Про жителів, життя, виклики та потреби шелтеру в Коломиї

Велику частину переселенців місто Коломия Івано-Франківської області прийняло в школах та дитячих садочках. Пізніше міська рада, спільно з місцевою спільнотою, відкрила два прихистки, куди й ...

Додано:
ГО СТАН

_DSC7574
Про жителів, життя, виклики та потреби шелтеру в Коломиї

Велику частину переселенців місто Коломия Івано-Франківської області прийняло в школах та дитячих садочках. Пізніше міська рада, спільно з місцевою спільнотою, відкрила два прихистки, куди й переїхали вчорашні мешканці закладів освіти. Розповімо про жителів, про життя, виклики та потреби одного з цих шелтерів.

Знайомство

— Я з Горлівки, але останні два роки жив у Харкові на Північній Салтівці, працював на заводі. Приїхав сюди в середині березня. Думав повертатися, але через знайомих бачу, що там знову жара починається. Тому поки я тут. Вертатися нікуди.

— Я з Луганська. 15-го року переїхала в Попасну, як переселенка. Тепер у Попасній почалися бої, я ледве виїхала. Отримала там осколкову рану. Так ми й катаємося. Ні міста, ні дому… Все розбомбили. Поки ми з дітками зупинилися тут. А як далі, не знаємо.

— Мене звуть Свєта. У мене тут чоловік і в нього інвалідність першої групи по зору. В мене інвалідність другої групи. Ще з нами Міша приїхав. Міша на візку. Ми взагалі з Горлівки, але останні 6 років прожили у Святогірську. Тепер місто захоплене, тож ми приїхали сюди.

Так ми знайомимося. Сидимо за столом із піддонів, що на задньому дворі шелтеру в Коломиї. Люди розповідають свої історії. Кожна особлива, та продовження у всіх подібне: приїхали до Коломиї, де їх поселили в школі чи дитячому садочку. Пізніше перебралися сюди, до будинку на території римо-католицького костелу святого Ігнатія Лойоли. Колись тут був монастир, в радянські часи склад, а пізніше — шкірвендиспансер. Кілька років будівля пустувала,  аж тепер стала прихистком для переселенців. 

На перший погляд, тут зовсім ідилія. Двоповерховий будиночок з червоної цегли. Трава, дерева. Білизна сушиться. Затишно й дуже красиво. Та якщо придивитися ближче, то “історична будівля” —  це не тільки краса й аура одного з найстаріших містечок Галичини. Це ще й низка технічних проблем: із водопостачанням та каналізацією, електрикою, дахом, опаленням. Іноді здається, що будинок кришиться.  Але тут живуть 45 людей і дуже, дуже його потребують.

Староста

Андрій з Бородянки. Пережив там прихід російських військ. Якийсь час пробув у бомбосховищі. Носив людям їжу з розбомбленого магазину. “Колона танків їде, в тебе ціляться. — Розповідає він. — Думаєш, залишишся ти живий, чи ні. Та ми набрали продуктів, води й повезли людям у бомбосховище. А вони голодні. Й ці руки, які вихоплюють пляшки — це було щось  жахливе. Так ми й ходили під танками в магазин, годували людей”.

Евакуювалися, разом з іншими мешканцями, чим тільки могли. Сміттєвозами, пожежними машинами. Таким от транспортом небайдужі й безстрашні люди вивозили жителів з Бородянки.

Зрештою Андрій та його батьки приїхали до Коломиї. Мешканці прихистку обрали Андрія старостою. “І тут та сама робота — каже Андрій, — роздавати людям їжу, піклуватися про їхній добробут”

Староста займається господарськими справами, підказує людям, де на яку допомогу можна зареєструватися, вирішує побутові конфлікти. Допомагає сусідам. Пані Світлана, що має порушення зору, говорить: “Я дуже вдячна Андрієві, бо він дуже про нас піклується, бланки заповнює. Ми ж сліпі, не бачимо”.

Безбар’єрність

Для Світлани переїзди почалися ще 2014 року. Тоді вони з чоловіком виїхали із захопленої Горлівки до Святогірська. Мешкали в санаторії для людей з інвалідністю. Та після 24 лютого цього року війна дісталася й туди.

Подружжю довелося знову тікати й після численних переїздів вони потрапили до прихистку в Коломиї. В кімнаті з ними поселився ще Михайло, з яким познайомилися дорогою. Чоловік пересувається на кріслі колісному. 

Необхідних умов для проживання людей з інвалідністю в прихистку нема. Мешканці радять собі як можуть. Скажімо, в душі для Михайла поставили пластиковий стілець. Але ж старе приміщення не має навіть такого мінімуму, як пандуси, що вже казати про інші принципи безбар’єрності.

Запитуємо Світлану про умови для людей з порушеннями зору, чуємо у відповідь: “Що має бути, та ой-йой… Це повинні бути й переходи, і всякі інше з помітками, щоб бачити доріжки. Цього нема. Я погано бачу, а чоловік не бачить зовсім. Я його й воджу, сам він з кімнати не вийде”. Або ж є в прихистку такий порядок, що мешканці почергово прибирають спільні простори. Кожного дня інша кімната. Світлані це складніше, але від обов’язку відхрещуватись не хоче. Старається, прибирає, як може. “Там (у Святогірську. — авт.) всі люди були однакові, всі з інвалідністю, ніхто не соромився. — Пояснює вона. — Хтось на візку, хтось сліпий, якось воно було. Тут я почуваюся трошки не у своїй тарілці. Люди ж бачать, а я не бачу. Так і прибираю (добре чи погано, ніхто нічого мені поганого не сказав). Але що робити? Якось пристосовуємося. Діватись нікуди, а життя триває”.

Дах і вода

Щоб цей будинок став знову придатним для життя, доклалися представники церковної громади. Ремонтували його своїми руками, за кошти власні, або ж зібрані власними силами. Звісно, в прихистку лишається багато технічних проблем, але видно й багато зробленого.

Санвузли та кухні виглядають найкраще. Тут справді все новеньке, блищить. Кераміка, сантехніка. Ніби, звичайні речі, але на контрасті з “антикваріатом” цього будинку, вони дуже впадають в очі.

На кожному з поверхів є і кухня, і санвузол. На першому, щоправда, душ і туалети в одному приміщенні. Кабінки закриваються лише заслінками й людям це незручно. Дехто, поки миється, чи користується вбиральнею, замикає за собою все приміщення (зважте, що в шелтері мешкає під 50 осіб). З переваг — працюють бойлери і є гаряча вода. Щоправда, тільки на кухні та в санвузлах. В кімнатах умивальники є, але вода тільки холодна. Та й труби там ще старі, проблемні.

З другого поверху сходи ведуть до горища. Щоб діти туди не пхалися, староста Андрій придумав історію, що нагорі живе Граф Шептицький. Але це їх мало не лякає, тому прохід до “заборонених” сходів перекрили старим столом. 

Ми підіймаємося, щоб оглянути дах. Андрій каже, що покрівля протікає і коли дощить — людям в кімнатах крапає. Щоби в цьому переконатися, не треба чекати негоди. Над головою світяться шпари.

Зима

Запитуємо в мешканців, чи розглядають вони можливість зимувати тут, у прихистку. Пані Валентина, мама старости Андрія, каже: “Бородянка розрушена. Це могила. Скажіть, в могилі жить можна? Для мене це страшно”. Пізніше продовжує: “В нашому селищі будинки в аварійному стані, але деякі люди поприїжджали, зайшли туди й живуть. Бо ніде їм жити. А в стінах є тріщини! А як воно буде далі, а взимку? Воно ж може розрушитися. Це ризик”. І це Бородянка, яку звільнили від окупантів 1 квітня, а що казати переселенцям із Рубіжного, Дружківки чи Волновахи, де й досі бої або окупація?

Люди готуються до зими на новому місці. Будинок біля церкви колись обігрівався, вочевидь, п’єцами, але тепер на них сподіватись не варто. Мешканці розповідають, що від відповідальних органів при коломийській міськраді вже приходили підрядники й вивчали приміщення. Обіцяли, що опалення буде. Однак проблема комплексна. У великій частині споруди ще старі вікна. Вони продуваються, що дуже бентежить переселенців.

Робота й дитсадки 

Як і в кожному з шелтерів, у повітрі тут витає проблема працевлаштування, а з нею й необхідність дитячого садочка. З останнім ситуація вирішена тільки частково. При церковній громаді є садок “Янголятко”, але влітку він працює всього 2-3 дні на тиждень. І є, і нема. Якою буде ситуація в цьому, і в інших дошкільних закладах міста восени,  ніхто не може знати напевно. А наразі: “Мами з дітьми не працюють, бо вони з дітьми. — пояснює Андрій, — в нас таких багато”.

Частина людей працевлаштовані, та, на жаль, рідко за фахом. Юрій, який приїхав з .Рубіжного, розповідає:  “Я зараз на будівництві, бетон. Вдома займався покрівлями, металоконструкціями, парканами — тепер такого нема”.

Гуманітарна допомога допомагає триматися на плаву. З продуктами допомагає церква та різні волонтерські ініціативи. Вагомою є підтримка й Молодіжної організації “СТАН”. “Міськрада залучає донорів, які можуть одноразово чимось допомогти. — розповідає Соломія Зінець-Мацишин, координаторка прихистків у Коломиї, голова ГО “Трикутник”. — Але зі СТАНом це системна робота. І це точно та організація, яка допомогла нам найбільше з тим, що ми змогли забезпечити шелтери гуманітарною допомогою, ліжками, засобами гігієни. Відреагувати на швидкі запити”. В Коломиї СТАН працює з обома шелтерами, які відкрила міськрада. Надає не тільки харчі, засоби гігієни, техніку, ліжка та матраци, а й забезпечує мешканцям фахову  юридичну та психологічну допомогу, організовує психосоціальну роботу з дітьми.


Тематика публікації:  

Останні публікації цього розділу:

Чи стикалася ваша організація з блокуванням рахунків: опитування для ОГС

Переможці антипремії «Золота Коса 2022»: хто з депутатів просуває інтереси тютюнової індустрії у час повномасштабної війни?

Бізнес – громаді, громада – бізнесу. Львівський досвід взаємодії в умовах війни

«Що дає нам силу залишатися стійкими? – Віра в себе і в перемогу», – відповідають громадські організації

Проблеми з розвитком ВДЕ в електроенергетиці: виявити, спланувати, вирішити

Українська Волонтерська Служба запустила юридичні консультації для волонтерів