Дорожня мапа для деокупованих громад

У розробці дорожньої карти ми намагалися триматися конкретних прикладів від людей, що працюють в деокупованих громадах. Ми не є гуманітарною організацією, тому фокус нашої уваги зосереджувався на конфліктологічній складовій та на відновленні соціального капіталу деокупованих громад.

Ми свідомі того, що не може бути універсальних інструментів чи інструкції по роботі з деокупованими громадами. Можуть бути тільки поради або приклади. Це пов’язано з тим, що громади дуже відрізняються одна від одної. Відрізняється рівень розвитку до окупації, рівень руйнувань чи репресій, що здійснювали російські окупанти, наявності ресурсу, в першу чергу людського, розміру самої громади, кількості населених пунктів, що в неї входять, регіону в якому вона знаходиться тощо.

Головний принцип – це робота з громадою і важливо – не розглядати жодної категорії мешканців громади, у відриві від загального уявлення про допомогу громаді в цілому.

Радимо всім в своїй діяльності керуватися принципами та методології, що прописана в Do Not Harm.

Весь період роботи з деокупованими громадами можна поділити на 3 етапи.

Кожен з етапів має свої особливі цілі та умови реалізації. І хоча вони часто можуть бути невіддільні один від одного – розуміння який саме етап в громаді на цей момент, може допомогти визначити пріоритетну діяльність з відновлення цієї громади.

Перший етап наступає фактично одразу після звільнення. Коли припиняються бойові дії і громада «повертається назад в українське суспільство». На цьому етапі найважливіше – відновити фізичну безпеку. Сюди входять як заходи із розмінування, так і евакуація людей з населеного пункту, невідкладна медична допомога, надання питної води та харчів (для запобігання голоду).

Як показує практика – головним актором тут виступають військові. Вони надають домедичну допомогу, допомогають евакуації людей, забезпечують їх загальну безпеку, діляться їжею та питною водою.

На цьому ж етапі часто доступ до деокупованих громад отримують волонтери, що привозять провіант та ліки, а також волонтери, що евакуюють людей. Ідеальним варіантом могла б стати співпраця волонтерів, військових та місцевого населення. Оскільки тут потрібна тісна координація для отримання актуальної інформації про невідкладні потреби в громаді, а мешканці були готові (наприклад: до евакуації).

З перших днів звільнення потрібно усіляко сприяти фіксації військових злочинів вчинених окупантами.

На цьому етапі важливо якомога швидше закрити нагальні потреби. Як правило системна дія майже неможлива. Гуманітарна допомога надається хаотично: в неочікуваних, часто різних місцях та часі. Далеко не завжди відповідає потребам, а скоріше відповідає спроможностям самих волонтерів. Цього не уникнути, бо треба надати терміново достатню кількість необхідного, що б уникнути криз. А час, який витрачатиметься на дослідження потреб деокупованої громади може стати критичним.

Важливо, щоб були зрозумілі правила для доступу в громаду. Як для волонтерів та громадських організацій, так і для мобільності місцевого населення. Це завдання скоріше для обласних адміністрацій. Доволі ефективним вважаємо досвід Харківської області, де було створено координаційний центр в якому можна отримати перепустку, що дійсна протягом доби. Ними ж було створено чат, де волонтери та інші зацікавлені особи, обмінюються інформацією про потреби, можливості та події в громадах.

На цьому етапі волонтери можуть шукати контактних осіб в громадах через яких у подальшому можна досліджувати потреби громади, координувати діяльність на місцях та оперативно реагувати на виклики, отримувати зворотній зв’язок та адаптовувати діяльність.

Другий етап полягає в відновленні людської безпеки громади.

Відновлення людської безпеки: це початок роботи всіх відповідних інституцій: поліції, ДСНС, лікарень, відділень банків (та інших установ де можна знімати готівку з карт) тощо. Це створить передумови для повернення підприємців та фахівців, що надаватимуть громаді відповідні послуги. Відчуття безпеки це те, що керуватиме людьми в питаннях повернення та відновлення своєї діяльності в громаді. І це стосується не тільки безпеки фізичної (захист від пограбувань, мародерства, насилля, хоча і це, безумовно, є складовою людської безпеки), але й передбачуваність та доступність до необхідних сервісів, як то мобільний зв’язок, інтернет, можливість зняти готівку чи розрахуватися карткою.

Так чергування ТРО на важливих для функціонування громади об’єктах (як то автозаправки, відділення банків/банкомати, перші магазини тощо) створюватиме відчуття законності та безпеки. Поява поліції на вулицях, хоча б проїздом, матиме аналогічний ефект.

На цьому етапі стає можливим збір інформації про потреби як окремих мешканців так і громади в цілому. В цьому головну роль відіграватимуть представники місцевої влади та військових адміністрацій. Можливості використовувати пряму комунікацію з представниками місцевих закладів (медицини, освіти, комунальних підприємств тощо) та зв’язки з органами місцевого самоврядування (депутати, вуличні/квартальні тощо) дозволить здійснювати моніторинг найбільш широкого спектру потреб та передавати їх акторам, які зможуть задовольнити ці потреби частково чи повністю.

Створення консолідованого списку потреб громади для її відновлення допоможе уникати дублювання чи пропуску задоволення конкретних потреб. Маючи чіткий перелік необхідного для громади в якому буде зазначено актуальність/ранг/черговість необхідного та їх приблизні оцінки, включно з вартістю у представників громади буде можливість звертатися до донорів по конкретну допомогу, а у донорів – обирати чим саме вони здатні допомогти цій громаді.

Безумовно, в цей період мають бути зафіксовані всі руйнування та пошкодження. Це величезний пласт роботи, що продовжуватиметься довго після другого етапу, але початися воно має за першої можливості. Багато людей прагнутимуть і матимуть право відновлювати своє майно власноруч, недочікуючись відшкодувань. Але в подальшому це стане приводом для багатьох ресурсних конфліктів та спекуляцій довкола питань справедливості.

Варто уникати хаотичної роздачі гуманітарної допомоги. Це має одразу декілька сторін. Гуманітарна допомога потрапляє до найактивніших отримувачів, що створює у інших відчуття несправедливості. Це перетворює для деяких осіб пошук гуманітарної допомоги на окремий вид діяльності, що займає весь вільний час. Часто це призводить до створення натовпу коло місць реалізації гуманітарної допомоги, а це, в свою чергу, створює небезпеку, особливо в громадах, що знаходяться в межах зони можливих обстрілів.

Системність гуманітарної допомоги (в певний день, в певний час, певна кількість в певному місці) – створює відчуття передбачуваності та безпеки. Це допоможе уникнути постійного навантаження на пункти видачі гуманітарної допомоги, коли люди куди приходитимуть в сподіванні, що “наткнуться” на нову хвилю гуманітарної допомоги. А у населення це зніме стрес, пов’язаний з перманентним “пошуком допомоги” як основної діяльності.

Свою ефективність показали гуманітарні хаби.
Гуманітарний хаб – це місце, куди можна спрямовувати гуманітарну допомогу від різних організацій для їх координованого розповсюдження серед бенефіціарів. Такі хаби зазвичай мають достатню інституційну спроможність, що б вести облік потреб та бенефіціарів, а також мають спроможність до комунікації як з бенефіціарами, так і іншими місцевими акторами.

Найефективніше розповсюджувати гуманітарну допомогу локальними хабами за територіальною ознакою. Місце має бути знайомим та впізнаваним для місцевих допомогоотримувачів. Найкраще підходять освітні та адміністративні заклади. Установи, на базі яких були виборчі дільниці тощо.

(Ми мали приклади, коли гуманітарний хаб був в пів кілометра від ринку, де часто збиралися допомогоотримувачі. Але люди не знали про існування цього хабу, бо він знаходився в промисловій зоні і, відповідно, туди не зверталися)

Для того щоб уникнути дисбалансу в отриманні гуманітарної допомоги, коли її отримують найактивніші бенефіціари, що мають достатньо часу та сил з’являтися першими, вистоювати в чергах тощо, – можна застосовувати місцеві групи самоорганізації, такі як інститут вуличних чи квартальних. Вони можуть збирати інформацію про потреби та доставляти її адресно. При цьому не утворюється натовпів біля приміщень гуманітарних хабів (важливе безпекове питання) та дозволяє контрольовано охопити максимально можливу їх кількість. Це збільшить довіру до гуманітарних програм та допоможе відновити довіру в суспільстві. А сам процес допомоги стане більш контрольованим.

Але такий підхід вимагає значно більшої координації і спроможностей від гуманітарних хабів. Гуманітарні програми не мають створювати відчуття несправедливості (коли хтось отримав, а на інших не вистачило, наприклад). Це навпаки – тільки створить зайву напругу в, і без того, постраждалому суспільстві. Тут визначальну роль повинна мати координація дій місцевої влади з іншими зовнішніми та місцевими акторами. Для більшого охоплення можна розподіляти відповідальність за певні групи чи локації між різними акторами. Відповідно – чим більше їх буде – тим більше охоплення. Варто для цього звертати увагу на спроможні: релігійні організації, громадські організації та об’єднання, соціально відповідальний бізнес тощо. Це складний процес, коли централізація гуманітарної допомоги стає ефективним інструментом в охопленні потреб всієї громади, а з іншого – децентралізація, де чим більша кількість акторів залучено – тим більш різноманітну і якісну допомогу громада отримає.

Робота спроможних релігійних організацій в деокупованих громадах може мати декілька вимірів. Релігійні організації можуть виконувати функцію гуманітарного хабу. Інший вимір – надання це психологічна/духовна підтримка. Релігійні організації, як безпечний простір для зібрання та комунікації в громадах. Церква, як інституція викликає відчуття справедливості при розподілі допомоги. Релігійні організації на рівні з місцевою владою спроможні залучати жителів громади до суспільно корисних справ. Частина релігійних організацій, які продовжували працювати в умовах тимчасової окупації набули соціального капіталу та можуть стати своєрідним місточком у відновленні соціальної єдності між тими, хто залишався в окупації та тими, хто повертається в деокуповані громади.

Бажано, щоб хаби мали можливість покривати актуальні потреби в питній воді, можливості підзарядити гаджети, надати послуги зв’язку, домедичної допомоги та ліків. Це мінімальний набір для деокупованої громади.

Як противага позитиву від гуманітарної допомоги опишемо і деякі проблеми, окрім тих, про які вже згадувалося. Як то не врахування контексту та потреб. Це можна описати висловом «Краще ніякої допомоги, аніж така». Наприклад: коли надаються продуктові набори із незнайомими видами харчів. Або коли надається набір для ремонту, який ніяк не відповідає потребам. Або надання засобів дитячої гігієни в громаду, в якій на цей момент немає жодної дитини. Люди схильні брати і таку допомогу, але їх ставлення до самої програми стає як мінімум амбівалентним. Створюється дисонанс – вони отримали допомогу, а потреба нікуди не зникла. Саме тому варто звертати на цьому етапі максимум уваги на питання збору інформації про потреби громади. Гуманітарні організації, що перманентно працюють на місцях – ефективніше реагують на зміну потреб ніж ті, що працюють на виїзді.

Але не все мусить мати вигляд гуманітарної допомоги. Натуральна гуманітарна допомога покриває тільки частину потреб, причому в доволі стандартний спосіб.Широке надання гуманітарної допомоги обов’язково гальмує економіку в громадах. Навіть якщо підприємці відновлюють діяльність, то наявність у населення великої кількості продуктів та супутніх товарів отриманих безкоштовно, стає перешкодою для відновлення. Проміжним етапом у цьому є запровадження практики надання кеш грантів. Для відновлення відчуття контролю над власним життям і відчуття власної гідності – варто створювати програми, в яких буде можливість заробляти гроші. Для цього можна використовувати громадські роботи, що будуть безпечними для учасників програми та корисними для громади. Це може бути прибирання громади. Відновлення об’єктів інфраструктури тощо. Волонтерство із надання допомоги менш мобільним верствам населення тощо. Таким чином збільшиться ідентифікація особи з громадою, а розвиток громади відчуватиметься як власний набуток.

Важливо вже на другому етапі відновлювати інформаційну інфраструктуру громади. Якщо на першому етапі це були відновлення можливості комунікації з “великою землею”, то на другому це має бути повноцінне відновлення доступу до радіо та телебачення, друкованої преси. Відновлена громада має повертатися до українського інформаційного поля. Це може бути локальна радіостанція. Мовлення в гучномовці в центрі населеного пункту або людних місцях. Можуть бути інформаційні газети/листівки/буклети/тощо, що можна передавати та розповсюджувати разом із гуманітарною допомогою. Інформування зазначеними каналами має стосуватися як загальноукраїнських питань, ак і суто місцевої інформації: де можна отримати допомогу, графіки відключення світла/води, де отримати додаткову інформацію, очікуваний час відновлення роботи установ, підприємств тощо, а також доносити важливість психологічної підтримки. Корисними для оповіщення будуть і Телеграм-канали, Viber-групи тощо (за умови появи інтернету).

Одним з гостро-конфліктних питань в деокупованих громадах буде питання справедливості, основою якого буде лояльність/нелояльність до окупантів. Ця точка конфлікту потребує скоріше готовності працювати в суспільстві, де ця проблема гостро стоятиме (навіть у вигляді прямих відкритих конфліктів).

Важливо спочатку зробити допомогу громаді системною та перевести в розряд скоріше підтримки, і вже потім робити наголос на розвитку.

Не зважаючи на ключове значення уваги до питань відновлення людської безпеки в громадах, гуманітарної допомоги, роботи з інформацією та поверненням деокупованих громад в українське інформаційне поле, а також всіх інших вищезазначених складових, на другому етапі має розпочинатись надання психологічної підтримки в громадах.

Третій етап: відновлення гідності та соціальних зв’язків / соціальної згуртованості.
Досвіду з впровадження третього етапу наразі немає, тому ми спираємося на загальні уявлення та досвід подій 2014 – 2016 років. Тому ми не будемо детально описувати всі можливі напрямки, а лиш ті, що гостро звучали на наших обговореннях.

Насамперед – це робота з майбутнім. Якщо зараз навіть експертне середовище береться робити прогнози на 3 місяці вперед, то нормалізацією життя громади стане розмова про п’яти-десятирічне майбутнє. І грунтуватися воно має на конкретних планах, а ті, в свою чергу, – на оцінці потреб та перспектив розвитку територій.

Залучення ресурсу для відбудови громади буде окремою діяльністю. І тут важливо розуміти, що це не лише про державні установи та інфраструктуру, а про весь спектр можливих послуг, включно з ринком праці. Для цього громадам необхідно опановувати роботу з грантами, фандрайзингом тощо.

Основна підтримка на цьому етапі має бути спрямована на середній клас, який найбільше спроможній створювати та посилювати соціальний капітал в громаді. Це можуть бути гранти, програми сприяння тощо. А історії успіху мають демонструватися як історії успіху самої громади.

Робота колективною пам’яттю. Досвід окупації, героїзація опору, героїзація місцевих військових та активістів, відмови від колаборації. Обмін досвідом життя в окупації та в релокації. Посилення відчуття локальної ідентичності за рахунок різного досвіду переживання трагедії. Документування та дослідження історій людей та контексту в якому вони перебували до початку війни, в період окупації та після звільнення. Робота з впізнаваністю, збереження бренду громад, якого вони набули в період окупації або активних військових дій. Важливим аспектом роботи з колективною пам’яттю передбачає роботу назовні, тобто залучення іноземних партнерів за для репрезентації досвіду боротьби громад за демократичні цінності на локальному рівні. Механіка процесів може бути абсолютно різна (від інтерв’ювання до створення експозицій та виставок).

Підтримка локальних лідерів та розвиток демократичних процедур. До відновлення мають бути залучені максимальна кількість акторів. Якщо на першому етапі жорстка централізація може стати інструментом для подолання екстремальних ситуацій (наближення фронту, катастрофи тощо), то на другому та третьому етапам відновлення демократичних інститутів та процедур. В першу чергу це стосується повноцінного функціонування місцевого самоврядування. Прозорість та підзвітність процесів збільшать довіру в середині деокупованих громад та сприятимуть їх розбудові.

Робота з відновлення людського капіталу. Наприклад є ідея про скорочені курси отримання певної кваліфікації/професії, затребуваної в громаді. Підтримка територіальної мобільності, що б людина, що вирішила змінити місце свого проживання/роботи/діяльності мала достатню підтримку від громад.

Автори: Ігор Семиволос, Сергій Данилов, Дмитро Звонок, Олександр Кобець, Оксана Сілюкова, Олена Ніжельська.

За додатковою інформацією, з пропозиціями співпраці прохання звертатися до Центру близькосхідних досліджень(AMES):
Ігор Семиволос: [email protected]
Cергій Данилов: [email protected]
Дмитро Звонок: [email protected]