Яна Осадча: ми нікуди не «виїхали», нікуди не «повертаємося», живемо в своїй країні

Громадський Простір

Як журналістка з Луганська освоює закарпатський менталітет

Яна Осадча до війни була відомою луганською журналісткою. Під час подій «русской весны» зайняла виразну проукраїнську позицію, внаслідок чого мусила покинути рідне місто і деякий час продовжувала журналістську діяльність на півночі області, в Старобільську. Описувала будні армії, проблеми переселенців, діяльність нової обласної влади у Сіверодонецьку. Про те, чому став можливим прихід на луганську землю окупанта, в інтерв’ю для Інституту масової інформації говорила коротко: «Наша «провина» в тому, що ми не були Лайф ньюз». Згодом Яна вигулькнула на Закарпатті – оселилася з мамою і донькою в Мукачеві. Про особливості переїзду з найбільш східної області у найбільш західну наша з нею розмова.

Ви досить довго не покидали Луганщину, працюючи на півночі області. Що послужило серйозним поштовхом таки виїхати і виїхати далеко?

Там уже було нічого робити, всі надії на повернення додому пішли.

Треба було починати нове життя?

Так, лишатися там не було сенсу. Війна затягувалася, невизначене становище міста, там практично не було доріг, майже всі вони були розбиті. В Старобільську зовсім не було громадського транспорту, попри те, що місто було досить величеньке. Плюс небезпечний час: постійно ходили чутки, що воно далі буде. Набридло жити в підвішеному стані.

Як гадаєте, чому навіть на приналежних Україні теренах Донеччини  і Луганщини досі так багато противників України?

А чому ми говоримо лише про Донецьку і Луганську області? Подивіться результати виборів у Харкові, у Дніпропетровську, на Півдні… Мова не лише про Донбас, майте на увазі! Це інша вже тема, по-перше. А по-друге, немає реального покращення життя, ті ж тарифи візьмемо. Не питання, чи знаходить Київ підхід до цих людей чи ні. Є який маємо економічний стан, додаємо війну, а там немає роботи, немає промисловості: велика проблема тих місць – це, перш за все, безробіття.  Позакривалося те, що працювало там до війни. У Станиці Луганській [на підконтрольній Києву території – Авт.] до війни половина мешканців цього райцентру працювала в Луганську, тепер такої можливості немає. Тому не може бути мови про якусь лояльність до влади, треба подякувати, що там немає заворушень.

Чому ви обрали Закарпаття? З одного боку, край досить міцно російськомовний, з іншого – все ж ментально дуже різниться.

Я там колись жила, тепер захотілося «відпочити», і це була найвіддаленіша точка на карті України, далі вже лише «забугорье». Гадала собі, там пожию і далі подивлюся, що робити. «Відійти» від танків на вулиці, людей зі зброєю. Там було 70 км до лінії фронту, і це відчувалося у всьому — важко жити у прифронтовому місті.

 У Мукачеві багато переселенців? Бачив, що гуртуєтеся, була зустріч із єпископом.. Хто і чому сюди їхав, чи тому, що Закарпаття, в порівнянні з тим же Львовом, може більш толерантне, більше російської мови тут чути?

Між Львовом і Закарпаттям, звісно, велика різниця, починаючи з клімату.Коли Андрухович був у Мукачево, то сказав, що галичани завжди трохи заздрили закарпатцям, бо у вас тут за горами тепло. Вплив Балкан, більше Угорщини, цілком інші відчуття, що у Прикарпатті. Різні впливи, різні церкви, різні люди, словом, строкато.

А на фото з архієпископом Ужгородським і Мукачівським Феодором [УПЦ МП], то переважно люди з Донецької області, які «їхали на два тижні», перебули тут в санаторіях і мусили обживатися вже серйозно. Деякі приїхали на запрошення родин, ще хтось на запрошення церковних структур.

Чи працюєте ви як журналістка?

Ні, я займаюся іншою справою, мій «відпочинок» мав на меті в тому числі відійти від політичних питань. Тут в цьому сенсі регіон непростий, своя специфіка, якої нема ніде в Україні. Плюс сам рівень журналістики невисокий. Рівень життя також не захмарний, якщо хтось у Донецьку за свою роботу отримував 5 тис., то тут 2 тис. Люди, звісно, намагаються виживати, кожен по-своєму…

Чи дратує вас слово переселенець?

Звісно, дратує, а ще більше скорочення ВПО – «вимушено переміщена особа». Дратує, що треба ходити в якусь міграційну службу. Моя мама після інсульту, і от вона мусить ходити з палицею до тієї служби кожні півроку і ставити цю печатку. Як виїхала з Луганська, так туди й не поверталася, до «ЛНР» стосунку не має жодного. Громадянка України, як і я, ми нікуди не «виїхали», нікуди не «повертаємося», живемо в своїй країні. Паспорти не рвали і думки такої не було. Я не розумію, чому ми маємо ходити в ту міграційну службу і міняти довідки. Чому з недовірою ставляться якраз до людей, які  нічого злого цій державі не зробили, а навпаки – то вони потерпіли, залишившись без домівок. Їх вирвали з одного ґрунту і пересадили в інший. Не розумію, чому президент ветував закон, який відновлював наші права як громадян.

Як часто люди акцентують на статусі біженця, переселенця, прибульця, донєцкого?

Що стосується мене особисто, то нормально: люди співчувають, розпитують, що у нас сталося, намагаються дізнатися, як там було із перших вуст. Але мої друзі, які оселилися в інших регіонах, розповідали, що в тому ж Києві чи Дніпропетровську були проблеми з винайманням житла, коли говорили, що ти з Донецька чи Луганська. Тут головне, як ти у суспільстві себе поводиш. Якщо ти хам, то не важливо звідки ти.

У ЗМІ проявляється якась неприязнь, чи подають радше успішні історії?

Це окреме питання, але потроху вже все це вигасає, і власне, що мені подобається, більше стало позитивних історій: як людина, яка втратила все, здобула те-то і те-то, створила стільки-то робочих місць. Це такі мотиваційні речі, які надихають інших людей. Поки одні вирішують проблему із відсутністю житла (що треба таки якось вирішувати – ми не по своїй волі покинули свої доми і не можемо навіть їх продати), інші проявляють активність. Психологічний аспект проблеми теж ніхто не відміняв: це вже трансформовані трагедією люди, особливо ті, кому за 40-50 років, їм важко зрозуміти, що нема вже тої роботи, того кола спілкування, того міста… Необхідна психологічна реабілітація.

Якби українська армія визволила наразі окуповані терени, ви особисто би вернулися?

Ні, не впевнена. Це знов-таки впирається у психологію: так, як там було, ніколи вже не буде. Чимало людей виїхало, а ті, які зараз там живуть, постійно в ситуації стресу. Повернешся не в своє місто, а в чуже і маєш новий виток адаптації в нових умовах. Не важливо, яка там буде влада, люди там будуть ті самі, їх мозок від зміни прапора не зміниться.

Наостанок, Ви і я сьогодні в «Фейсбуку» проходили тест «Наскільки ти закарпатець», вийшло по 60%. Ви хотіли б, аби ваша донька асоціювалася з Закарпаттям?

Поки що мені тут подобається. Не подобається те, що немає нормальної роботи з відповідним рівнем заробітної плати. Відкрити щось самій? Професія дуже нівелювалася, і це буде важко зробити…

Автор: Роман Кабачій