Досвід культурної дипломатії від кінодокументалістів з України та Чилі
Як ми пояснюємо себе назовні?Як кінодокументаліст(к)и та інші кінофахівці/-чині з України й Чилі транслюють власну історію та досвід у розмові з міжнародними аудиторіями? З якими викликами ...
Додано:
Docudays UA

Як ми пояснюємо себе назовні?
Як кінодокументаліст(к)и та інші кінофахівці/-чині з України й Чилі транслюють власну історію та досвід у розмові з міжнародними аудиторіями? З якими викликами українським та чилійським документаліст(к)ам доводиться поратися представляючи свої країни за кордоном? Як трансформується ставлення міжнародної аудиторії до українського та чилійського досвіду з часом? Та як зробити розмову з міжнародною аудиторією про це справді глибокою і тривалою?
Про все це ми поспілкувалися під час дискусії «Пояснюючи себе назовні. Досвід культурної дипломатії від кінодокументалістів/-ок з України та Чилі» з українською кінокураторкою та продюсеркою культурних подій у Берліні Вікою Лещенко, кінорежисеркою Марією Пономарьовою, режисеркою й кінопрограмеркою Університету Чилі Хав’єрою Леал та режисером Ніколасом Моліною. Розмову модерувала незалежна культурна критикиня, редакторка, аналітикиня культури Анастасія Платонова.
«Це схоже на те, як коли ви заходите до когось додому: знімаєте взуття, намагаєтеся зрозуміти правила цього дому — як люди поводяться, їдять, п’ють, розмовляють — і намагаєтеся адаптуватися до цього», — про взаємодію з представниками й представницями інших культур розмірковує кінорежисерка, сценаристка та креативна продюсерка Марія Пономарьова.
Тривалий час вона жила й працювала в Нідерландах, нині мешкає в Північній Ірландії. Марія розмірковує про те, як комунікувати про війну за кордоном: «Потрібно знати, з ким ви спілкуєтеся, і не очікувати одразу, що вони повинні розуміти нашу боротьбу та наші труднощі. Так, можливо, вони захочуть це зробити, проте інколи можуть опиратися й не хотіти зрозуміти. Ми живемо в постімперіалістичному світі з багатьма пережитками колоніальної культури, і буває так, що люди наче розуміють вашу історію, але згодом виявляється, що вони сприймають нас через призму власної культури або почуваються свого роду рятівниками… Ми маємо бути реалістичними і продовжувати свою роботу».
Про брак розуміння локальних контекстів великими й відомими кінофестивалями говорить кінокураторка, продюсерка культурних подій у Берліні Віка Лещенко:
«Я помічаю, як великі, поважні фестивалі беруть фільми, наприклад, про Україну чи про росію, про Чилі, Палестину. Але оскільки вони часто не володіють контекстом, то сприймають лише те, що на поверхні. З першого погляду все виглядає просто, і здається, що фільм треба показати. А потім виявляється, що це — російська пропаганда або що він несе зовсім іншу інформацію. І тому дуже важливо проводити консультування. Це корисно, коли є консультанти з тих чи інших регіонів, які представляють різні культури та країни».
Фільми й кінофестивалі є потужним інструментом опору й у Чилі також. Режисерка й кінопрограмерка Університету Чилі Хав’єра Леал розповідає про сучасний політичний контекст своєї країни:
«Тривалий час ми боролися за те, щоб змінити конституцію. А потім програли вибори. А далі ніби нічого й не сталося — люди вже не поверталися на вулиці. І ми більше не говоримо про це. Нині у Чилі президентські вибори, і праві радикальні сили отримують більше впливу — як це нині відбувається майже по всьому світу, зокрема в нашій Латинській Америці. Тому ми переживаємо дуже бентежні часи».
Переглянути запис розмови можна на docuspace.org.
Джерело: Docudays UA.