Юлія Євпак: не гнобити одне одного, а разом виходити переможцями

Любов Єремічева

Юлія Євпак – виконавча директорка Волинської обласної громадської організації “Фундація розвитку громад” та координаторка проекту “Театр медіації. Гра заради порозуміння”, який реалізовується за підтримки Українського Жіночого Фонду, люб’язно зустріла Громадський Простір на розмову в офісі своєї організації в Луцьку.

З нею ми відверто поговорили про проблеми порозуміння жителів західноукраїнських громад та внутрішньо переміщених осіб, про інструменти створення якісного діалогу.

Юліє, чому займаєтесь громадською діяльністю?

– Якось так сталося, що я спочатку працювала в IT-сфері. Коли переїхала на Волинь, спочатку займалася ай-ті, працювала в бізнесі, в мене була команда програмістів, ми розробляли сайти. Але одного дня я познайомилася з людиною, яка дуже давно працює в громадському секторі. Я побачила, як він працює зі своєю командою, я просто все покинула і напросилася працювати до нього в команду і після того зрозуміла, що це моє. Мені подобається змінювати, вирішувати якісь суспільні проблеми. Від цього я дуже в захваті. Направду, я не вважаю, що я працюю, я вважаю, що займаюся просто хорошою справою і мене це надихає щось робити далі. Просто дуже подобається – і так вже майже другий рік.

Проект “Театр медіації. Гра заради порозуміння” – у чому полягає його місія?

– Наш проект називається “Театр медіації. Гра заради порозуміння”, який ми зараз впроваджуємо на Волині з Українським Жіночим Фондом, складається з двох частин: перша – це група з медіації, а друга – саме цей театр медіації. Ми працюємо з жінками-переселенками, хочемо соціалізувати їх в наше суспільство західноукраїнське – з тим набором цінностей, які у нас є.

Зараз уже кінець березня, залишився один місяць, я сподіваюсь, що для них цей проект став не просто зустріччю, де вони між собою обмінюються думками, емоціями тощо, а що ми допоможемо їм зрозуміти, яким чином побудувати діалог в українському суспільстві. Бо, направду, є багато претензій – і з їхнього боку до того, що відбувається, і з “нашого, суспільного” є багато претензій до них.

А які інструменти для цього використовуєте?

– Ми проводимо групу з медіації, тобто спілкуємось між собою, знаходимо якісь рішення…

У нас є багато жінок ВПО, які допомагають волонтерам, вони приходять до того, що це є частиною порозуміння. Порозуміння ми, можливо, через волонтерство і не досягнемо повністю, але так об’єднавши жінок і просто спілкуючись з ними, вирішуючи якісь проблеми, як кажуть, на пальцях, я думаю, ми зможемо знайти той діалог, який прагнемо знайти всією Україною.

Юліє, кілька слів про Вашу команду: хто задіяний в проекті?

- Побудувати діалог через театр – це треба людям показати, які не мали відношення ніколи до театру, що ти можеш бути причетний не тільки до гри на сцені, а що ти можеш бути причетний до того, щоб через гру вирішити власну проблему.

Зараз дуже високий градус агресії у нашому суспільстві. Як ми можемо впоратися із агресією, застосовуючи діалог? Чи завжди діалог є можливим інструментом для вирішення конфлікту?

– Я переконана, що ми зможемо порозумітися і словами, головне знайти спільну точку, спільні цінності, на яких ми побудуємо той діалог. Просто кричати, що хтось винен або ті, або інші, або якісь десяті, це ми завжди зможемо, але питання, чи зможемо ми знайти спільну мову. Не мовний бар’єр – українська, російська…

Питання діалогу – це не питання мови, це питання тих цінностей, які ми спільно знайшли. Якщо ми віримо, що любов подолає якісь негаразди, то окей, так і буде. Але якщо ми думаємо про те, що в нас головне питання – якою мовою я розмовляю, окей – я можу розмовляти англійською, чи це допоможе вирішити наші проблеми? Думаю, що ні. В будь-якому випадку, питання діалогу – це питання цінностей. Люди, які потрапили в західноукраїнське суспільство, мають бачити ті цінності, на яких воно побудоване.

Які висновки Ви зробили із проекту? Можливо, це буде корисно для тих, хто займається подібними питаннями в інших регіонах України.

– Коли вони (внутрішньо переміщені особи – авт.) розуміють, що головне – це любов до людини, якщо ти любиш людину як таку, якщо ти поважаєш її особистість, то нема різниці, якою вона мовою спілкується, який у неї колір шкіри чи волосся, це просто цінність цього світу.

Якщо подолати якісь конфліктні ситуації, зробити більш комфортним те середовище, в якому ми живемо, варто, мабуть, будувати наш діалог на цінностях. Не знаходити якісь критичні ситуації, які ми можемо вирішити, а спочатку побудувати ціннісну схему, з якою ми працюємо, і потім вже відпрацьовувати конкретні моменти.

На першому занятті у нас взагалі не було порозуміння в плані того, що ми не могли вийти на вирішення конфлікту так, щоб було win-win, щоб і мій партнер, і я виграли…
Діалогу не було… Але коли ми зробили занурення у це середовище, я вже бачу, що вони будують свою ситуацію так, щоб вирішити конфлікт. Не так, щоб я тільки виграв чи тільки мій суперник, а так, щоб ми побудували спільну ситуацію, спільно вийшли переможцями. Ось цього нам бракує в суспільстві – щоб ми не гнобили одне одного, а щоб ми виходили переможцями як з однієї сторони, так і з іншої. Не можна постійно вбивати, треба шукати якісь чек-пойнти, щоб робити краще. Я сподіваюся, ми так трохи розрулили ситуацію тут.

Є надія, що цей проект знайде продовження. Зараз ми плануємо собі дівочий дискусійний клуб, можливо, щось вийде.