Все минає. Війна мине. Криза мине. Головне, щоб люди залишалися людяними, – Віталій Кравченко

Олександр Ярощук

Ми продовжуємо інформаційну кампанію “ВПО: правдивий storytelling на Громадському Просторі”. Цього разу ми поспілкувалися з Віталієм Кравченком — переселенцем з інвалідністю, який у червні 2014 року з сім’єю виїхав з Донецька і тепер проживає в Одесі. Успішний у Донецьку підприємець, спортсмен і громадський діяч продовжив активно займатися громадською діяльністю і в Одесі, де планує запустити проект таксі для людей з інвалідністю. Чекати залишилося не довго, стверджує Віталій, за два тижні, якщо перший автомобіль проекту відповідатиме параметрам, таксі їздитиме дорогами Південної Пальміри.

Ми поспілкувалися з Віталієм у санаторії “Куяльник”, де він та багато інших переміщених осіб з інвалідністю проживають з літа 2014 року.

Г.П.: Яким було ваше життя до війни?

Віталій: Я жив у Донецьку. Мав Інтернет-магазин, був стабільний заробіток. Також займався танцями на візках. На той час у Донецьку було Інва-Таксі, яке тепер планую реалізувати в Одесі. Проект Інва-Таксі відкрив нам, людям з інвалідністю, багато можливостей спілкуватися і зустрічатися разом, займатися спортом тощо.

Г.П.: За яких обставин довелося виїжджати і як це відбувалося?

Віталій: Причина була в тому, що мій племінник, якому на той момент був 1 рік і 2 місяці, жив в районі аеропорту. А перші бойові дії почалися саме в тому районі, де він жив. Ми виїжджали всією сім’єю: я, племінник з мамою, батьки.

Нас вивозила Європейська асоціація з прав інвалідів. На той момент ми не знали, що це за організація. Вони нам просто запропонували виїхати.

Г.П.: У Вас був час на підготовку?

Віталій: У нас був день на підготовку. Тоді все тільки починалося. У нас ще була можливість спокійно доїхати до вокзалу.

Г.П.: Це був червень 2014 року?

Так.

Г.П.: Коли Ви приїхали до санаторію, як Вас там прийняли?

Віталій: Нас прийняли і розмістили добре. Я очікував гіршого. У кожній кімнаті є свій санвузол і це добре. Звичайно ніхто не очікував, що це надовго. Думали, що приїхали на 2-3 тижні. Харчувалися безкоштовно. Навіть дозволили пролікуватися. Проте зараз вже декілька місяців за харчування доводиться платити самостійно.

Як погано не було б, людина має усвідомлювати, що погано всій країні. Не факт, що держава б звертала більше уваги на іншу звичайну людину, ніж вона звертає на переселенців. Племінник пішов у дитсадок і його взяли практично без черги на рівних умовах.

Г.П.: Чи зустріли Ви в Одесі певне нерозуміння з боку місцевих?

Віталій: В принципі ми тут на однакових умовах з одеситами.

Г.П.: Хто Вам сьогодні допомагає?

Віталій: Усі турботи на себе взяла область. Усе йде через служби соціального захисту та у справах дітей і молоді. Волонтерська допомога тепер йде більш цивілізовано через обласну владу.

Г.П.: У цьому контексті, на Вашу думку, чи потрібна Україні спеціальна державна програма для переселенців з інвалідністю?

Віталій: Потрібна соціальна адаптація людей з інвалідністю. Потрібна програма, де людині запропонують вивчитися по відповідній спеціальності, яка економічно буде вигідна і державі (де буде замовлення від держави на вироблення якогось продукту чи надання послуги). Тобто не просто вивчити людей — це можливо, а щоб людина вивчилася, отримала спеціальність і вже не зверталася до держави за, скажімо, упаковкою таблеток, щоб людина могла заробляти, повністю адаптуватися в суспільстві. Ця програма потрібна для всіх людей з інвалідністю, тим більше що у держави, напевно, є замовлення, які могли б виконувати люди з інвалідністю.

Г.П.: Після переміщення Ви знайшли можливість адаптуватися і розпочати власний проект таксі для людей з інвалідністю. Розкажіть детальніше про свою ідею.

Віталій: Ідея хороша, насущна. Про це давно говорили в Одесі. Найчастіше її подавали неправильно, а якщо й подавали, то це не був повноцінний проект.

Це таксі, де людина в інвалідному візку не буде пересідати з інвалідного візка у машину, що пов`язано з певними труднощами. Шофери бояться брати в таксі таких людей, не знаючи як їх пересаджувати.

Інва-Таксі — спеціалізований автомобіль, де людина зможе заїхати у візку у машину, її довезуть до місця і вивантажать. Думаю, що таке таксі має бути у кожному українському місті.

Я сам почав займатися в інвалідному візку спортом, коли з’явилося таке інва-таксі в Донецьку. Тоді було придбано 4 автомобілі. Фонд, який їх обслуговував, давав можливість двічі на тиждень проїжджати на ньому якусь кількість кілометрів безкоштовно. Це оживило рух людей з інвалідністю у місті. З’явилася можливість їздити на фестивалі, змагання, стали більш доступними заняття спортом. Наш творчий колектив із 6 осіб, це три танцювальні пари, існував тільки тому, що приїжджав автомобіль і забирав нас на тренування. Нас збирали і привозили до місця тренування, де ми були 2 години. Потім нас відвозили.

Організація, в якій я працював, була ініціатором створення такого інва-таксі у Донецьку.

Г.П.: Яка організація?

Віталій: “Шаг за шагом”.

Г.П.: Чи всі виїхали з цієї організації разом з Вами чи дехто залишився у Донецьку?

Віталій: Ми виїжджали всім творчим танцювальним колективом з 6 осіб. Загалом нас виїхало десь 15-20 осіб. Через цю організацію “Шаг за шагом” нас і проінформували про цю можливість виїхати в Одесу.

Г.П.: Ваш проект, він буде реалізовуватися виключно Вами чи ще хтось бере у ньому участь?

Віталій: Ми будемо працювати з Impact Hub Odessa і одеським муніципалітетом. Проект фінансується фондом “Відродження” та приватним інвестором.

Г.П.: Як буде працювати ця система?

Віталій: Я хочу, щоб муніципалітет виділив певну кількість кілометрів, які б він взяв на себе на перевезення людей з інвалідністю, наприклад 30 чи 40 км на місяць. Інвалід телефонує, формується черга, йому кажуть коли за ним можуть приїхати, приїжджає машина, зустрічає його, допомагає заїхати і виїхати з машини. Працює вона, наприклад, з 8 до 16; після 16 і до 24 — це комерційний спеціалізований автомобіль для особистих, а не соціальних проектів. Це вже буде оплачуватися як звичайне таксі, але з тією умовою, що надається повністю комфортабельне обслуговування.

Г.П.: Коли плануєте реалізувати проект?

Віталій: Зараз купуємо автомобіль і якщо з ним буде все в добре, думаю за два тижні справимося.

Г.П.: А потім… Збираєтесь розширюватися?

Віталій: Так. Хотілося б для мільйонного міста, враховуючи, що тут 4 райони по 300 тисяч, мати щонайменше 4 автомобілі. А беручи до уваги той факт, що на 10 тисяч 200 осіб пересуваються в інвалідних візках, таких автомобілів потрібно хоча б 5-6.

Г.П.: Ви казали, що займаєтесь спортом — танцями на візках. Як успіхи?

Віталій: Нещодавно був чемпіонат України з танців на візках. Ми виступали також. У нашій категорії ми зайняли друге місце. Були пари сильніші, які довше займаються. На них потрібно рівнятись.

Г.П.: Назвіть, будь ласка, Ваш головний меседж для суспільства. Що б ви хотіли передати?

Віталій: Все минає. Війна мине. Криза мине. Головне, щоб люди були людяними, щоб всі були толерантні і намагалися допомагати один одному. Я дуже добре це відчув, коли ми приїхали і одесити намагалися допомогти, не дивлячись на те, що в країні починалася криза. Лише на цьому все і тримається, тому що країна у важкій кризі, але люди, на щастя, не озлобилися.

Г.П.: Яка у Вас є мрія?

Віталій: Мрію, щоб у рідному місті і в рідній країні закінчилася війна, щоб більше не гинули люди. Хочу, щоб країна вийшла з кризи і можна було б заробляти собі на життя.

Г.П.: Як Вам Одеса? Ви плануєте повертатися у Донецьк, чи залишитесь тут?

Віталій: Сподобалася Одеса. Думаю тут залишитися, не забуваючи про те, що там — рідний дім.

Спілкувався Олександр Ярощук