Незламна воля. Герой Інститутської Василь Галамай

«Ніколи не здавайся! Йди до кінця. Завжди думай і докладай максимальних зусиль задля здійснення своєї мрії! І тоді все обов’язково буде добре!» -таке життєве кредо Василя Галамая - героя нашого ...

Василь Галамай. Музей Гідності
Незламна воля. Герой Інститутської Василь Галамай

«Ніколи не здавайся! Йди до кінця. Завжди думай і докладай максимальних зусиль задля здійснення своєї мрії! І тоді все обов’язково буде добре!» -

таке життєве кредо Василя Галамая – героя нашого сьогоднішнього інтерв’ю, записаного в межах проекту «Моя боротьба за незалежність» Меморіальним Музеєм Гідності у Львові у співпраці з Навчально-методичним центром освіти м.Львова.

Василь – активний учасник Революції Гідності, тяжко поранений 20 лютого 2014 року на вул. Інститутській. Тоді він із мегафоном у руках вів за собою побратимів, щоб винести з-під обстрілу поранених. Сьогодні Василь знову на передовій – як парамедик добровольчого батальйону «Госпітальєри». Внаслідок поранення він був за крок до смерті, згодом лікарі зізнавалися йому, як боялися, що не доживе до ранку… Але неймовірна сила духу, наполегливість і віра у власні сили таки здатні творити чудеса, як доводить приклад Василя. Чотири довгих місяці після поранення він докладав величезних зусиль аби стати на ноги і ходити. Долаючи неймовірний біль і доводячи собі та кожному на що здатна Людина!

З побратимами-госпітальєрами на Марші у Києві до Дня Незалежності в 2020 році.

Ми говорили про Майдан, тривалий і складний шлях реабілітації після поранення, про війну і життєві цінності, які ніколи не дозволяють залишатися осторонь, коли твоя країна потребує захисту і допомоги.

Василю, що стало головною причиною для тебе поїхати на Майдан?

- Я ніколи не міг бути осторонь важливих і вирішальних подій, завжди намагався долучитися і бути в епіцентрі. Адже вважаю, що під час таких важливих історичних змін кожен громадянин має долучатися до цього процесу і брати в ньому активну участь.

Усі, хто боролися під час Революції Гідності, докладаючи усіх зусиль, щиро і беззаперечно намагалися змінити ситуацію в нашій державі.

Василь вперше поїхав на Майдан в грудні 2013-го, обороняв Інститутську під час беркутівського штурму 11 грудня. Був у січні під час протистояння на Грушевського. Постійно приймав участь у протестах та мітингах у Львові, блокував частину ВВшників, аби ті не поїхали на допомогу в Київ.

Василь з побратимами тягне сніг для укріалення барикад. Січень 2014р. Фото: Олександр Тимошенко.

Ввечері 18 лютого 2014 року після новин про криваві бої в Києві під час «мирної ходи» до Верховної Ради знову вирушив до столиці. До Києва разом із іншими чоловіками дісталися над ранок 19-го. Василь згадує про те, як виглядав тоді Майдан:

- «Картина, яку ми побачили, була дуже гнітючою. Територія майдану надзвичайно звузилася, люди на барикадах були виснажені і мокрі, з покритими сажею обличчями. Вже перед самим майданом ми приєдналися до колони активістів, які щойно під’їхали, переважно це були хлопці із Західної України. Оборонці майдану зустрічали нас із великим піднесенням, питали звідки ми. Казали, що дуже нас чекали. Ми одразу пішли на барикади міняти втомлених людей. Палали профспілки…»

19 лютого на барикадах Майдану. Фото: Getty Images.

19 лютого на барикадах Майдану. Фото: Getty Images.

Чим ти займався на майдані впродовж 19 лютого?

- Допомагав чим міг, стояв зі щитом попереду. Один чоловік для чогось пішов у бік беркуту. На півшляху він зупинився і незрозуміло було, що хотів робити. Я злякався, що у нього зараз почнуть стріляти, знайшов десь білий аркуш паперу, підняв його над головою, як прапор, і пішов забрати того чоловіка.
Кидав бруківку, коктейлі, все що було під руками кидав у вогонь.

Потім трохи відпочивав, копали з хлопцями м’яча навіть, трохи так стрес знімали.

Було складно, усі розуміли, що це вже апогей, вирішальний момент, але невідомо було чим усе завершиться. Перші жертви вже були задовго до того, а впродовж 18-19 лютого кількість жертв стрімко зросла.

Всі розуміли, що назад шляху немає…

В мене постійно в голові була думка, що це вирішальні дні, переломний момент. Був впевнений, що коли ми зараз не встоїмо, то не змінимо вектор руху держави з проросійського.

 На Майдані Незалежності 19 лютого 2014р. Василь по центру із піднятими догори руками. Фото: Getty Images.

На Майдані Незалежності 19 лютого 2014р. Василь по центру із піднятими догори руками. Фото: Getty Images.

Наступний день 20 лютого став вирішальним не лише для Майдану, а й для тебе особисто. Можеш розповісти, з чого почався того ранку відступ беркуту?

- Ніч з 19 на 20 лютого була дуже неспокійною, всі були вкрай знервовані. Ми лягли відпочити далеко за північ прямо у непрацюючому фонтані за сценою.
Зранку прокинулись від вибухів і, вхопивши наперед заготовлені пакети, одразу побігли на передову до пам’ятника засновникам Києва.
Зі сцени лунали заклики з проханням бути обережними.

Незрозуміло для мене до кінця, чому беркутівці так раптово і організовано відступили? Спершу від стели, згодом на Інститутську. Відступаючи вгору Інститутською беркути поливали нас із водометів. Ми намагалися його підпалити.

Я піднявся на міст через Інститутську і побачив, як на пагорбі біля Жовтневого палацу стоять люди в чорному камуфляжі з автоматами і стріляють в напрямку майдану.
Хтось притяг бочки. Я кричав усім, щоб несли шини на міст. Їх потрібно було підпалити, щоб зробити димову завісу і хоч трохи сховати людей. Я бачив, як силовики продовжували стріляти униз по схилу з годинником, яким підіймались майданівці. Ще подумав тоді: “Зараз вони повернуться і ми, усі хто є зараз на мосту, отримаємо по своїй кулі…»

Але ми не втікали, вдалося розвести багаття з шин і коктейлів Молотова і зробити доволі потужну димову завісу.

Стрілки з автоматами почали рухатися догори Інститутською попри Жовтневий у напрямку станції метро. А ми перебігли міст і повз Жовтневий побігли за ними.

В той момент я вже побачив, як згори Інститутської несуть поранених і було зрозуміло, що потрібно витягувати хлопців на сторону Жовтневого, де вже запалили вогонь, були медики.

Василь з мегафоном на Інститутській 20 лютого 2014р. Фото: Микола Бузенко.

Ми пішли вперед з великою металевою огорожею, якою прикривалися від куль. Я мав у руках гучномовець, який хтось дав мені до рук. З його допомогою намагався координувати дії людей. Раптом щит, який ми несли, за щось зачепився, і я вибіг наперед поглянути, що трапилось.

І саме в цей момент, коли я вибіг з-за прикриття, у мене влучили… Перша думка була: «Ну от, приїхав допомогти, а сам став обузою». Хлопці затягнули мене моментом за щит, і це один з яскравих прикладів самопожертви учасників Революції Гідності, коли незнайомі і чужі для тебе, по-суті, люди абсолютно безкорисно рятують твоє життя. В такий момент спільна справа для тебе і для держави є найголовніша. І вони, ризикуючи собою, рятують тебе. Ці моменти карбуються в пам’яті назавжди…

Побратими прикривають щитами пораненого Василя на Інститутській. Фото: Микола Бузенко.

Побратими прикривають щитами пораненого Василя на Інститутській. Фото: Микола Бузенко.

Яким був характер твого поранення?

- Куля увійшла в правий бік, пройшла під кутом, фактично по-діагоналі через все тіло, адже я знаходився нижче, ніж той, хто стріляв. Розтрощила таз, пошкодила правий кульшовий суглоб, сечовий міхур, зламала ліву ногу і застрягла вже фактично під шкірою.

Мені ще пощастило, що це був крупний калібр, а не 5.45, тому що тоді вона, блукаючи, могла вийти зі спини або живота. Пізніше фронтовий досвід показав, що така куля непередбачувана.

А так куля калібру 7.62 пройшла, проламавши усе на своєму шляху, хоча кістки тазу, як говорять лікарі, у мене досить міцні. Була дуже велика крововтрата, і я почав втрачати свідомість. Мене відтягнули на той бік Інститутської (на тротуар зі сторони готелю «Україна»), звідки ми планували усіх забирати. Першу допомогу мені на місці надав медик-волонтер Іван Жолобан, далі побратими відтягли мене у готель, а вже звідти через майдан швидка забрала мене до лікарні швидкої медичної допомоги.

Побратими виносять пораненого Василя з Інститутської. У білій футболці і шоломі - медик-волонтер Іван Жолобан, який надав першу допомогу пораненому. Фото: Микола Бузенко.

Побратими виносять пораненого Василя з Інститутської. У білій футболці і шоломі – медик-волонтер Іван Жолобан, який надав першу допомогу пораненому. Фото: Микола Бузенко.

Незважаючи на велику крововтрату я увесь цей час був при тямі, свідомість почав втрачати вже під час огляду у лікарні. І «вимкнувся» повністю уже в операційній. Прокинувся через кілька днів у реанімації.

Чи міг ти ходити після поранення? Які загалом були оцінки і прогнози лікарів?

- Після поранення, ще перебуваючи в операційній, я був дуже знесиленим. Кілька разів відкривав очі, закривав і знову кудись провалювався. Перебував на апараті штучної вентиляції легень, годували мене і вводили ліки через зонд, як згодом мені розповів лікар, коли я біль-менш прийшов до тями. Згодом лікарі сказали також, що сумнівалися чи я доживу до ранку…

Біля реанімації весь час були мої рідні та друзі, але їх до мене не пускали, лише через 4-5 днів передали від них записку, а за тиждень мене перевели у звичайну палату. В Києві мені зробили загалом три операції, а згодом перевезли до військового шпиталю в Празі.

20 лютого 2014р. Пораненого Василя везуть через майдан до швидкої. Фото: Максим Баландюх.

Мені постійно ставили крапельниці, по 8 банок на раз, тричі на день, постійні уколи. Регулярно відбувалися консиліуми лікарів, які радилися, що і як далі робити. Бували такі неприємні випадки, коли я прокидався у калюжі власної крові і ніхто не знав, з якого саме дренажу чи дірки вона витекла.

Я не міг взагалі ходити і рухатися. Спочатку максимум, що я міг – це крутити головою, руками не рекомендували рухати чи згинати їх, бо там стояло повно підключених катетерів. Перші місяці я був повністю лежачим, а далі в Чехії зі мною почав працювати реабілітолог. Почалося все з банального – спроб рухати пальцями на ногах і поступово, день за днем, тиждень за тижнем ми розрухувалися. І лише через 2 місяці після поранення я почав сідати, згодом пробував ставати зі спеціальними пристроями і поступово намагався знову ходити.

На лікуванні у військовому шпиталі в Празі.

Відновлюватися після такого поранення дуже тяжко. Форму тримати набагато легше, ніж відновлюватися.

Я до поранення бігав щодня, постійно їздив на ровері, на перекладині займався. Завжди тримав себе у хорошій фізичній формі.
Під час реабілітації після усіх процедур, які тривали пів дня, я пообіді брав милиці, коцик і воду в наплічник і на одній нозі йшов у гори. Йшов через курортне містечко, де я проходив реабілітацію, поставивши собі ціль вийти на вершину сусідньої гори.

В перший день я пройшов небагато, але щодня збільшував відстань. Йшов на максимумі, поки вистачало сил. Коли сили залишали, я просто діставав коцик, клав його серед лісу і лягав відпочити. Я розумів, що далі в той день вже не зможу пройти і потрібно ще повернутися.

Йшов кожного дня і швидко побачив, що, попри біль, щодня проходжу все більше. Мені це насправді допомагало, бо приходив таким втомленим, що не так відчував уночі біль і краще спав.
Ось так потихеньку я долав цей шлях і зрештою вийшов на вершину гори, де закінчувалася стежка.

Тоді переді мною постала дилема: що робити далі? І я просто пішов вперед уже без стежки. Дерся на милицях через зарослі чорничника, правда швидко зрозумів, що це не найкраща ідея і вирішив піднятися на іншу гору.

Я поставив собі за мету з реабілітації йти на своїх ногах, без милиць. І в принципі мені це вдалося.

Біль далі мучив, але за цей час я вже звик якось не звертати на нього увагу. За порадою свого товариша ще в Києві відмовлявся від знеболювальних вдень. Він пояснив, що якщо постійно бути на знеболювальних, то вони будуть менш ефективними. А вночі знеболювальне було необхідним.

Вдень до мене приходило багато людей, за що я їм дуже вдячний. Ми спілкувалися, вони розповідали мені, що відбувається в світі, в Україні. Під час таких розмов я не дуже зважав на біль. З багатьма з цих людей ми товаришуємо і до сьогоднішнього дня. З деким досі тісно співпрацюємо з питань допомоги нашим пораненим. Як майданівцям, так і військовим.

Майданівське і постмайданівське середовище, ті люди, що пішли на війну якось далі тісно спілкуються і підтримують зв’язок. Тримаємось купи і звертаємось один до одного по допомогу. Коли хтось просить у мене: “Допоможи”, то я звертаюсь до своїх знайомих, до волонтерів і ми спільно стараємось цій людині допомогти. На жаль, спілкуємось ми не лише з хороших приводів чи дат, а й з таких проблемних питань. І тут навіть швидше виходить зустрітись, ніж коли просто дзвонять з пропозицією сходити на каву.

З побратимами-госпітальєрами на Марші у Києві до Дня Незалежності в 2020р.

Тут варто детальніше розповісти, що Василь є представником Ініціативної групи поранених і постраждалих Майданівців на Львівщині. Ця організація була створена одразу після Революції Гідності для захисту прав усіх учасників Майдану, які були травмовані чи поранені під час «вогняної зими». Активісти добилися аби закон про допомогу пораненим майданівцям, прийнятий у Верховній Раді України одразу після 20 лютого, виконувався, і усім постраждалим було виплачено фінансову допомогу від держави. Домоглися включення до реєстру сотень побратимів, допомагали їм із документами та проведенням медико-судової експертизи. Завдяки роботі Ініціативної групи, поранені на Майдані отримали статус, прирівняний до учасників бойових дій, що дало можливість безкоштовно лікуватися у державній лікарні «Феофанія» та інші пільги. Їхній приклад є зразком ефективної роботи і координації зусиль для досягнення своєї цілі. Однієї із тих рис, якою беззаперечно вражав Майдан.

Що ти думаєш про стан і перспективи розслідування справ Майдану?

- Що стосується розслідування злочинів проти Майдану і покарання винних, то тут я жодних перспектив не бачу. Для цього немає політичної волі, як у генпрокуратури, яку зараз очолює відверто антиукраїнська персона, так і в керівництва держави. Зараз вони будуть кидати суспільству кістку у вигляді другорядних вироків, наприклад дадуть невеликі терміни тітушкам, а винних у головних злочинах ніхто карати не збирається.

Що Майдан приніс у твоє життя, крім людей? Чим він є для тебе?

- Мій прадід був в УПА і коли його арештували і допитували, то він казав: та я просто возив продукти хлопцям і ніде сам не був. Тобто відверто брехав, щоб не виказати своїх. І на допитах він не здався. Йому дали 10 років таборів суворого режиму в Сибіру. На щастя, він повернувся звідти. І цей приклад мені дуже запам’ятався, окрім того велику роль зіграло те, що ми виховуємося тут на Галичині на прикладі наших предків – січових стрільців, бійців УПА і воїнів Української Галицької Армії, козаків. Про це нам багато розповідали і в школі, і батьки вдома.

І я в цей важливий переломний момент не міг лишитися осторонь і вчинити інакше. Я багато разів думав: чому я лишився живим? Чому пощастило мені, а не іншим?

Майдан став для мене новітнім відродженням Гідності усіх українців, показав ціну відродження незалежності, тому що я вважаю, що ми відродили нашу історичну незалежність. Ці події показали, що кожен може вплинути не лише на свою власну долю, а й на хід історії цілої держави.

 Василь Галамай на обкладинці італійського часопису. Фото: Ерік Буве (Eric Bouvet).


Василь Галамай на обкладинці італійського часопису. Фото: Ерік Буве (Eric Bouvet).

Вже за декілька днів після повернення додому, Василь одразу пішов до львівського військового шпиталю провідати поранених українських військових:

- Я просто прийшов у відділення травматології, зайшов до першої палати, де лежали тяжкопоранені на війні хлопці і почав з ними розмовляти. Я розповідав про свій досвід, про те, як попри біль і скептичні настрої лікарів, зумів знову почати ходити. Підтримував їх як міг.

Далі Василь почав збирати допомогу і надсилати її своїм товаришам на передову. Він сам колись служив у десантній 95-й бригаді, багато його побратимів з самого початку війни пішли захищати Україну. І Василь також, ледве ставши на ноги, рвався на фронт.

Я знаю, що ще в 2014р тобі прислали повістку і ти пішов у військомат, попри поранення…

Свого часу я проходив строкову службу у складі 95-ї десантної бригади. Я хотів служити, хоч на той час усі навпаки відкуплялися від армії. Але я вважав, що це школа, яку потрібно пройти. Перша повістка прийшла, коли я ще був у лікарні, восени друга. Після повернення до Львова за якийсь час я пішов у військомат. З ціпком, з яким ще на той час ходив. Ясно, що мене не взяли… І я зрозумів, що мій шлях на фронт лише через добровольчі підрозділи.

З початком війни я вже розумів, що я хочу робити і яким чином можу бути корисним. Довгий час після Майдану, практично щороку я ще мав операції, але зрештою зумів відновитися, хоч процес відновлення зайняв кілька років.

Навесні 2019-го року Василь пройшов вишкіл і став добровольцем-парамедиком у медичному батальйоні «Госпітальєри». 

На фронті – парамедик добровольчого батальйону “Госпітальєри”.

Якими є твої безпосередні обов’язки під час перебування на ротаціях?

Я водій-парамедик. На передовій, на мені лежить відповідальність як за технічний стан автомобіля, так і за весь екіпаж. Часто ти їдеш і в тебе ліворуч мінне поле, праворуч теж, або ж лінія передової. Ти їдеш боком до ворога і перед тобою одна колія, з якої ти не маєш права з’їхати аж поки не доїдеш до місця, де потрібна евакуація. Окрім того, коли я не за кермом, то виконую функції парамедика. У складі екіпажу зазвичай працює кілька осіб, мінімум двоє, які виконують свою роботу: надання першої медичної допомоги пораненому і евакуація його з поля бою чи позиції на стабілізаційний пункт, де пораненого передають медикам ЗСУ.

З побратимами-госпітальєрами на сході.

Василь надалі працює в Галицькому відділенні соціальної допомоги вдома і регулярно їздить на ротації на схід. Приймає активну участь у громадському житті. Має велику люблячу сім’ю, яка завжди розуміє і підтримує. Багатьох друзів і вірних побратимів, які у будь-який момент готові прийти на допомогу. Поруч – кохана дружина Оля і маленька донечка Катруся.

З дружиною і донькою.

З огляду на те, що це інтерв’ю було записане у партнерстві з Навчально-методичним центром освіти міста Львова і його також будуть дивитися і читати школярі, для яких такі люди мають бути прикладом, ми запитали у Василя чи пам’ятає він себе у школі? Яким був тоді?

- Так, пам’ятаю. Я був дуже непосидючим, мене вважали злісним хуліганом і порушником дисципліни. Хоча школу я досить непогано закінчив, дуже добре сприймав інформацію на слух. Я люблю навчатися. Впродовж усього свого життя я продовжую навчатися. Це дуже важливо. Адже ці знання згодом можна буде не лише застосувати на практиці, вони можуть в майбутньому допомогти тобі і твоїй сім’ї досягнути поставлених цілей, допомогти в розвитку держави і суспільства. Я іноді кажу, що елементарні речі, знання цих речей рятують життя. Завжди стараюся розповідати людям і просто знайомим, як діяти в різних ситуаціях, що головне не панікувати. Мені дружина іноді каже: ти просто удав! А я їй відповідаю: Олюсь, та я не удав, а просто намагаюся адекватно реагувати у будь-якій ситуації. Я можу підвищити голос, крикнути, бо іноді є ситуації, які вимагають просто секундних реакцій. Якщо вчасно не відреагувати, то може бути банально запізно.

З донечкою Катрусею.

Те, що ми програємо інформаційну війну, не є вже для нікого секретом. Потрібна робота з молоддю, використовувати нестандартний підхід, наприклад показуючи дітям короткі відео, які ілюструватимуть те, що відбувалося на майдані і війні, допоможуть їм зрозуміти, які там були люди. Різні, але всі робили одну справу.

Хочу побажати усім не шкодувати за тим, що було зроблено, навіть якщо не вдалося зробити так, як було задумано. Завжди потрібно шкодувати про втрачений час і можливість. Якщо ти не спробував, ти не знаєш, чи тобі вдасться. А якщо спробував, побачив можливі помилки, які тобі завадили, зробив аналіз, то ти вже маєш досвід, який не замінять нічиї слова.

Дивлячись на таких людей, як Василь, розумієш, що ніколи не варто опускати рук і розчаровуватись. Ніколи не можна говорити, що Майдан нічого не дав українцям. Адже усі зміни починаються, передусім, в наших головах і в нашій свідомості. Ми повинні розуміти, що Революція – це не просто масовий мітинг і лозунги, а щоденна кропітка робота, яка лише починається після завершення протестів. Це об’єднання зусиль, гуртування на усіх рівнях з тими, хто поділяє твої цінності та ідеали, з тими, хто готовий і хоче змінювати країну. Заради ідеалів, які для когось можуть видаватися смішними і романтичними ілюзіями, а для багатьох є сенсом життя.

Лише коли ми почнемо об’єднуватись, навчимося відрізняти справжнє від фальшивого та другорядного, у нас буде шанс на реальні зміни. Українці, які вийшли на Майдан, тримають фронт на сході і відстоюють нашу незалежність, вибороли цей шанс і ми не маємо права його втратити…

Слава Героям!

Підготувала наукова співробітниця музею Гідності у Львові Олена Чебелюк.

Василь кидає бруківку 19 лютого 2014р. на барикадах біля стели незалежності на Майдані. Фото Максим Баландюх.

Василь на передовій майдану з коктейлем Молотова у руці. 19 лютого. 2014р. Автор: David Rose.

Василь впав поранений на Інститутській. Фото: Микола Бузенко.

Під час ротації на сході. Літо 2019р.

З родиною.

З медиками-волонтерами Майдану Іриною Солошенко та Іваном Жолобаном.

Василь виступає на мітингу на захист арештованих у справі вбивства журналіста Шеремета

 


Тематика публікації:                

Останні публікації цього розділу:

Забезпечення якісної освіти в громаді в умовах децентралізації

Оновлені умови дистанційного навчання у школах

Триває онлайн-курс про дистанційне навчання

Уряд виділив понад пів мільярда гривень на дезінфекційні засоби для шкіл

Гречка, концерти та дитячі майданчики: чому передвиборча «благодійність» шкодить благодійному сектору

Аналіз програм: що обіцяє Маріуполю партія "Європейська солідарність"?