Мотивують щасливі очі дітей, вдячні посмішки та можливість змінити життя людей на краще – три історії соціальних працівників

У цю неділю 5 листопада відзначали День працівника соціальної сфери. У часи війни та економічної кризи саме ці фахівці із соціальної роботи допомагають сім’ям у громадах. Саме ці люди підтримують ...

картинка (26)

Анна Дерев'янко

У цю неділю 5 листопада відзначали День працівника соціальної сфери. У часи війни та економічної кризи саме ці фахівці із соціальної роботи допомагають сім’ям у громадах. Саме ці люди підтримують тих, хто опинився у скрутній ситуації, одиноким літнім людям та усім, хто потребує підтримки.  

ГС «Українська мережа за права дитини» попросила розповісти трьох соціальних працівниць трохи про свою роботу та що саме їм подобається в ній. Адже попри благородну мету, у цих фахівців досі мінімальна заробітна плата та дуже велике навантаження. 

«Люблю свою роботу за щасливі очі дітей, яким десь  допомогла», – Інна Шеремета, начальниця ССД Горохівської сільської ТГ (Волинська область) 

зображення_viber_2023-10-27_18-47-05-115

У травні 2007 році я почала опікуватись питаннями захисту прав дитини у нашій громаді, почала працювати спеціалістом ССД Горохівської райдержадміністрації. З того часу пройшла усі щаблі кар’єри – з 2014 року працюю начальником ССД. Знаю усе і про роботу зі сторони працівника, і зі сторони керівника. 

Люблю свою роботу за відповідальність, вона мотивує мене працювати як найкраще. І звичайно за щасливі очі дітей, яким змогла десь стати у пригоді та допомогти. В роботі нам бракує підтримки кваліфікованих психологів, юристів, фахівці соціальної роботи. Було б чудово мати  якісніше технічне забезпечення та автомобіль – стало б легше виконувати наші завдання.   

Кожного дня у нас трапляються різні історії – і веселі й сумні. Найбільше мені запамʼятався випадок вилучення немовля з сімʼї, де батьки були в стані дуже важкого алкогольного спʼяніння. Коли моя  колежанка тримала дитину, а її мама з ножем кинулась на них. Проте та зреагувала вчасно: і дитину не залишила, і мамі дала раду. Це було дуже важко переживати. Проте тоді я зрозуміла, що випадкових людей в нашій сфері не буває. Тут просто не затримуються надовго байдужі до інших. Залишаються тільки ті, хто переконаний, що чужих дітей не буває. 

Зараз я мірю про мир і перемогу. Щоб всі діти, які цього потребують знайшли свої сімʼї! А сімʼї, які мріють про дітей здійснили свою мрію. Хочу, щоб батьки приділяли увагу своїм дітям і головне чули їх.

«Це сфера, де сили душі, серця і розуму працюють одночасно інтенсивно, на межі, а інколи виходячи за межі своїх ресурсів», – Світлана Думік, Піщанська ОТГ (Одеська область) 

зображення_viber_2023-10-30_14-23-54-989

Після інституту я поїхала в рідне місто на роботу, бо за характером людина домашня. Це були 90-ті роки, зарплату не платили в жодній державній установі. Виняток робили у школі-інтернаті в Балті. Я влаштувалась туди на роботу. Саме там вперше зустрілася з дітьми різних соціальних груп: вразливими, психічно хворими, занедбаними, з дітьми різних національностей, від яких відмовились та залишили в будинках дитини… Це був досвід, до якого не готували у навчальному закладі.  

У 2011 році, коли я була у декретній відпустці, в ССД звільнилося місце і керівництво РДА запропонувало мені очолити сектор усиновлення, опіки та піклування. Попри те, що дитині моїй було лише два роки, я погодилася не замислюючись. Соціальна сфера мені була якось ближче, рідніше. Тут, в цьому колективі під керівництвом досвідченої й кваліфікованої керівниці Герасименко Наталії Іванівни я зрозуміла, що я на своєму місці. Через 10 років роботи та після реформи децентралізації я очолила ССД у своїй громаді. Працюю тут вже майже три роки. 

 Це сфера, де сили душі, серця і розуму працюють одночасно інтенсивно, на межі, а інколи виходячи за межі своїх ресурсів. Моя робота дає мені підставу думати, що я живу це життя не даремно. А ще мені подобається руйнувати  стереотипи, що в кабінетах сидять чиновники, які нікому не допоможуть, що нічого не змінять у житті інших. 

Запам’яталися як якось прийшли батьки зі словами, що вони «заморилися чекати дитину» для влаштування до себе в прийомну сім’ю. Я зупинила їх. Вмовила поїхати зі мною в лікарню та познайомитися з дитиною, яка там лежала. Це було не за правилами, але мені хотілося показати цим людям, що дітям потрібні батьки та що  слід запастись терпінням, а не панікувати. Та дитина ще не мала статусу, але усе йшло до того, що маму прийдеться позбавляти прав. 

Після цієї подорожі, прийомні батьки сказали, що готові чекати скільки доведеться. То спочатку ми влаштували їм дитину під тимчасову опіку, а через рік, вони успішно усиновили її, і мають щастя!

У роботі мені бракує знань та часу. Дуже багато рутинної роботи, що потрібно виконувати. Не встигаю почитати щось спокійно, розібратись у змінах світогляду дітей,  технологіях. А хочеться вміти достукатись до їх сердець, уберегти від небезпеки. 

У мріях зараз прагнення до миру. І щоб дорослі більш відповідально ставились до  своїх обов’язків батьків, до виховання дітей. Розуміли, що дитина невпинно росте, і коли вона виросте, то буде пам’ятати все, що було несправедливо, нечесно, жорстоко. 

Хочеться також, щоб всі працівники сфери захисту отримували достойну винагороду за свою працю, спокійно відпочивали, щоб вистачало часу на себе і свою родину.

«Людина може розповісти соціальному працівникові свою історію життя та отримати прийняття і підтримку», – Діана Баранова , фахівчиня з соціальної роботи мобільної команди проєкту СПІЛЬНО. Соціальні послуги у Вінницькій області, роботу якої координує МБО «БФ СОС Дитячі Містечка

67a6a044-d7bc-4df7-ae16-43116417a830

Моя старша сестра має інвалідність першої групи. Тому я з дитинства знайома з соціальною роботою – активно брала участь у заходах, що проводила міська соцслужба. Часто саме я супроводжувала сестру на ці події, на яких я й познайомилась з усіма соціальними фахівцями. Згодом я активно волонтерила та допомагала їм.

Коли настав час вибирати професію, я без сумніву пішла вчитись на спеціальність «соціальна робота». Адже мала чудовий приклад жертовності та допомоги. 

Закінчивши університет з відзнакою я пішла працювати в соціальну службу.  За роки роботи в соціальній службі та в благодійних фондах, я часто задаю собі питання: «За що я люблю свою професію та що мені подобається в роботі?»

По-перше, це щирі розмови. Людина може розповісти соціальному працівникові свою історію життя та отримати прийняття і підтримку. 

По-друге, це робота на результат. Коли я ділюсь власним досвідом, та ми разом шукаємо шляхи виходу зі складної ситуації.  

Та головне, що після розмови з тобою, людина яка опинилась в складних життєвих обставинах, посміхнулась і хоч на трохи відволіклась від всіх цих страждань. Після цих моментів розумієш, що твоя місія є важлива, що можеш комусь подарувати хоч частинку добра та надихнути і йти далі.

 

Матеріал підготовлено ГС «Українська мережа за права дитини» в рамках проєкту  «Гроші для дитини, дитинство в сім’ї, послуги в громаді» при щирій підтримці американського народу через Проєкт USAID «Підвищення ефективності роботи і підзвітності органів місцевого самоврядування» («ГОВЕРЛА»). Зміст цього проєкту не обов’язково відображає погляди USAID та Уряду США. 

 


Тематика публікації:        

Останні публікації цього розділу:

Фасилітація як ефективна технологія вирішення організаційних завдань

Як мешканці громад бачать планування процесів відновлення за участі громадськості?

Шкільні коворкінги у Пирятинській громаді

Розбудова ланцюжків доданої вартості в економіці Пирятинської громади

Аналітичний звіт: "Насильницькі зникнення: національна практика v. міжнародні стандарти"

Посилення ролі жінок в секторі енергетики: кейс НЕК «Укренерго»