Ринок праці України та міграція: в пошуках трудових резервів

Що чекає український бізнес в умовах масового виїзду українців на роботу за кордон та чи є ліки проти нестачі трудових ресурсів – вихід з непростої ситуації, яка склалась на ринку праці України шукали учасники круглого столу “Ринок праці України та міграційні процеси: у пошуках розв’язання проблеми дефіциту робочих ресурсів”.

Організатором заходу виступив БФ “Право на захист”.

Міграція – процес, який не зупинити

Жоден державний орган не в змозі сказати, скільки українців станом на сьогодні легально та нелегально працюють за кордоном. Так, влітку цього року міністр соціальної політики Андрій Рева, посилаючись на дані Державної прикордонної міграційної служби назвав офіційну цифру в понад 3 млн осіб. Мова йде виключно про тих людей, які перебувають на роботі за межами України постійно – без врахування тих, хто виїжджає на сезонні роботи.

Наслідком таких міграційних процесів став кадровий голод в робітничих та виробничих сферах: попит на цих спеціалістів за кордоном та інший рівень зарплат просто “вимивають”  робочу силу з України. І процес цей, на жаль, не має зворотної дії.

Кадровий голод як наслідок росту?

Тим не менш, українська економіка розвивається. І як доводять результати дослідження ринку праці в Київській та Харківській областях, проведеного GfK восени цього року на замовлення Благодійного Фонду “Право на захист”, бізнес зафіксував позитивну динаміку росту і в цьому році, і планує не втрачати оберти в році наступному.

За словами Анастасії Шуренкової, старшої дослідниці відділу стратегічних досліджень, Ipsos(GfK), згідно з проведеним опитуванням третина українських компаній відзначають зростання чисельності персоналу за останній рік – і 83% з них пов’язують це, перш за все, з розширенням бізнесу. А 38% респондентів очікують, що і в наступному році кількість працівників на їхніх підприємствах в наступному році збільшиться. При цьому найбільший попит в українських роботодавців спостерігається на представників робочих професій та водіїв – тих, хто найчастіше їде шукати щастя та високої зарплати за кордон. Тож, як зазначила під час презентації результатів дослідження Анастасія Шуренкова, компанії змушені розглядати інші джерела трудових ресурсів, аби закрити свої вакансії. Якщо ще вчора більшість українських роботодавців не мали жодного уявлення про таку категорію потенційних робітників як біженці і шукачі притулку, то сьогодні понад 40% з них готові взяти цих людей на роботу. Звісно, за умови якщо останні відповідають кваліфікаційним вимогам.

Біженці як трудовий резерв: чому це не працює

Здавалось би ось він – кругообіг трудових ресурсів в світі: українські заробітчани “заміняються” на ринку праці України мігрантами з інших країн… Та, на жаль, не все так просто. Як зазначила Анастасія Бондаренко, правовий аналітик Благодійного Фонду «Право на захист», наразі в Україні склалась дуже непроста ситуація з працевлаштуванням біженців та шукачів притулку. Чинне законодавство практично унеможливлює прийом на роботу останніх. “Шукачі притулку формально мають можливість влаштуватися на роботу, але фактично реалізувати це своє право в них немає шансів”, – зауважила Анастасія Бондаренко.

Проте не тільки недосконалість законів в цій галузі стають на перешкоді працевлаштуванню біженців, з одного боку, та зменшення дефіциту робочої сили на ринку, з іншого. “Ксенофобія, стереотипізоване ставлення роботодавців до іноземців залишаються одними з найбільших перешкод до працевлаштування біженців, осіб, які потребують додаткового захисту та шукачів притулку, – відзначила Валерія Михалко, бізнес-консультанта БФ «Право на захист». – 58% шукачів притулку та 39% біженців і осіб, які потребують додаткового захисту, назвали небажання роботодавців брати на роботу іноземців однією з найрозповсюдженіших проблем, які вони зустрічали під час пошуку роботи”.

На думку Світлани Бутенко, юриста БФ «Право на захист» така реакція частково пов’язана  із незнанням законодавства та небажанням бізнесу ускладнювати процес підбору персоналу. “Ми постійно говоримо про те, що біженці та особи з додатковим захистом працевлаштовуються у такому ж порядку, як і громадяни України. Інша ситуація з шукачами притулку. – сказала Світлана Бутенко. – Для їхнього працевлаштування потрібно отримати дозвіл як для іноземців, надати проект трудового договору, де необхідно вказати, що роботодавець в змозі платити їм зарплатню в розмірі 10 мінімальних зарплат, продовжувати цей дозвіл кожного разу із продовженням довідки про звернення за захистом”. Тож навіть якщо працедавець дуже зацікавлений в робочих ресурсах, він швидше продовжить пошуки, ніж буде долати такі перешкоди.

Про ще одну, але суттєву перешкоду на шляху інтеграції біженців та шукачів притулку розповіла Олена Барчук, Соціальний консультант, БФ “Рокада”. Мова йде про культурну адаптацію. Доступність мовних курсів, можливість отримати сертифікат державного зразка – запорука подальшої успішної соціальної та трудової інтеграції цих людей. В цьому мають бути зацікавлені обидві сторони: і самі біженці, і українське суспільство. Адже за таких умов люди зможуть знайти роботу, годувати себе та свої родини, сплачувати податки до бюджету нашої країни.

Міжнародний досвід: як це в них? 

Як доводить досвід європейських країн, такий сценарій – це не область фантазій. За умов адекватного підходу до питання інтеграції біженців можна створити ситуацію, в якій виграють всі.

Як зазначила під час круглого столу Альона Ляшева, аналітик, яка вивчає проблему інтеграції біженців у світі, наразі Україна  не може використати досвід країн з високим рівнем економічного розвитку та життя. Таких, наприклад, як Данія. Там діють спеціальні державні програми, які фінансуються з держбюджету. Одна з них – субсидійоване стажування біженців і шукачів притулку. Механіка її реалізації проста: держава платить зарплату людині, які протягом певного часу працює волонтером в компанії. Це дозволяє біженцям не тільки забезпечити власне існування, а й отримати досвід, соціальні навички – і потім знайти постійну роботу. Та все це вимагає державних фінансових ресурсів, яких в нас немає.

Тож Україні кориснішим може бути досвід Італії, яка після фінансової кризи не має ресурсів на реалізацію великих соціальних програм. Тому там була запроваджена інша схема: розв’язання проблем інтеграції біженців було переведено з державного рівня на муніципальний. Тож сьогодні в Італії діють локальні програми інтеграції: з урахуванням потреб бізнесу конкретного регіону та інтересів самих біженців. Можливо, саме цю схему можна було б адаптувати під українські реалії.

На правах висновку

Скільки часу знадобиться українській владі та бізнесу, щоб зрозуміти, що ми в межах власної країни маємо всі ресурси, або виправити ситуацію з кадровим дефіцитом, тільки для цього потрібно вдосконалити деякі механізми, – сказати важко. Та в наших інтересах зробити це якомога швидше. Як зазначила ще одна учасниця круглого столу Олена Турчин, Радник з питань довгострокових рішень, УВКБ ООН, ситуація зміниться тоді, коли українські роботодавці визнають, що ринок праці України змінився – і очікувати, що вакантні робочі місця заповняться українцями, які повернуться з закордону, марно.