і сіли під стіною. Такий випадок везіння – вижили, бо вчасно пішли”.

Звільнення та адаптація

У жовтні 2016 року Миколу звільнили зі служби. З собою він забрав астму, яка тепер постійно нагадує про себе за поганої погоди чи нервової напруги. Микола згадує, що у 16-му році був дуже агресивний, запальний, міг накричати за найменшого непорозуміння. Через це ледь не розійшовся із дружиною. При нервовому вибуху в нього тремтіли руки, тіло. Так тривало близько півроку. На стан вплинула і смерть матері Миколи у 2017 році, яку він доглядав після звільнення.

Поступово стан покращувався, мирне життя поверталося до колії.

«Я переборов агресію, коли відчув, що, окрім сім’ї, нікому не потрібен – ні державі, нікому. І перш, ніж щось сказати, я почав думати, а чи варто, а може, це я винен» – згадує ветеран.

Після смерті матері чоловіка почала відвідувати думка продати батьківський будинок. У той період його відвідав бойовий товариш і вмовив залишити будинок для онуків.

«Прийшов до мене ввечері, взяв лом, почав ламати підлогу та викидати на вулицю. Каже, робитимемо ремонт. І я поступово захопився цим. Почав робити перегородку, міняти проводку, штукатурити, клеїти шпалери. Товариш та дружина допомагали. Він втягнув мене в роботу і все інше відійшло на другий план», – розповідає чоловік.

Ремонтні роботи Микола продовжує досі. І запевняє, що хоче жити у батьківському будинку.

За словами чоловіка, повоєнна адаптація багато в чому залежить від друзів, оточення. І впевнений, що про таких як він ніхто не думає – ні держава, ні чиновники. І першими людьми, з якими він почав спілкуватися після служби, були бойові товариші. А коли цього спілкування немає, багато хто піддається людським слабкостям, починає випивати.

«Там людина у постійній напрузі, у тонусі, а сюди приходить і як у яму провалюється. Не знає, що може статися далі. Починає згадувати все погане, що було» – каже Микола.

І зізнається, що до війни всі жили на втіху, мали більш-менш стабільну роботу чи пенсію, не такі величезні платіжки за комуналку. А зараз усе по-іншому. І внутрішньо Микола відчуває, що змінився.

«Я змінився на 100%. Наразі треба думати, де взяти, чим заплатити, чим зайнятися, як вижити. В одного виходить на базарі стояти, хтось штукатурить. Я перший рік не спав, нервував, мене лякало, кидало в сторони. А потім, завдяки товаришам, які підказали за ремонт, я втягнувся, втягнув родину, на якийсь час забув прожиті бойові роки, гараж збудував біля будинку. Влітку допомагаю дружині на городі – полю картоплю, трую жука. Разом забираємо город, робимо консервацію. Зайнявся господарством – курочка, качечка. Дітям, онукам допомагаємо» – ділиться ветеран.

Нині Микола, як і багато хто, мріє про стабільність, мир в Україні, щоб люди пам’ятали про свою батьківщину та знали, що це земля, в якій лежать їхні предки.

«Нам же тут лишатися. Прикро, коли ховаєш товаришів, а Україну хають. За що хлопці гинули? Коли на «Слава Україні» відповідають якісь непотребства. Це не правильно. Тішить, що діти, для яких ми проводили патріотичні уроки, виявляють до нашої служби інтерес та повагу» – каже Микола Бурий.

Матеріал створено в рамках Арт-терапевтичної програми “Блокпост”, що в рамках резиденції “Аура міста” реалізується громадською організацією “Центр спільного розвитку “Дієва громада” за дорученням Федерального уряду Німеччини.