«Щедрик» — це не лише мистецька, але й політична історія України

24 травня 2019 року у Мистецькому Арсеналі було презентовано видавничий проект до 100 років культурної дипломатії України — книги «Культурна дипломатія Симона Петлюри: «Щедрик» проти «русского мира». Місія Капели Олександра Кошиця (1919-1924)». 

Тіна Пересунько:
«Щедрик» — це не лише мистецька, але й політична історія України

Авторка книги і кураторка проекту 100 років культурної дипломатії України наукова співробітниця Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, Тіна Пересунько, відзначила: «У книзі ілюструється не лише мистецька, але й політична історія України. «Щедрик» було визнано шедевром Миколи Леонтовича з чіткою прив’язкою до України і композитора ще у 1920-х роках у країнах Західної Європи, Північної й Південної Америки. У книзі зібрані «Щедрики» — польською, французькою, німецькою, англійською, нідерландською, фламандською, іспанською, португальською мовами. Лише через 15 років український «Щедрик» стане американською колядкою «Carol of the Bells». Українська Республіканська Капела під орудою Олександра Кошиця потрапила за кордон завдяки свідомій політичній стратегії Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри — заявити про Україну в світі засобами мистецтва, вибороти державну незалежність від Росії. Капела — підпорядковувалась і фінансувалась з боку зовнішньополітичного і культурного відомств УНР. Це був перший державно-інституційний проект культурної дипломатії в історії модерної України. Чисельні згадки про Міністерство культури та мистецтв УНР у світовій пресі свідчать про інституційну спадщину культурного відомства України в галузі культурної політики. У планах – видання багатотомної серії джерелознавчих студій з історії культурної дипломатії України».

Ігор Гирич:
«Усі думали — Україна — це частина російського питання. Як це можна було перемогти? Лише доказавши свою культурну ціннність. І це зрозумів Петлюра»

«Нам треба перемагати дуже негативну інерцію і погану традицію, коли на Україну дивляться лише під кутом зору її збройних змагань, а не оцінюють її культурні вартості, — зазначає доктор історичних наук, завідувач відділу джерелознавства нової історії України Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Ігор Гирич.

Про Кошиця було відомо, але ми не знали, що гастролі капели здійснювались за державний кошт на доручення Петлюри. Але ж про Петлюру не можна було говорити нічого доброго. Кошиць теж був на державній посаді, як і усі члени капели. І ніби документи були дозволені, але не було суспільного запиту. Треба був новий час для того, щоб по-новому подивитися на цю історію. 

Почали займатись культурною дипломатією нового часу, ідеї спершу були такі — нам треба вчитися у Заходу культурній дипломатії, американській, польській. Але навіщо американцям культурна дипломатія, якщо вони мають велику колосальну армію. Маючи таку потугу, їм дипломатія культурна не потрібна. Культурна дипломатія потрібна слабким. Таким як ми. І цю культурну дипломатію зрозумів найкраще Симон Петлюра.

Я не згоден, що культурній дипломатії 100 років. Їй насправді набагато більше років. І коли ми згадуємо Проспера Меріме і його книжки про козаків чи Шерера, який писав першу історію України, то ми не повинні забувати, що вони з’явилися саме тому, що була перша політична українська еміграція Пилипа Орлика, яка власне й зацікавила світ Україною.

Але світ України у 1917 році не знав і це була одна з причин нашої поразки. Світ знав польське, чеське питання, російське питання, само собою. Усі думали — Україна — це частина російського питання. Як це можна було перемогти? Доказавши свою культурну цінність, особливість. І це добре зрозумів Симон Петлюра, якого ми звикли сприймати й досі через подачу ворожих сил. 

Юрій Смолич написав книжку «Мир хатам, війна палацам», де Петлюру подано безграмотним, який випадково став державним діячем. Але ця людина була чудовим критиком і залишила масу прекрасно написаних філософських і мистецтвознавчих статтей. Це був визначний політичний діяч, який розумів, що через культуру нас може зрозуміти в світ.

ДРУГЕ. Ми думаємо, що капела — це лише Кошиць і співаки. Насправді через капелу ми побачили задіяність у цій акції практично усіх визначних культурних діячів України часів Української Ревоюції 1917-1921 років. Ви відкриєте книгу і побачите — і Михайло Грушевський, і В’ячеслав Липинський і Павло Скоропадський. Це люди, які писали про Капелу і були на її концертах. Євген Чикаленко. Павло Зайцев — ми його знаємо, як видатного шевченкознавця. Але ми не знаємо, що саме він був одним з керівників цієї капели як помічник міністра культури (Уповноважений у справах мистецтв та національної культури УНР). Той же Максим Славінський, якого знають як визначного політичного діяча, як перекладача разом з Лесею Українкою творів Гейне, але ми не знаємо, що і він був пов’язаний з цією Капелою. Володимир Січинський — видатний наш історик архітектури, один з найкращих мистецтвознавців — він виявляється був кур’єром цієї Капели. Віктор Андрієвський, видатний наш діяч — теж був пов’язаний з капелою. Якщо ви подивитесь цю книжку, то побачите сотні і сотні імені, і це говорить про те, на скільки ця капела важлива в культурі часів Української Революції. 

ТРЕТЄ. Зверніть увагу — це збірник документів. Отак збірники документів треба видавати. Якщо ви побачите традиційні збірники документів від радянських і до наших часів — то це голий текст документу, який фактично на два-три речення і цікавий для широкого загалу. А решту — зрозуміють тільки фахівці. Ні фотографій, ні ілюстрацій, ні подачі. Це перший збірник документів, який розрахований на широкий загал. Тут подано 1300 фотографій, портрети усіх українських діячів, фотографії будинків, в яких виступала Капела. Тут дуже цікаві автографи. В цій книзі маса автографів Петлюри, листи — і все це змонтовано. Робота монтування книжки була дуже складна. Це ніби збірник документів. З другого боку це авторська робота. І важливо додати, що ця книжка може бути використана і науковцем, і освітником, і не просто дослідником та істориком, але й усіма, хто цікавиться історією України. Отакі книжки ми повинні видавати. І за такими збірниками і книжками майбутнє.

Наш Інститут займається тим, що видає Універсали Гетьманів, літопис УПА, творчу спадщину Липинського, Грушевського. І я думаю, що цей напрямок — «творча спадщина Капели і наша державна культурна політика 1917-1921 років — за цим велике майбутнє».

Наталія Маковська:
«Я побачила нового для себе Петлюру»

«Вдячність за проект. Це досі маловідома історія України. Але вона задокументована, вона об’єктивна, вона правдива — і ми її не знали. Я побачила в цьому державотворення. І ще — я побачила нового для себе Петлюру, 140 років якого ми зараз відзначаємо, — говорить доктор історичних наук, заступниця директора Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, Наталія Маковська.

Я думаю, що мало хто знає, що Петлюра, якого ми уявляємо у першу чергу військовим і політичним діячем — що це він видав геніальну ідею розказати про Україну мовою пісні. І все це є у нас, усе це — наше надбання, і ми про це не знали. Більшість з цих документів не були доступні. Вони не були секретні, але радянська влада мала таке право — три рядки на мовчання на документи, які не подобались. І тому в радянських архівах був спеціальний режим зберігання, куди ці справи спокійно переносились. Вони наче були, і наче їх і не було. І тільки зі здобуттям незалежності велика кількість документів була розсекречена в державних архівах у 1988-1989 роках. А до 1992 року основна маса була відкрита. 

Ми, історики, збираємось між собою на круглих столах, щось обговорюємо, дискутуємо. Але віддати все це широкому загалу, залучити до цього молодь — поки нам це не вдавалось. І я дуже сподіваюсь, що цей проект, результат якого ми сьогодні бачимо, сприятиме залученню нових, молодих, активних людей до роботи в архівах — і це зможе зробити для нас дуже важливу справу. Ми зрозуміємо хто ми є, що є для нас Україна і як будувати українську державу».

Наталія Мусієнко:
«Запропоновано організувати міжнародний конкурс студентських робіт з культурної дипломатії»

«Проект шикарний — академічний, науковий, дослідницький, культурологічний, з чітко окресленою державницькою позицією. Згуртовано науковців, громадських діячів, політиків, які готові його продовжувати і урізноманітнювати, — наголошує кандтдат філософських наук, Голова Правління «Українське Фулбрайтівське Коло», наукова співробітниця Інституту проблем сучасного мистецтва НАН України, Наталія Мусієнко.

Обговорювались інституції, які займаються культурною дипломатією в Європі. Важливою інституцією, яка займається культурною дипломатією в США — є програма імені Фулбрайта. Хочу представити ініціативу асоціації її випускників, українських вчених, які отримали фахову едукацію в США і сьогодні продовжують співпрацювати в рамках культурної дипломатії. 

Надихнувшись проектом Тіни Пересунько, запросивши її на спецзбори, було запропоновано організувати міжнародний науково-теоретичний конкурс студентських робіт саме з культурної дипломатії. Програма конкурсу вже затверджена. І саме асоціація випускників Програми імені Фулбрайта в Україні представить невдовзі цей конкурс для того, щоб залучити, як вірно сказали, молодих дослідників для вивчення цієї теми. Саме через міжнародний конкурс ми сподіваємось залучити до вивчення цієї теми широкий загал».

Ганна Гопко:
«Яка місія культурної дипломатії України 2019-2024 років?»

«Вдячність за проект, зокрема і від тих людей, які сьогодні вже не з нами, але розуміють цінність історії боротьби України за своє місце в геополітиці, зокрема інструментами дипломатії і музики. І коли ти читаєш про те, як українці мандрували «від народу до народів», як вони «прийшли і перемогли», як боролися за те, щоби весь світ визнав нашу державність і незалежність, то проводиш певні паралелі, — розповідає кандидат наук із соціальних комунікацій, Голова Комітету Верховної Ради України у закордонних справах, Ганна Гопко.

Книга має назву «Місія Капели 1919-1924 років». А яка місія культурної дипломатії України 2019-2024 років? В умовах реальності з президентом Зеленським і тим, що скоро у нас буде новий склад парламенту. Розуміємо на скільки українській дипломатії буде непросто, як і 100 років тому УНР було важко виборювати своє місце за державність в умовах тоді більшовицької агресії, а зараз кремлівської навали.

Ми правильно говоримо — що українській культурній дипломатії понад 1000 років. Київська Русь, Анна Ярославна. Багато інших прекрасних моментів. Але найважливіші серед них — коли у нас була державність, і ми мали її укріпити, легітимізувати. Як написано в цій книжці «культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності» (віденська преса про концерти капели). 

Дуже важливо, щоб ми і сьогодні знайшли правильні інструменти донесення до світу, і саме культурними засобами, чому Україна виборює своє суверенне право мати власну історію, культуру, традиції. 

Вдячність дуже багатьом депутатам, а також представникам громадянського суспільства, які допомагали нам ухвалювати закон про декомунізацію. Аби більш, ніж 50 тисяч вулиць були перейменовані з імен кагебістів на Шевченка, Івана Павла ІІ, на просто вулицю «Щастя» — замість Леніна. Декомунізація — це обов’язок, який ми здійснили, і важливо, щоб ніхто його не відкатав назад.

Ми також боролися за те, щоб більше української музики звучало на радіостанціях, щоб витіснити шансон і «русский мир», який щодня осідав в мізках наших дітей. І ми добились, що 50% музики звучить українською, а українські співаки опинились в ефірах замість андеграунду. Так само — закон про мову. 

За ці 5 років ми створювали інститути, аби культурною дипломатією займались не волонтери, а держава. Щоб це була частина свідомої політики, як це зробив Петлюра — виділивши кошти, запланувавши гастролі країнами, маючи унікальний «Щедрик». 

Ми створили Український Інститут, виділили для нього кошти, і це теж було одним із завданням комітету — створити інституцію, яка б займалась ефективно культурною дипломатією на рівні держави. Подивимось як він буде справлятися, як відкриє осередки у Варшаві, Австрії, Парижі, Берліні. Щоб ми могли представляти Україну на рівні Британської Ради, Гете-Інституту, Французького культурного центру. Нарешті і ми до цього дійшли.

Ми дуже боролися за роботу Українського інституту національної пам’яті. І Володимир В’ятрович працює в режимі надзусиль. Ми створювали Український культурний фонд. Ухвалювали закон, щоб сучасні митці мали можливість отримати державне і грантове фінансування, створювати конкурентний продукт. Український інститут книги, аби витісняти російський продукт. 

Тому маємо оптимістично дивитись у майбутнє, але усвідомлювати загрози. І реванш, про який сьогодні усі говорять, залежить від нашої суспільної здатності. Здатності розуміти, як популяризувати, зокрема, і «Щедрика» – для молоді, для підлітків. Як використовувати сучасні мережі, «інстаграми» і «геймси» для того, щоб і там просувати якісну культуру. 

Мені дуже сподобалась одна цитата з книги — «ці люди мають високу концепцію краси». Українці дійсно мають високу концепцію краси. Не попсу, коли президент говорить «чуваки» — а високу концепцію краси. І ми не повинні понижувати планки. Навіть якщо нас буде меншість і не матимемо шансів перемогти відразу, ми повинні грати в довгу.

Українці, як нація – політичні марафонці. Ми вже тисячу років намагаємося вибороти свою державність. І тепер на 28 році назележності ми так само боремося за укріплення нашої геополітичної субєктності — і для цього нам потрібна культурна дипломатія. Щоб ніякі «95 квартали» зі «слугами народу» не домінували. А домінували приклади краси, якою є наш «Щедрик». Адже музика, що протрималась більше 100 років — це вже вічність. А шансони — прийшли і пішли, їх ніхто не пам’ятатиме. Тому завдання дипломатії — створювати вічність, тому що Україна — назавжди, навічно!».

Читайте також: Тіна Пересунько: «Щедрик» до нас приходить не з культурної дипломатії Петлюри, а з голлівудських фільмів