Польська фахівчиня з усної історії Аліна Добошевська — про важливість фіксації свідчень війни

Громадський Простір

Що таке усна історія? Чому документування усноісторичних свідчень важливе під час такої війни, яку росія розв’язала в Україні? Яка роль неурядових організацій в реалізації соціальної відповідальності через ініціативи усної історії та якою є українсько-польська співпраця в цій царині — у нашій розмові з Аліною Добошевською.

Фото – Громадський Простір

 Аліна Добошевська — засновниця та президентка фонду «Добра Воля» (Краків), членкиня Польської асоціації усної історії  — з Україною в серці реалізує спільні з українськими НУО проєкти, знімає документальні фільми та ініціює різні проєкти з усної історії, а ще досліджує важливі сторінки нашої з вами історії, збираючи свідчення українських дисиденток, дружить з українською діаспорою у Нью-Йорку, і яка власне її називає українкою з Кракова. Та й сам Аліна в інтерв’ю Громадському Простору щиро зізналась, що половина її серця — це Україна.  

Для розмови ми зустрілись у краківській затишній кав’ярні-книгарні NIĆ, яку заснували українці (детальніше про це на порталі), і про цей проукраїнський громадський простір якраз дізнались від пані Аліни.

— Пані Аліно, що вас пов’язує з Україною?

— Моя бабуся і мама народились в польсько-німецькій сім’ї на Галичині, яка сьогодні є територією сучасної України. Мій прадід поїхав туди працювати, щоб будувати залізницю; там одружився з полькою, там народилась моя бабуся і також моя мама. А потім війна — родина вимушено переїхала до Польщі. Бабуся згадувала, що там, де вони проживали, було чудово. 

Уперше я приїхала до України у 2007 році. Це була туристична поїздка з моїми синами в Карпати, де ми піднялись на Говерлу. Уже тоді дорогою я відчула щось таке, можна сказати, містичне. Це був як знак, що це мій шлях… 

У той час я працювала в громадських організаціях, і після поїздки шукала можливостей співпраці з Україною. Спочатку контактувала саме з поляками, які проживали в Коломиї та Івано-Франківську. Проте потім познайомилась вже з представниками українських неурядових організацій. 

— Які були перші проєкти з НУО?

— Так, перші ініціативи Фонд “Добра Воля” реалізовувала з Міжнародною школою рівних можливостей (Київ): це спільні молодіжні, театральні проєкти, обміни, спрямовані на зміцнення громадських зв’язків та сприяння розвитку громадянського суспільства. 

З Фондом “Добра Воля” ми організовували навчальні візити до Польщі студентів, молодих спеціалістів та професіоналів із країн Східної Європи — Study Tours to Poland, зокрема з України. Під час візитів учасники могли вивчати різні аспекти життя у Польщі, пізнавати культуру та історію країни, також дуже важливим акцентом було знайомство з неурядовим сектором та різними формами громадянської активності.

STUDY TOURS TO POLAND. Фото: Фонд «Добра Воля»

 З 2013 року було організовано 11 таких навчальних візитів, а потім почалась пандемія коронавірусу. Коли ми вже з неї виходили, 22 лютого 20222 року ми зробили зустріч з планування наступного візиту, але ми всі знаємо, що сталося вже за два дні… Наразі програма реалізується в обмеженому форматі. 

Також варто зауважити, що в цих навчальних візитах брали участь окремо і молоді професіонали. Уперше такий візит — Study Tours to Poland – Profesjonaliści — відбувся у 2017 році й був присвячений власне усній історії. Учасники з України мали можливість більше дізнатись про теорію та практику усної історії, знайомилися з досвідом польських колег у галузі архівування та використання усної історії у просвітницькій роботі, зустрічалися з представницями та представниками громадського сектору, які працюють з усною історією.

— Як почалась ваша зустріч з усною історією? 

— Перший мій проєкт з усної історії був з “Жіночою Фундацією” з Кракова (Fundacja Kobieca eFKa), з яким я співпрацювала як редакторка їхніх видань. Я знала, що ця фундація збирає свідчення польських феміністок, було видано книгу спогадів. А потім з “Жіночою фундацією” разом ми розробили проєкт про післявоєнні переселення… Це була польсько-українська-німецька команда дослідників та записувачів. 

Спочатку ми досліджували місцевості, куди переїхали поляки з різних міст, а також і з України, найбільше їх було з Буська і Красного. А вже наступний проєкт усної історії ми реалізували разом з Фондом “Добра Воля” в Буську і Красному, з тією ж командою. Ми хотіли зробити фільм, знайшовши сліди тих поляків, які там жили до війни й виїхали, а знайшли також українців, переселених з Польщі. Тоді ми трансформували наш проєкт про переселення — і він був додатковим, паралельним до початкового. 

Фото – Громадський Простір

Після Другої світової війни з території Польщі було масово переселено українців, які мешкали на прикордонних територіях. У Красному і Буську оселилися українці, переселені зі східної Польщі. Проєкт “Красне — Вузлова Станція Переселень” був зорієнтований на вивчення досвіду примусових переселень кінця Другої світової війни та перших років по її завершенні — саме з жіночої перспективи. Тобто у фокусі були історії жінок. Я постійно думаю, що варто написати окремо і книгу про досвід жінок у повоєнний час, який є дуже подібним. 

Записи ми робили у групі 3-4 осіб: українка проводила інтерв’ю, інші виступали в ролі операторів. Можна сказати, що це був мій перший проєкт усної історії на території України, і українською мовою.

Результатом нашого проєкту став документальний фільм «Залізнична станція Красне-Буськ. Розповіді переселених жінок» про травматичний досвід переселення та всі складнощі, які їм довелось переживати. Його демонстрація з обговоренням відбулися в багатьох містах Польщі, Німеччині та в Україні.

— Пані Аліно, а що для вас є усна історія? Розкажіть детальніше про цей метод. 

— Для мене усна історія — це зустріч з іншою людиною. І це така специфічна зустріч, бо зустрічаєш чужу людину, перший раз бачиш її, а входиш глибоко в її життя, в її біографію, в її емоції… І це надзвичайно! Часом багато років знаєш людину і не маєш з нею такого глибокого зв’язку, як з цією чужою людиною, з якого можливо раз бачишся. Усі історії та особистості, з якими я зустрічалася, залишаються зі мною.

Усна історія показує як це все переплетено, і це не так, як в політичних питаннях… Насправді історія — це як тканина. 

Варто сказати, що є певні правила, як вести розмову. І це важлива частина нашого навчання. Тут мова йде про етичний бік. Наше Польське товариство усної історії напрацювало етичні рекомендації, яких важливо дотримуватися. Зрештою я сподіваюсь, що й Українська асоціація усної історії опрацює також такі рекомендації.

Ключове — розповідь має бути наративна. Це не про те, щоб прийти й поставити чітке запитання. Питання має бути відкрите, щоб людину розговорити. Наприклад: “розкажіть, будь ласка, про своє життя”. 

Навіть, якщо темою є якась справа або робота, я завжди намагаюсь будувати розмову так, щоб людина розказала про себе, про своє дитинство, про свою сім’ю та як вона почала займатися цією справою. Таке запитання має викликати широку розповідь, яка не направляється, людина сама розповідає, що хоче і як хоче. Коли вона зупиняється, тоді можна делікатно уточнити, поставити конкретні питання.

Після цієї частини, коли людина вже розкаже про своє, тоді можна запитувати, уточняти. А в третій частині ми задаємо вже питання, які підготували заздалегідь. 

Бувають такі оповідачі, яких взагалі нічого не треба запитувати, вони все самі розкажуть. Я пам’ятаю одну жінку, їй було понад 90 років, але вона була дуже енергійна. Вона три години відповідала на одне питання про своє життя. Після трьох годин вона зупинилась і спитала: “Ви вже стомились, так?”

— То таки усна історія допомогла вам заговорити українською?

— Зі школи я знала російську мову і до цього в проєктах вживала її для комунікації. Але під час зустрічей подекуди мені українці казали: я не хочу говорити російською, ти говори польською, а я буду відповідати українською — порозуміємось. 

І дійсно, я почала крок за кроком в таких розмовах розуміти все більше. У Буську, під час запису інтерв’ю, я годинами слухала українську, почала потроху говорити вже реченнями, могла щось висловити, та це було все ж недосконало. 

Коли був Майдан, у мене вдома постійно була включена пряма трансляція тих подій — це було для мене емоційно: я вже знала багато людей з України, контактувала з ними й переживала це все. Так я була занурена в український інформаційний простір протягом двох місяців. І коли навесну я приїхала в Україну, то зрозуміла, що можу говорити українською. 

Це дуже важко зрозуміти українській діаспорі в Нью-Йорку, куди я їжджу працювати над дисертацією, як це, що полька може говорити українською.

Фото – Громадський Простір

До повномасштабного вторгнення я була пів року у Києві, в університеті Шевченка, на історичному факультеті читала курс з усної історії для студентів. І для мене це був наступний рівень практики української мови, тому що лекції я проводила українською.  Цілий курс українською мовою! 

— Ви згадали Майдан… Ми цього року відзначаємо 10 річницю Революції Гідності, тоді ми побачили надзвичайно велику хвилю підтримки та різних активностей з Польщею. А як це було для вас? 

— Якби не Майдан, моя співпраця б, мабуть, лишалась на рівні з іншими країнами, з якими я працювала тоді, зокрема з Чехією, зі Швецією, з Німеччиною, Словаччиною та ін. 

Але через Майдан у мене з’явився такий емоційний зв’язок з Україною, я бачила, як люди намагаються відстояти свою гідність… Бо часто мені до Майдану самі українці казали, що не все добре, корупція, олігархи й нема ніякої надії… А тут виявилось, що трохи не так. І я відчувала, вони говорили, а я відчувала, що там щось є, бо я вже мала змогу попрацювати з неурядовими організаціями, я вже бачила, на що люди здатні, що це зріє… 

Як пішла війна на Донбасі, не кажучи про ці 2 роки війни після 24 лютого, це емоційно дуже впливає: половина мого серця — це Україна… 

— І усна історія після Майдану та початку війни з новим змістом проявилась у нових проєктах?

— Так, після Майдану, з початком війни на Донбасі, я дуже багато у свої проєкти намагалась вкласти усну історію. Не секрет, що суто на проєкт з усної історії фінансування отримати не дуже просто. 

Проте у 2014-2015 рр. ми реалізували 2 курси усної історії за сприяння Польсько-канадської програми Підтримки Демократії, завданням якої було надати знання українським НУО, які працюють з молоддю. Проєк мав різні напрямки — і соціальний театр, і діджитал інструменти та інше. А з-поміж них були й наші 2 теоретично-практичні курси з усної історії.

У Тернополі протягом 9 днів проходило навчання з проведення інтерв’ю, далі учасники записували інтерв’ю й опрацьовували їх. І зараз маємо багато цих інтерв’ю, які включені в архів. 

Тоді я познайомилась з Оксаною Трибун, головою ГОЖОО “Воскресіння” (Бердичів), і це знайомство народило спільний проєкт “Кризова інтервенція – підтримка неурядових громадських організацій в Україні, які працюють з воїнами АТО та їхніми родинами”: психологічна підтримка для самих бійців та волонтерів також, групи підтримки для жінок, для дітей соціальний театр і, звичайно, усна історія — ми тоді записали 19 інтерв’ю з волонтерами.

Зокрема в межах проєкту Фонд “Добра Воля” та ГОЖОО “Воскресіння” зробили фільм “Волонтери АТО” — за методом “усної історії”. 

Наступний візит, темою якого була власне усна історія, ми організували у 2019 році для бібліотекарів/ок з Вінницької області. Того року ми з Центром громадської архівістики організували у Варшаві візит — приїздили учасники з Києва, Луцька, Умані та Львова, щоб дізнатися про громадську архівістику у Варшаві. 

— Ви згадували, що тісно співпрацюєте з Українською асоціацією усної історії, що це за ініціативи?

— За останні 2 роки ми організували з Українською асоціацією усної історії два Літні інститути “Свідчення війни в Україні” (Witnessing the War in Ukraine Summer Institute (WWSI) у Кракові. 

У березні 2022 року до нас звернулась колега з Канади Наталія Ханенко-Фрізен, професорка Альбертського університету, директорка Канадського інституту українських студій, щоб зробити для українців та міжнародних експертів на території Польщі Перший літній інститут з усної історії. 

Зустріч дослідниць усної історії у Вроцлаві – з Катажиною Бок-Матушик, Наталією Ханенко-Фрізен та Елеонорою Нарвселюс (Фото Наталії Ханенко-Фрізен. Джерело)

До роботи WWSI 2023 долучилися вже понад 50 учасників та учасниць з України, Польщі, Канади, Великої Британії, США, Швеції, Німеччини, Чехії та Греції. Серед них — науковці, дослідники, громадські активісти, усні історики, журналісти, письменники та інші митці, які документують російсько-українську війну. Серед організаторів також Інститут соціології Ягеллонського університету (Польща), Польська асоціація усної історії, Ювілейний фонд Riksbankens та Лундський університет (Швеція), Представництво Фонду Конрада Аденауера у Варшаві.

Відео з 2-го Літнього інституту усної історії у Кракові (12-16 червня 2023 р.)

Цьогоріч зустріч була про те, як війна та її свідчення перетворюються в мистецтві — в літературі, театрі та кіно. У нашому Інституті взяли участь режисерки Ірина Цілик та Наталка Ворожбит, драматург Андрій Бондаренко, журналістка й письменниця Тамара Дуда (відома під псевдонімом Тамара Горіха Зерня). 

У першому Інституті минулого року ми мали 30 учасників з НУО, які вже почали робити проєкти в цьому напрямі, більшість була з України, тоді вони тільки починали. А цього року вони вже представили свою роботу. Наразі ми готуємо до видання книгу з їхніми напрацюваннями.

Свідчення війни в Україні: вектори рефлексії та практики документування. 2-й Літній інститут усної історії, 12-16 червня 2023, Краків. Джерело 

Там також відбувся перегляд документального фільму “І прийшла до нас війна”, ініційований мною та створений у співпраці з режисером Кшиштофом Кшижановським. Фільм знято у 2021 році, стрічка розповідає про початок російсько-української війни, в основу лягли усноісторичні інтерв’ю з вдовами загиблих солдатів, а також матеріали з фронту. 

Думаємо вже про наступний Інститут Witnessing the War in Ukraine, який буде присвячено свідченням про воєнні злочини, які збираються для юридичних цілей. 

У червні 2023 року я відвідала захід у Львові в УКУ, який зібрав понад 100 записувачів свідчень війни. Це вражає і говорить про те, яка є велика потреба в тому, щоб фіксувати цю пам’ять зараз. 

Крім того, Фонд “Добра воля” та Українська асоціація усної історії також стали ініціаторами проєкту створення Українського громадського архіву усної історії. Перший етап цього проєкту був розпочатий ще у 2017 році, який надалі розвиватиметься і буде доступний на сайті Української асоціації усної історії. Проєкт співфінансується Польсько-Американським Фондом Свободи в рамках програми RITA – «Зміни в регіоні», яку реалізує Фонд «Освіта для демократії» (Варшава).

Уже маємо там понад 20 архівів. Будемо запускати також пілотний проєкт з навчання для організацій щодо громадської архівістики. 

— А які витоки усної історії та громадської архівістики в Польщі?

— Усна історія в Польщі виросла із неурядових організацій, тільки потім цим почали займатися академічні кола. В Україні ж було навпаки — усною історією в 90-х роках почали займатися історики, академіки, вона майже взагалі не існувала в неурядовому секторі. А зараз, після російського вторгнення, усною історією почали цікавитись всі, почали масово записувати. Це важливо, це потрібно робити.

Є зараз активний рух громадської архівістики. Громадська архівістика — це не лише усна історія. Ми, з однієї сторони, маємо державні громадські архіви, і тут все зрозуміло, а з іншої сторони, маємо певні приватні колекції. А всередині є те, що, наприклад, збирають громадські організації, бібліотеки, школи, організації та підприємства. Це — документи, фотографії… І це може бути навіть на локальному рівні.

У Польщі громадська архівістика розвинулась досить незвично — можна сказати, що так масштабно все пішло з однієї ініціативи, якою почав займатись Fundacja Ośrodka KARTA. 

Колись у Польщі діяло товариство, яке займалося мемуарами — вони багато років поспіль оголошували конкурси на різні спогади людей. Назбиралося багато такого матеріалу. І коли товариство завершило свою діяльність, будинок, де зберігався весь цей матеріал, було продано, а всі документи викинуто. Хтось з місцевих небайдужих зателефонував до Fundacja Ośrodka KARTA, щоб вони ці матеріали забрали.

Оскільки було і багато малих локальних архівів, якими ніхто не займався, то в фундації вирішили створити першу веб-сторінку “Відкрита система архівації”, на якій кожна організація, тримач архіву, може відсканувати свої документи, або, якщо не хоче передавати в публічний доступ, може подати інформацію про себе та свої документи. На сайті є навігація за ключовими словами, це величезна допомога для дослідників. 

Це спочатку діяло при Fundacja Ośrodka KARTA, а потім з’явилась ініціатива зі створення Центру громадської архівістики, який є державною установою, у відомстві та за фінансування Міністерства культури та національної спадщини Польщі. Установа хоч і державна, але вона займається цими архівами, піклується про веб-сторінку, також організовує й навчання по всій країні, щоб інформація, яка потрапляє на сторінку, була уніфікована, щоб громадські архівісти мали розуміння, як працювати з цим. Наразі ця відкрита веб-система налічує понад 700 громадських архівів зі всієї Польщі різного обсягу.

— Ви згадували, що знайомі з українською діаспорою в Нью-Йорку і неодноразово приїздили до них. З якою метою? 

— Я пишу дисертацію про досвід українських дисиденток 60-80 років. Я встигла до пандемії записати 21 інтерв’ю з жінками-дисидентками, які ще були живі, а це покоління народжені ще в 30 роках минулого століття… 

Наприклад, із дружиною та сестрою Василя Стуса, з дружиною Євгена Сверстюка, Марією Гель, Раїсою Руденко, з дружиною Олеся Бердника, багато відомих прізвищ. Я дуже рада, що я це встигла. Декого з них вже нема, або втратили здоров’я. 

Ці розмови — підстава мого дослідження, я хочу писати про опір та суспільну підтримку в біографічному дослідженні жінок-представниць дисидентського руху. Власне про дисидентський рух в Україні вже чимало є досліджень, але це здебільшого про чоловіків та лише про кількох жінок є праці. Про решту мало відомо. А вони виконували велику роботу, бо чоловіки сиділи в тюрмах, а жінки робили велику справу, не тільки передавали передачі з їжею, вони робили самвидав, вони зустрічалися з іноземними журналістами, передавали інформацію, вони вивчали юридичну справу, бо не могли отримати допомогу юристів, тому самі вивчали. Водночас вони творили й групу підтримки для себе. Це була неймовірна справа, і про це мало хто знає, вже багато очевидців пішло… 

Чому Нью-Йорк? Тому що діаспора в США та Канаді дуже допомагала дисидентам, особливо у 80 рр. Я вирішила, що треба поїхати в Нью-Йорк і дізнатись на місці, як це відбувалось, як діаспора допомагала. У Нью-йорку є Наукове товариство Шевченка, яке має багато документів. Я була вже там двічі, познайомилась з людьми, які мені допомагають. І знову скоро вирушаю туди.

Так, вони мене представляють як українку, яка приїхала з Кракова. Вони дуже гарно мене прийняли, опікуються. 

Я намагаюся якомога ширше розповсюджувати знання про Україну, українську культуру та історію, щоб, особливо в західному світі, люди усвідомлювали її відмінність від “русского мира” та приналежність до європейської цивілізації i європейських цінностей.

Ця розмова продовжує серію публікацій на Громадському Просторі — про підтримку України та українців в Польщі, зокрема після повномасштабного вторгнення рф, про важливі польсько-українські ініціативи та надзвичайну громадську синергію, яка употужнює коло активностей та партнерства Польщі та України.