Олена Данілова про міжсекторну синергію: вибудувати довіру — це довгий шлях і багато роботи

Громадський Простір

Пошук синергії між секторами — є актуальним вчора, сьогодні і буде актуальним завжди. В чому секрет успішної та гармонійної співпраці таких різних, часом зовсім не схожих людей, сфер, проектів? Як завдяки різносекторній взаємодії, коли ми єднаємо громадських активістів, владу та бізнес, зростити свою організацію та громаду в цілому? Зрештою, цілу країну! Все починається з довіри, яку треба плекати довго і ненастанно — переконана  Олена Данілова, голова правління Фонду громади “Подільська громада” з Вінниці, яку ми зустріли під час Форуму “Від ідеї до успіху. Місцеві ініціативи змінюють життя українських громад” від спілки “Громадські Ініціативи України”. Про це, власне, й наша довкола-синергетична розмова. 

 

 

“Подільська громада” – є Фондом громади міста Вінниці, який активізує громаду та об’єднує її зусилля/ресурси для вирішення актуальних потреб, шляхом розвитку культури благодійності/філантропії та реалізації благодійних програм на засадах рівноправного діалогу, відкритості та прозорості. Уся робота фонду направлена на те, аби кожен і кожна почувались комфортно у  місті Вінниця, аби всі мали можливості реалізувати себе у професійній-творчій-волонтерській-іншій сфері, аби місто зростало і розвивалось. Нині Фонду вже 13 років. 

Кілька важливих цифр з життя Фонду:

12 років роботи в громаді — це:

• 55 733 881 грн залучених коштів
• 1 281 555 загальний грантовий бюджет
• 186 донорів-бізнес партнерів
•  82 наданих гранти
• 5 корпоративних фондів

Як виплекати міжсекторну синергію: громадські організації-влада-бізнес

Синергія — це дуже важлива річ. Але, можливо, вона потрібна не для всіх організацій. Нам, як Фонду громади чи тим організаціям, які хочуть розвивати громади, об’єднувати і робити щось спільне — синергія точно потрібна. Шукайте точки дотику. Влада змінюється, але наразі — ці люди обрані, вони є на цій території. Тому потрібно шукати, що є між вами спільне.

У нас немає ніяких коштів від влади, ми благодійний фонд. Але ми завжди шукаємо, що би можна було зробити так, як організувати проект таким чином, аби в ньому була певна участь влади. Наприклад, коли ми в школі робили ліфт — ще декілька років тому у нас не було жодної школи, адаптованої для дітей з інвалідністю, для діток на візку — і тоді ми міркували, що робити, то зрозуміли: треба йти до влади, щоб вони зробили кошторис, розробили саму шахту, а на ліфт. На кімнату розвантаження, на нівелювання порогів — то все ми будемо шукати ресурси спільно з бізнесом. Це такий проект про колаборацію, про синергію, тому що все так і відбулося — влада зробила шахту, розробила документацію, бізнес нам дав кошти, ми змогли зробити ліфт. Ми залучали ці кошти різними шляхами, вони і від бізнесу.

Ми зрозуміли, що громада теж має знати про те, що ось є доступна школа і що люди теж мали би вкластися в цей проект. Тоді ми організували концерт для громади, за участю гуртів ТіК, Скрябін, які для нас виступали. Люди вже знали, що коли вони купують квитки, то це все повністю буде йти на адаптацію цієї школи. Саме так і відбувалася синергія в цьому проекті. 

Зазвичай, ми намагаємося так робити в кожному проекті — шукати ось ці точки дотику. Тут важливо поговорити про прозорість і партнерство. Ми завжди звітуємо. Все, щоб ми не робили, які б кошти не прийшли — ми показуємо, куди вони були спрямовані. Ми вже пережили той момент, коли говорили, що це “якийсь піар”, адже розуміємо, що тільки так формується довіра. Поки не буде цього довірчого фундаменту, то навряд чи щось відбудеться. 

Так само, коли ми працюємо з бізнесом, завжди намагаємося долучати його представників до процесів, які відбуваються. Навіть якщо нам кажуть: “Я не хочу, я не маю часу, не маю можливостей”, але ми завжди пропонуємо цю опцію. Наприклад, якщо ми організовуємо конкурс грантів, беремо кошти від бізнесу для громади, то ми завжди запрошуємо представників бізнесу до конкурсної комісії, тобто вони бачать, які проекти подаються. Ми завжди перед ними звітуємо, скільки хто подав, хто переміг, що в результаті. І це забирає час. На це дуже часто громадські організації раніше не звертали увагу. Взяли гроші, звичайно, подякували та й все на цьому. Зараз ми намагаємося тримати цей контакт до самого кінця і потім перетворювати його на інші проекти, продовжувати цю співпрацю.

Тому тут головне — це партнерство, прозорість, звітність.

Завжди є проблеми, але дуже важливо їх проговорювати. Адже це все — люди — незалежно, це влада чи бізнес. Вони все дуже добре розуміють. 

Тобто вміти говорити прямо, як дорослі люди?

Так. Справді, як дорослі люди. Вміти говорити відверто. Про все говорити чітко, зрозуміло — це теж важливо. Коли ми, громадський сектор, щось робимо, закохуємося в певну ідею, в певний проект, то іноді забуваємо про чіткість. Починаємо захоплено й емоційно забарвлено розповідати, як це класно, а ось для чого цей проект?.. Більше якихось цифр, більше про результат — має бути більше заточеності на чіткість. 

Довгочасна довіра: як вона будується?

Це такий довгий процес. Наприклад, якщо ми хочемо піти до бізнесу, то у нас є ціла процедура. Аби вони нам дали кошти на стипендіальну програму чи на ще щось корисне. До прикладу, перед цим ми організовували аукціон проектів, де робили майданчик для бізнесу, запрошували їх. Вони дивилися на ідеї, які презентували громадські організації, і голосували грошима за те, яка ідея їм подобається.

Але зараз ми усвідомлюємо, що це — другорядне. Першочергове — це створити майданчик, куди може прийти бізнес і навіть поспілкуватися між собою, побачити, що туди прийшли ті, кого в місті, області поважають: якщо вони з нами, це означає, що до організації можна придивитися. Далі аукціон, ми їм, знову ж таки, прозвітували або написали. Вони розуміють, ми не просто кудись забрали гроші і зникли. Ні, ми прозвітували, далі надсилаємо запрошення ще кудись. 

Вибудувати довіру — це довгий шлях і багато роботи. 

…Набратися терпіння і не очікувати, що все прийде відразу?

Так, терпіння. І плюс варто створювати ось такі майданчики, де вони будуть бачити результати роботи. Бо якщо вам здається, що ми щось робимо і про це всі знають, то це ж зовсім не так. Який би це класний проект не був, про нього треба розповідати.

Наприклад, ми працюємо тринадцять років. У нас бувають великі бюджети, навіть 13 мільйонів — тобто для міста і де 67% залучено саме місцевих ресурсів — це доволі багато. І, видавалося би, що про це мають знати всі! Коли почалася пандемія, ми сфокусувалися на програмі “Стоп вірус”, куди всі давали кошти, і ми теж залучили 4 мільйони гривень. Ось тільки після цього нас побачили медики. І зараз вони вже беруть участь у наших конкурсних програмах, стипендіальних… Надсилають нам пропозиції разом подаватися на проекти. Вони говорять: “Ми чомусь вас раніше не знали”. Але це ж ті люди, які живуть в місті — нам видавалося, що вони нас мали би знати!

З чого почати вибудовувати стосунки організаціям-початківцям?

Мають бути чіткі пропозиції. Коли готуємося, маємо розуміти, для чого цей проект. Дуже важливо розуміти, що цей проект чи ідея не мала б належати лише цій організації. Варто усвідомлювати, що це потреба громади. Я зараз більше говорю в контексті розвитку громади — якщо організації хочуть більше цим займатися. Маємо розуміти, що ця ідея ще комусь потрібна.

Далі — долучати максимально багато зацікавлених сторін. Не потрібно закриватися. Не позиціонувати це так, що це тільки мій проект і я буду його реалізовувати. Що більше людей до нього долучиться, то краще. Всі й так будуть знати, що це ви його зробили, що з вас почалося. Але у великому колі він більше стане дотичним, він справді стане громадським, міським — таким, яким люди полюблять. 

Тому — чим більше чіткості, більше залучення, і більше прозорості (бо цього дуже не вистачає в нашому часі) — тим краще. Бо іноді ставлять скриньку, збирають кошти, і, знову ж таки, після цього не звітують. А варто про це говорити. Навіть якщо там зібрано 300 гривень, все одно потрібно громаді сказати, що завдяки цього заходу ми залучили ось ці невеличкі кошти. Це ще раз про чіткість, прозорість і пошук точок дотику.

Взагалі варто розкласти ось так свої карти в тому місті, в тій громаді, в якій живуть люди, аби зрозуміти, хто у чому сильний і як оце поєднати, як можна зробити щось спільне. Це все можна робити. Це надає більшої сили і ваги самому проекту і організації — коли довкола неї більше людей, це цінніше. 

Пандемічний рік: як у Вінниці гуртувалися на протидію кризі?

Волею-неволею, через те, що ми Фонд громади, ми стали тим майданчиком, куди давали кошти всі, хто міг — і громада, і бізнес, і влада скеровувала всіх на своїх брифінгах, озвучуючи, що “у нас є Фонд громади, будь ласка, їм давайте”. Але в той же час, ми бачили, що волонтери гуртуються, було багато різних видів допомог, яку ми надавали. Ми спільно, не важливо, чи дружили до того чи співпрацювали, розробили таку базу даних, в якій бачили, хто куди їздить, в які лікарні, хто скільки передає…

Для мене це стало одним з найцінніших уроків, які подарував COVID-19. Ми розуміємо, що навіть якщо в чомусь розходимося, навіть по цінностях не збігаємося, але ось зараз ми стоїмо на межі порятунку людей і можемо бути всі разом. Всі разом працюємо і показуємо, чим займаємося, щоб не було дубляжу. Тут теж спрацювала якась прозорість і чіткість, громада може об’єднуватися, навіть якщо вона раніше цього не робила. 

Було багато історій, коли нам приносили просто рукавички чи 50 гривень — це речі “до мурашок”, коли люди включалися дуже активно. Пандемія подарувала нам дуже багато таких історій. Так само, коли нам одна з фірм подарувала 3,5 тони цукерок для медиків… Але нам з цих 3,5 тон треба було зробити 3,5 тисячі пакуночків по кілограмах! У нас в команді працює чотири людини. Зрозуміло, що ми це не осилимо. До нас приєднувалися і представники ЗМІ, і муніципальна влада, і бізнес — всі приходили і всі разом пакували. Так, ми про це говорили: “допоможіть нам”, вони приходили. 

Меседжі для тих, хто діє в кризові часи

Зараз насправді такий час можливостей… Навіть якщо видається, що менше фінансів, що всі потомилися, то це не так. Зараз громади щось хочуть робити. І в маленьких громадах прагнуть активностей. Всі люди хочуть об’єднуватися. Але дуже не вистачає цих лідерів думок, які готові відповідально нести свою ідею, гуртувати навколо себе і не боятися цього. Є дуже багато хороших, ціннісних людей, але вони мають страхи: “я згуртую, а потім щось не так вийде”.

Точно не потрібно боятися, а брати й робити. Якщо ви знаєте, що це принесе користь громаді,  не варто боятися. 

…………………………………………………………………..

Розмову вела Любов Єремічева
Фото Віталія Ніщименка