Людська гідність — найвища цінність: тиждень солідарних дій до Дня миру 2020

Вже вп`яте молодіжна організація СТАН координує кампанію до Міжнародного дня миру в Україні. Цього року центральною темою Тижня солідарних дій 15—21 вересня стала підтримка правозахисників і активістів, які щодня захищають наші свободи “на передовій” громадянського суспільства. Проект реалізовано за підтримки Програми розвитку ООН в Україні та Міністерства закордонних справ Данії. Нагальність теми в українських реаліях останніх років, на жаль, не залишає сумнівів. Ми занадто часто чуємо про напади, побиття, незаконні затримання або ж і вбивства людей, дотичних до правозахисту, боротьби зі свавіллям влади, бізнесу та кримінальних угруповань. Страшна смерть херсонської активістки Катерини Гандзюк, яку у 2018 році облили сірчаною кислотою, щоб змусити відмовитись від критики влади, збурила суспільство. Численні акції протесту з вимогою розслідування замовного злочину не вщухають досі. Проте історія Каті є частиною ширшої тенденції. Згідно спільного звіту Української Гельсінської спілки з прав людини, центру “ZMINA”, Truth Hound і Freedom House, в Україні відбувається зростання рівня тиску на активістів, що займаються темою прав людини. Така ситуація є наслідком радикалізації суспільства, бездіяльності чиновників і політичних переслідувань громадян з боку провладних організацій та установ (“Становище правозахисників та громадських активістів в Україні у 2019 р.”) Важливо популяризувати захист прав людини та підтримувати діяльність людей, які присвятили йому своє життя. 

Бути правозахисником

Один із таких людей — відомий нині український правозахисник, журналіст-міжнародник і координатор проекту “Без кордонів” Максим Буткевич, який долучився до Тижня солідарних дій як експерт. Макс почав брати участь у громадському житті майже двадцять років тому, ще студентом. Втім, доволі швидко він зіткнувся з браком правової обізнаності, який суттєво обмежував ефективність цієї діяльності: — Колись я отримав перші кілька днів в ізоляторі тимчасового утримання у своєму житті за участь у акції протесту. Коли звідти вийшов — стало зрозуміло, що настав час розібратись у законі і праві. Ми засіли за кодекси, надрукували і поширювали потім пам’ятку “Затриманому за участь в акції протесту”. Тобто правозахисні дії в мене датуються з кінця минулого століття, щоби не казати минулого тисячоліття. Протягом останніх 14 років, з 2006-го, опікуюся, зокрема, захистом прав біженців, шукачів притулку. Хоча я не вважаю дотепер це професією. Це одна з тих сфер, де розділити світогляд, те, що ти робиш, і те, як ти живеш, — практично неможливо. Я був би радий не бути правозахисником, чесно кажучи. Я був би радий, якби правозахисники взагалі були непотрібні, тому що це рід занять, який виникає через потребу, через нестачу чогось, через брак захищеності людини у конфлікті з державою. І для мене правозахист — це захист беззахисних, це голос тих, хто позбавлений голосу, це про глибоко вкорінене прагнення до справедливості.   

Підтримувати своїх

Правозахисники боронять наші права та свободи на постійній основі, проте їм самим також потрібен захист з боку суспільства. За словами Саші Делеменчук, засновниці та керівниці проекту “Tbilisi Shelter City”, громада здатна сприяти безпеці активістів: — Правозахисники зазвичай — сміливі люди, що протистоять найсильнішим опонентам — таким, як державні органи, поліція, транснаціональні корпорації, організована злочинність. При цьому вони часто самі стають жертвами злочинів, утисків, переслідування Тому дуже важливо, щоб вони отримали від суспільства підтримку, а не звинувачення, — впевнена Саша. — В Європі, куди ми дуже хочемо прямувати, правозахисні організації отримують державне фінансування, тому що держава визнала, що це не її вороги. Навпаки, йдеться про організації, що можуть якісно виконувати свої функції, працюючи, наприклад, з людьми, які хворіють, наркозалежними, з людьми у в’язницях і т. д. Це люди, які допомагають кожному з нас кожного дня.

Припинити репресії

Потребу протидії нападам, в тому числі інформаційним, на активістів підтверджує Сергій Перникоза, координатор моніторингових кампаній Асоціації українських моніторів дотримання прав людини. УМДПЛ професійно оцінює рівень тиску на громадянське суспільство з боку правоохороних та інших державних органів. — Ментальні установки на пасивність передаються, грубо кажучи, з покоління в покоління. Вони сфоровані жахливими радянськими репресіями. Це потрібно кардинально змінювати, адже саме соціально активна частина суспільства рухає країну вперед, вона не дозволяє їй стояти на місці і допомагає розвиватися. На жаль, зрозуміло, що така активність подобається далеко не всім. Не всі хочуть, щоб наша держава розвивалася. Тому людям, які захищають суспільні цінності, які захищають права людини, які намагаються якось розвивати країну, їм протистоять не лише чиновники, а й часто різні напівкримінальні елементи, які намагаються залишити суспільні відносини в старому вигляді. Це створює певний спротив, і система опирається змінам. Але в наших силах це змінити. Для цього група громадських організацій об’єдналися і намагаються моніторити ситуацію в Україні, з тим, як нападають на активістів, як поліція розслідує ці справи, яким чином держава захищає соціально активних людей. З іншого боку, ми, власне, прагнемо дослідити, чи не беруть участь представники держави в цих нападах безпосередньо. В наших силах і в наших завданнях не дозволити залякуванням, нападам і погрозам відбуватися. Треба розуміти, що крім нас самих сподіватися особливо нема на кого. 

Сприяти мирним зібранням

Чи не найважливішим надбанням визвольних рухів минулого і водночас потужним інструментом боротьби за кращий світ тут і зараз є право на мирне зібрання. В Україні, на відміну від більшості країн регіону, це право наявне в повному обсязі. Протягом всього періоду незалежності воно “страхує” наше суспільство від надмірного посилення правлячого режиму. Останній Майдан, Революція Гідності, вчергове захистив і підтвердив право на протест. Член правління ГО “Правозахисна ініціатива” Михайло Лебідь, багаторічний учасник громадської та законотворчої дискусії довкола мирних зібрань, наголошує на особливій природі цього феномену: — Власне, основа явища мирних зібрань в тому, що то такий негласний договір один одного не вбивати. Раніше усілякі бунти, протести — вони давилися кров’ю, це було право сили, а сила права, як то кажуть, виникає, коли на силу є інша сила, тобто коли протестувальники давали таку відсіч, яка була відчутною, виникала потреба домовитися інакше. Там, де влада і суспільство пам’ятають як погано, де є насильство, там, де вони відчувають, наскільки добре, що все відбувається мирно, там, власне, є мирні зібрання, їхні процедури найменше забюрократизовані, бо відчувається цінність. Згадаємо Білорусь. В них масові протести були в 90-х і зараз. Все, що було до цього, — воно саджалося; ті, хто був дуже активний, сідали надовго. Там у влади немає розуміння того, що добре, коли люди протестують мирно, що треба це цінувати. Там є така ілюзія, що “ми все закатаємо в бетон, і всі будуть нас слухатися”. В Росії те саме. У нас пам’ять про Революцію Гідності захищає від закручування гайок не тільки в сфері мирних зібрань, але багато в чому. Треба розуміти цінність соціального феномену мирного протесту. Режими, які не усвідомлюють тієї цінності, рано чи пізно стають авторитарними, а потім падають. В таких країнах, як наша, вони падають швидко.

Захищати жінок-правозахисниць

Жінки беруть активну участь у правозахисті і громадському активізмі в Україні на рівних з чоловіками — і так само регулярно опиняються під тиском. Голова Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик розповідає про свій шлях до громадської діяльності і становище дівчат у правозахисті сьогодні:  — Досі є дуже великі виклики, пов’язані з дотриманням прав жінок, рівності. Жінки-правозахисниці, мені здається, як ніхто розуміють важливість самореалізації жінок у політиці, бізнесі, громадській сфері. Вони за це боряться і надихають інших так само не опускати руки. Дуже важливою є ідея сродної праці. Це те, про що говорив ще Григорій Сковорода: коли кожна людина може досягти значного успіху, якщо вона реалізовує себе саме в тій сфері і займається тим, чим вона хоче займатися. Колись я на своєму досвіді зрозуміла, що таке тема прав людини. Ще в школі я дуже не любила, коли нас кожну осінь примусово виганяли збирати картоплю на колгоспне поле. Одного разу я підмовила весь свій клас, і ми влаштували страйк, не вийшли на поле збирати картоплю. Ось така, можливо дуже інтуїтивна, неусвідомлена, але правозахисна акція за право на освіту, за права дитини. Потім, коли навчалася в університеті, я очолювала орган студентського самоврядування, займалася правами студентів, відстоювала їх. Працювала трохи в журналістиці, теж писала завжди про порушення прав людини. Зрештою, я прийшла до того, що ми разом з колегами створили правозахисну організацію, якій нещодавно виповнилося 8 років. Мабуть, я йшла до цього все життя. Бажаю всім також зробити такий вибір і поставити перед собою ціль, яка вас надихатиме.

Діємо разом!

Серед партнерських організацій, що підтримали СТАН у цьогорічній кампанії до Міжнародного дня миру, присутні Чернігівський освітній дім прав людини, Центр прав людини “ZMINA”, Благодійний фонд “Право на захист”, “Вектор прав людини”.  Валерія Рибак, “Вектор прав людини”: — Що для мене бути правозахисницею? Це зробити все для того, щоб життя навколо було справедливішим, чеснішим, людянішим. Моя ідея проста. Держава, чиновники, громадянське супспільство, третій сектор, активісти, правозахисники — все це про людей. Ми єдине суспільство. Чому ми маємо протистояти одне одному? Ми маємо співпрацювати! Кожен і кожна на своєму місці, в своїй діяльності, має власні інструменти зробити життя навколо кращим, захищати спільно права людини.

Олесь Курівчак, “Вектор прав людини”: — Мир для мене поняття, яке можно сприймати з різних перспектив одночасно. Зараз ми живемо в час війни. Рано чи пізно після неї має наступити мир. Поняття миру для мене виступає у ролі постійного прагнення рухатися вперед, не відступати і здобувати гармонію.

Наталя Проскуренко, БФ “Право на захист“: — Щодня до нас звертаються по допомогу десятки людей. В кожного — своя історія. Хтось тікає від переслідувань і війни, хтось хоче залишитися жити на своїй землі, та всі пргануть спокою та миру. Наші колеги в різних куточках країни роблять усе, щоб ці люди отримали шанс на повагу до себе, на можливість жити повноцінним життям, на мир.

Людмила Янкіна, Центр прав людини “ZMINA”: — Мир — це те, до чого має прагнути кожен з нас, водночас не поступаючись своєю гідністю і поважаючи гідність іншої людини. А ще для мене це тоді, коли навіть за наявності різного бачення життя, того, як має виглядати родина, сексуальна орієнтація чи політичні погляди, все вирішується не ненавистю або нападами і агресією, а в цивілізований спосіб.

Назарій Боярський, “Вектор прав людини“: — Розмірковуючи сьогодні про мир і дивлячись на події минулого, розумію, що мир — це в першу чергу процес. Від кожного та кожної з нас залежить, як довго ми маємо мирне небо над головою. Це залежить від щоденної сумлінної праці та особистого вибору. Від правозахисників і правозахисниць, які своєю роботою поширюють ідеї гуманізму та цінності людської гідності. Та, звичайно, від безлічі людей, які у своєму повсякденному житті обирають ненасилля як цінність і спосіб вирішення проблемних питань. 

Місцеві ініціативні групи провели свої заходи до Дня миру у Івано-Франківську, Радивіліві Рівненської області, Краматорську Донецької області, Рубіжному та Лисичанську Луганської області, Лебедині Сумської області, Коростені Житомирської області, Рожищі Волинської області та в інших населених пунктах. Більшість заходів — кінопокази, перформанси, флешмоби, велозаїзди, освітні зустрічі та безкоштовні професійні консультації — були організовані силами небайдужої молоді в регіонах. Велику частину активностей координували випускники освітніх програм Молодіжної організації СТАН різних років, що складають мережу промоутерів прав людини в Україні. Автор: Максим Осадчук Дизайн: Влад Соха