Простір Миру як результат переосмислення війни

Розмова Любові Єремічевої та Тіни Пересунько, журналісток порталу "Громадський Простір" та активісток ініціативи "Сотня янголів" з ведучим Василем Шандром на радіо «Культура» про інформаційний ...

Янголя

Тіна Пересунько

Розмова Любові Єремічевої та Тіни Пересунько, журналісток порталу “Громадський Простір” та активісток ініціативи “Сотня янголів” з ведучим Василем Шандром на радіо «Культура» про інформаційний марафон на Громадському «Простір Миру», а також про Майдан цінностей та переосмислення війни – про підтримку діалогу й порозуміння в Україні.

Василь Шандро: розкажіть про акцію «Будуємо простір миру» і насамперед про її організаторів, портал «Громадський Простір» і «Сотню Янголів».

Любов Єремічева: «Громадський Простір» – це портал для громадських організацій і для волонтерських рухів, котрий існує вже 10 років і забезпечує потреби активних лідерів громадського життя. Поза тим ми створили «Сотню Янголів» ще на Майдані і зробили ще тоді декілька різних культурно-духовних акцій.

Тіна Пересунько: «Сотня Янголів» – це символічна назва, що виникла на Майдані. Ця ініціатива об’єднує волонтерів-миротворців в духовно-креативний рух. Революційної зими ми провели ряд флеш-мобів і акція «Будуємо простір миру» є логічним продовженням нашого миротворчого руху. Головна ідея – поширювати цінності любові, порозуміння, братерства. Характерною для нашої «Сотні» є акція, яку ми провели в лютому на Майдані, в час кризи і особливої потреби порозуміння між обидвома сторонами барикад. Ми звернулись до учасників революційного Майдану написати свої рядки до Бога, це було тоді актуально, ми це зараз розуміємо і тоді розуміли. І так само пішли до представників по ту сторону барикад і запропонували їм написати свої молитовні прохання. І хоча вони фізично не могли порушити свій «порядок протистояння», ми впевнені, що всередині кожного з них відклалось наше намагання встановити мир, рахувати їх за своїх – за таких самих людей і українців, котрі потребують Божої допомоги, по яку сторону барикад вони б не стояли. Зараз бачимо, що багато хто з них потім зробили усвідомлений вибір і захищають країну в зоні АТО. Тобто ми намагаємось будувати містки порозумінь між представниками різних ідей і цінностей, але на основі тих, що нас об’єднують і є спільними для всіх.

беркут

Любов Єремічева: «всім нам зараз дуже потрібна надія, віра й любов, і мудрості нам сильно бракує»

Любов Єремічева: Акція «Будуємо простір миру» є стартом чогось більшого і глобальнішого – марафону «Простір Миру» на «Громадському». Ми його започаткували в день християнського свята Віри, Надії й Любові і матері їх Софії 30 вересня. А всім нам зараз дуже потрібна і надія, й віра і любов, і мудрості нам сильно бракує. Сьогоднішній інформаційний простір дуже насичений поганими новинами, котрі вганяють нас в стан тривожності, страху й стресу, а місія «Громадського Простору» і «Сотні Янголів» – побудувати такий простір, в якому буде можливість для чогось кращого, для виходу з цієї ситуації. І ми будемо безстроково, аж поки мир в Україні не встановиться, публікувати есе, роздуми, статті, відео – все, що пов’язано з миром.

На порталі запрацює спеціально присвячена простору миру рубрика, і ми як журналісти будемо брати інтерв’ю в різних експертів, а також дописувати свої роздуми про мир. Користувачі теж можуть реєструватись на порталі і додавати свої міркування. Є така мрія, аби після того як мир буде встановлено в Україні, видати підсумкову книгу з найкращими публікаціями.

ТІНА ПЕРЕСУНЬКО: «мир – це не лише спокій на фронті, але, в першу чергу, – гармонія міжлюдських стосунків в тилу»

Василь Шандро: Тобто це ще й заклик до людей, які мають літературний хист?

Тіна Пересунько: Не лише літературний, але насамперед громадянський хист, а також схильність до власної особистісної відповідальності за країну і за світ. Бо ми ж розуміємо, і тому ми й запросили представників різних культур і релігій, а не лише українців, що встановлення миру в Україні – це відповідальність також і наших сусідів, і взагалі світової спільноти. Тому ми звертаємось до всіх, кому не байдужа ситуація в країні, до людей, котрі відчувають, що вони теж можуть докластись своєю думкою, поділитись своїм особистим приватним досвідом – що вони зробили, і як це вплинуло на покращення стосунків між людьми і в їхньому локальному середовищі. Адже мир – це не лише спокій на фронті, але в першу чергу – гармонія міжлюдських стосунків в тилу. Пам’ятаєте хороший рух на Майдані – «Я крапля в океані». Це свідчення має залишатись важливою тезою для кожного з нас і сьогодні, адже саме малими справами змінюємо світ.

Океан

Василь Шандро: Хотілося б вірити, що від таких ентузіастів, як ви, залежить мир, а не від людей, які мають в руках зброю, танки, літаки й бомби. На скільки, на вашу думку, ідеали Майдану й надалі присутні в нашому просторі? Бо вже давно багато хто з митців і не лише вони кажуть, що після Майдану у нас не було часу видихнути – одразу почалась окупація, почалась війна. Майдан, який є по суті величним явищем в українській історії, сьогодні, як це не прикро, починає відходити на маргінес.

Тіна Пересунько: «Маємо навчитись жертвувати за свою свободу ціною особистої відповідальності, а не чужого життя»

Тіна Пересунько: тема Майдану є дійсно важливою, особливо коли вже не вперше нам нав’язується вектор його дискредитації.  До прикладу, кілька років тому під час стажування в Польщі, у Варшавському університеті на одній з лекцій польського професора (колишнього посла Польщі в Україні) мені довелось виступити на захист української громадянської гідності. Пам’ятаю, як викладач в певний дискредитуючий спосіб згадав про Помаранчеву революцію, це ще був 2011 рік. Буцім-то Майдан був розчаруванням для українців – теза, до якої й зараз нас призвичаюють. Що нас розвели, як народ. Що не відбулось жодної зміни політичних еліт і системи загалом і в цьому винні люди, котрі дали себе обманути. Це викликало моє обурення як громадянки, яка брала участь в українських мітингах Майдану 2005 року, які проходили в Познані, де я на той час проживала. Адже українські громадяни на кожному Майдані обстоюють не політичні гасла, а громадянські і й універсальні людські цінності. Інше питання, що політики часто приватизують собі народну енергію і наше прагнення докорінних змін зводять у вузьке русло перезавантаження старих партій у так звані «нові». Не завжди нам вдається чітко декларувати свої цінності, але Майдан 2014 року дійсно був Революцією цінностей. Загалом, вважаю, що кожен наш Майдан, а з них збудована вся українська історія, не тільки період незалежності, спрямований, в першу чергу, на підвищення рівня нашої громадянської свідомості. Тобто на те, що кожен з нас несе особисту громадянську відповідальність за побудову країни. І говорити про програш, чи те, що нас розвели, означає оцінювати Майдан за чужими критеріями, а значить – знецінювати його. Ми маємо український Майдан повертати завжди в первинну систему координат – ми боремось за громадянську гідність і відповідальність, за якість стосунків між людьми, за свободу своєї держави – і в цьому напрямку ми точно рухаємось і рухаємось, я вважаю, незворотньо. Хоч і з величезними втратами. Але в житті ми завжди чимось жертвуємо заради свободи. Найкраще було би – і це буде в майбутньому – якщо ми навчимось жертвувати за свою свободу найконструктивнішою ціною – ціною повсякденної відповідальності, а не цілого життя. Ось цьому ми вчимося. Цьому вчить нас кожен Майдан, а дуже швидкими темпами, як це не трагічно, цьому вчить нас війна за незалежність і українську державу.

Василь Шандро: Це дуже важлива тема, яку ми, на жаль, мало проговорюємо. Я пам’ятаю 2005 рік, річницю Майдану. Хто був в Києві в той час, мав бачити ті понурі вирази облич, яким було соромно. Не за події, які не хотілось згадувати, а за те, що за рік так вдалось все спотворити. Можливо, це відпрацьована схема дискредитації Майдану, бо й наші слухачі кажуть цілком резонно про свої нарікання. На скільки ситуація після помаранчевого Майдану є подібною до сьогоднішнього дня?

Любов Єремічева: Так, я була учасницею обох Майданів, причому на першому брала дуже активну участь, провівши там багато днів. І можу сказати про різницю обох Майданів. Перший все ж був не стільки цінностей, скільки за одного лідера. Звичайно ми були за демократію і за багато іншого, але все таки ми вигукували одне ім’я. Другий Майдан був дійсно Майданом цінностей. Там не було жодної конкретної особи, жодного вождя, на якого б ми опирались. Ми опирались на себе, ми плекали надії лише на себе.

Тіна Пересунько: Тому й дуже складно дискредитувати Майдан Гідності – тому що не має кого знецінювати. Звісно, українських політиків вже всіх, кого могли опустити, – опустили. Але не вони були двигунами революції, а якщо були, то саме як громадяни, і їхні заслуги в цій царині всі, кому потрібно, пам’ятає.

Василь Шандро: «Українці зробились розумнішими – вони перестали обирати собі ідола, якого потім треба скидати»

Василь Шандро: Українці зробились розумнішими – вони перестали обирати собі ідола, якого потім треба скидати. Повертаючись до простору миру і його побудови і до такого поняття як ненависть. Чи помічаєте ви зростання градусу ненависті в Україні? В умовах війни ми ділимо все на гаряче й холодне, посередніх температур і відчуттів просто немає. Чи цей градус виріс, зокрема в Києві, чи ми живемо в паралельному до війни на Сході світі, і в нас все нормально?

Тіна Пересунько: Мені здається, що не ненависті ми повинні боятись, як емоції. Головне, що нас має лякати – це байдужість. Тому за відомим висловом «від ненависті до любові один крок» і так дійсно часто буває – в наших особистих стосунках, чи в ширших відносинах. В діапазоні яскравих емоцій швидко відбувається перехід в крайнощі. Але щоб від байдужості перейти в стан активної позиції, потрібно мати власну думку, стати суб’єктом, а не масою. Будьте або гарячими, або холодними – але не теплими. А власне ненависть можна долати через діалог, коли ми відкриваємось для порозуміння і будуємо містки обміну енергіями.

Любов Єремічева: «В нашому серці не має бути ненависті й непрощення, коли ми не в стані проаналізувати: чому це сталось з нами, за що, що ми можемо зрозуміти й переосмислити?»

Любов Єремічева: Градус ненависті я справді відчуваю, але в мене як у журналіста і громадського діяча є відповідальність за те, що коли відбувається щось погане, наприклад, з людиною, то вона повинна зрозуміти, чому так сталось. Це за щось чи це чомусь? Який урок вона повинна засвоїти? Коли в суспільстві занадто накалений градус ненависті, то ми шукаємо причину не в собі, а в «них» – вони такі й сякі. Тобто ми більше аналізуємо в розрізі «ми – вони».

Василь Шандро: Це стара як світ парадигма – пошук ворога, напевно людство без цього не вижило б. Іноді хочеться скинути на когось відповідальність, на сусіда, який винний у всіх бідах. Не знаю чи це нормально, але так влаштована наша природа. Але все ж можемо дійти до того, щоб не лише приймати ворога як належне, але й ледь не жаліти чи поетизувати його. Де ця межа між пошуком винного і об’єктивною оцінкою ситуації.

Любов Єремічева: Я вважаю, що захищати країну від ворога – це обов’язок  військових, це навіть по-християнськи. З іншого боку, те, що відбувається в нашому серці і всередині – це інше. В ньому немає бути ненависті й непрощення, поганих емоцій, в яких ми не в стані проаналізувати: чому це сталось з нами, за що, що ми можемо зрозуміти й переосмислити? Власне марафон «Простір Миру» для того й задумувався, аби шукати, що ми можемо переосмислити в собі. Окей. На нас напали. Що ми можемо зробити в собі? Як ми можемо розвинутись в цій ситуації? Адже будь-яке випробування розвиває людину, якщо вона правильно його переосмислює. Це можна перенести на країну і на громадянина. Як саме ми можемо переосмислити ситуацію, в якій опинились? Це буде більш конструктивно, ніж деструктивні речі, яких дуже багато.

Василь Шандро: Тобто ми готові і прагнемо зараз якогось переосмислення?

Тіна Пересунько: Можливо, ми й не були до цього готові, але обставини нас дійсно змусили. Я скажу незручну для слуху  річ, але до війни і до Майдану мені жити в цій країні було значно некомфортніше, ніж зараз. Тому що я відчувала себе самотньо. Я жила серед людей, які не є суб’єктами історії – ані власної, ані світової. Які не є громадянами, які не замислюються, в якій країні вони живуть, взагалі не намагаються жити свідомо. Зараз мені комфортніше. Хоча це завдяки тим, хто щодня жертвує собою заради такого складного комфорту для мене й інших, але я знаю, що я не одна в цьому суперечливому відчуванні. Що людей, для яких питання свободи, визначеності і справжньої незалежності більшає і це відчуття солідарності є потужним.

Щодо межі, про яку йшлося попередньо. Я люблю повторювати, що межа і кордон пролягає не між людьми, а всередині кожного серця. І для того, щоб подолати кордони між нами, ми повинні апелювати до тієї частини людського серця і єства, яка є спільною для всіх – тобто до добра. Знову згадаю нашу акцію. Коли ми пішли до беркуту, хоча межа між нами була фізична – барикади, і ми її переступили, – то прийшли до них, апелюючи до їхніх найкращих якостей і, я впевнена, що той резонанс відбувся, хоча його важко оцінити.

Любов Єремічева: «Люди почали більше звертатись до Бога і важливо, щоб вони це прагнення пронесли і до післявоєнних часів і не забували про найважливіші речі в буденний час»

Василь Шандро: Чи є в Україні релігійні протистояння? Ми можемо іноді в приватних розмовах чути про всесвітні змови проти України, це вигадані проблеми? Ідея вашої акції за участю представників різних національностей і релігій в тому, щоб показати відсутність цієї проблеми?

Любов Єремічева: Я думаю, що на глобальному рівні, можливо, є проблема між лідерами, між представниками верхівки. Це як в Гулівері «тупо і гостро-конечники», які відрізняються лише ритуалами, але не суттю. На рівні людей, мені здається, немає особливих протистоянь, хіба що дві бабці можуть посваритись про якісь дрібниці. Але на рівні країни, я думаю, що Україна дуже толерантна і толерує різноманітних представників культур і релігій, і в нас немає серйозних проблем в національному і релігійному різноманітті. Серйозної проблеми я не бачу.

Василь Шандро: А чи з’явилась у людей потреба в релігії чи у Вищій силі, до якої можна апелювати? Можливо, ви моніторите цю ситуацію?

Любов Єремічева: Я думаю, що з’явилась. Хоча раніше на першому місці довіри стояла церква, зараз – громадські організації, а потім церква. Але головне, що люди почали більше звертатись до Бога, і важливо, щоб вони це прагнення пронесли і до післявоєнних часів і не забували про найважливіші речі в буденний час.

простір миру

«Громадський Простір» спільно з «Сотнею Янголів» започаткували інформаційний марафон «Простір Миру». Його мета – створити та виплекати простір, де будуть акумулюватися позитивні думки та досвід, який стосується миру. Інструментом для цього стане постійно діюча однойменна рубрика на порталі, де журналісти Громадського Простору збиратимуть коментарі, відео, статті, есе, авторські колонки, а також радіо-подкасти. 

30 вересня, на площі біля Михайлівського Золотоверхого монастиря, під час флеш-мобу «Будуємо Простір Миру», представники громадськості, а також різних культур та релігій побудували символічне серце, даючи старт безстроковому марафону «Простір Миру». Різнонаціональні учасники акції зачитали вірші своїми рідними мовами, а представники різних релігійних спільнот цитували Священні писання своїх релігій – фрагменти, в яких йдеться про мир, віру, надію, любов та братерство – Біблію, Коран, Ведичні твори тощо. Саме у такий спосіб товариство продемонструвало єдність усіх присутніх на основі спільних цінностей.


Тематика публікації:  

Останні публікації цього розділу:

Міжнародний тиждень Еразмус+ в Україні: партнерство, можливості, стратегування

Міст порозуміння: як в Україні починається діалог влади і громадян?

Вшосте відзначено переможців Національного рейтингу благодійників

«Сідайте за кермо!»: поради Аліни Бочарнікової щодо ГО соцпідприємництва

Кшиштоф Становський: Громадський сектор має шанси бути тим, хто “замовляє музику” в Україні

Перетворення в громадах можливі через дієві місцеві практики та партнерства