Суб’єктність України у війні з Росією допоможе всім гравцям безпекового конфлікту в Європі

Тіна Пересунько

Такий висновок видається актуальним після відвідин міжнародної дискусії, що відбулась нещодавно в Києві в рамках круглого столу «Перспективи відносин Україна-РФ: концептуальні підходи і практичні кроки».

Організатори заходу, Центр Разумкова спільно з Представництвом Фонду Конрада Аденауера в Україні, запросили до участі в обговоренні зазначеної теми народних депутатів України, представників Кабінету Міністрів України, профільних міністерств і відомств, державних і неурядових дослідницьких установ, неурядових аналітичних центрів, представників посольств іноземних країн в Україні, міжнародних організацій, іноземних експертів та журналістів.

Учасники круглого столу проаналізували стан і перспективи стосунків між Україною і РФ, а також геополітичний контекст російсько-українськго конфлікту в європейській та світовій системі безпеки. Неважко було відчути поважний авторитетний тон іноземних аналітиків, так само як і російського опозиційного представництва, натомість український голос і надалі звучить тихо, без належної міри суб’єктності в міжнародній інтелектуальній дипломатії.

І хоча стараннями українських експертів Україна пробивається в світову дискусію на законних правах жертви військової агресії з боку Росії, проте як самостійна сторона міжнародного конфлікту і лідер з врегулювання геополітичної безпекової кризи – це та планка, що вимагає від української еліти стратегічного державницького моделювання з україноцентричною системою цінностей. А це довготривала перспектива для української влади, яка поки що приймає рішення виходячи з інтересів світового балансу стримування противаг, аніж захисту життєвих потреб громадян власної держави.

Фантасмагоричною і постмодерністською війною називає формат стосунків між Україною і Росією російський аналітик Андрій Піонтковський:

«Між двома країнами йде жорстока війна з величезними втратами тисяч людей, вона вже названа гібридною. Взагалі її можна назвати фантасмагоричною, постмодерністською. Чи могли б ми уявити, щоб в жовтні 1941 року продовжували зустрічатись за круглим столом і обговорювати торгівельні стосунки між Німеччиною і Радянським Союзом, або ж в Москві в готелі «Національний» проходив би семінар радянських, німецьких і британських політологів про майбутнє російсько-німецьких стосунків. Сьогодні ж відбуваються дуже дивні речі, але, на жаль, вони не відміняють того факту, що йде війна».

Очевидно, що ясність в інформаційну реальність внесла б чітка позиція України в цьому конфлікті, яка б проявлялась не лише в голослівних заявах, але й у принципах внутрішньої безпекової політики і зовнішніх стосунках з РФ.

Громадський простір подає кілька уривків виступів, які підкреслюють окремішню національну і громадянську позицію українських учасників круглого столу.

Так український дипломат Вадим Трюхан закликав до чіткішого розуміння політики воєнного стану в Україні, спростовуючи аргументи щодо загрози зриву української співпраці зі світовими фінансовими установами, адже за його твердженням є приклади співпраці Міжнародного валютного фонду з країнами, що перебували в стані війни. Окрім того, за оцінкою аналітика, Україна має стати піонером запровадження санкцій проти РФ та почати нарешті проводити роздільну дипломатичну політику у стосунках з РФ, тим самим окресливши себе суб’єктом геополітичного конфлікту, а в ширшому плані – переднім краєм оборони Заходу від путінського режиму.

«Почала наростати динаміка розуміння того, що Україна захищає Захід в широкому контексті від російської чи євразійської навали, як свого часу Київська Русь захистила Європу від навали монголо-татар. Тому Україні треба насмілюватись назвати речі своїми іменами: вводити воєнний стан, пришвидшувати мобілізацію, переводити на військові рейки ситуацію в країні і вести себе так, як держава, проти якої розв’язана війна на знищення. Ми вступили в стан вітчизняної війни, а для Росії це війна загарбницька. В таких типах війн вона, як правило, програвала. В нашій ситуації ми маємо набагато більше аргументів на користь перемоги України.

Суб’єктність України в Російсько-Українській війні вплине на суб’єктність України в європейській безпековій політиці і, стратегічно, – на цивілізаційну окремішність українського народу в світі. Про це говорить досвідчений український дипломат Андрій Веселовський.

Він пригадав присутнім учасникам обговорення важливий історичний приклад, що в символічний спосіб характеризує порядок стосунків між Україною та Росією і демонструє відмінність державницької культури обох народів. А саме обставини підписання Переяславської Угоди 1654 року, коли у відповідь на українську вірність цареві відмовились присягати від імені московського царя російські посланці. Тоді ж і частина українських полковників не присягнула цареві. Показовість цього морального жесту з боку Москви розуміли тоді не всі, але розумів Шевченко, якого зацитував український дипломат на почесному вже сьогочасному зібранні в Києві, ніби повертаючи актуальність минулих часів до реалій 21 століття: «Коли хочеш грошей, Та ще й слави, того дива, Співай про Матрьошу, Про Парашу, радость нашу, Султан, паркет, шпори,— От де слава!!! а то співа: «Грає синє море» («Гайдамаки»).

«Я співаю: «грає синє море» – для моєї окремішності, для моєї нації, для мого культурного простору.Французи такий культурний простір називають цивілізацією. Ми, на жаль, його ніяк не називаємо, але треба. Створення такої окремішності сьогоднішній Україні розпочалось завдяки агресії. Воно повинно бути підтримано суспільством. Це є системне питання. Це є наш ідеологічний, наш ментальний захист від майбутньої можливої агресії. Це є базис нашої міцності. Цим повинно займатись Міністерство освіти, Міністерство культури, Міністерство інформації. Тож коли ми тут обговорюємо концептуальні підходи, то ми повинні розуміти, що це і є важливий концептуальний підхід. Чи це означає, що ми повинні всі заговорити українською мовою? Ми бачимо, що робиться в сьогоднішньому інформаційному і військовому просторі – кожен говорить як хоче і є представником нації. Це дуже важливо, і це треба розуміти. Існують широкі зв’язки між українським і російським суспільствами, між нашими науками, між нашими економіками, але правильність і чистота цих відносин може бути здійснена тільки тоді, коли українська нація робить свій європейський вибір і стає частиною групи націй в колі вільних держав – тільки в цьому випадку можна говорити про нові стосунки між Україною і РФ».

Український експерт з міжнародних відносин Олексій Семеній закликав до ініціативності української сторони у вирішенні безпекової кризи в Європі та закцентував увагу присутніх на генетичному коді козацького свободолюбства української нації, що є загрозою для старих режимів в світі.

«Ми маємо самі запропонувати свій український рецепт врегулювання української кризи і налагодження майбутньої системи безпеки Європи. Інакше ми не вийдемо з системної кризи. На жаль, ситуація спровокувала серйозне відчуження між українським і російським суспільствами. Росія розбудила в нас козацьку модель, козацькі гени, які були придушені, але зараз виходять назовні, і ми стаємо смертельною загрозою для російської моделі державності і не лише, між іншим, тільки для путінського режиму».

Натомість зміст генетичного коду російського народу, згідно концепції «русского мира», смачно змалював політолог Андрій Піонтковський: «Однією з підвалин путінської концепції «русского мира» є твердження про те, що росіяни мають унікальний генетичний фонд. Виявляється, у нас є додаткова хромосома духовності, а росіяни – це арійське плем’я, що спустилось з Карпатських гір і розійшлось по всьому світу аж до Каліфорнії».

Натомість пан Піонтковський має позитивне налаштування щодо критично мислячої російської меншості і саме їй віддає вирішальний вплив на розвиток перспектив українсько-російських стосунків.

«В Україні розрізняють Росію, як державу, путінський режим, який веде війну проти України, і російське суспільство. Але, на жаль, мені кілька разів довелось зіштовхнутись з такою точкою зору, що путінська політика підтримується більшістю народу – якимись магічними 84 % росіян і це визначає майбутнє відносин наших країн. Я хочу сказати, що соціологічні опитування в тоталітарних системах не означають нічого абсолютно. Ось сидить в своїй квартирі радянський російський обиватель. Лунає дзвінок від незнайомої людини, яка питає «Ви підтримує політику президента Путіна?». Та ж весь його генетичний досвід останнього століття підказує йому, що набагато надійніше і безпечніше сказати: «Так, підтримую».

Натомість в мене є більш серйозні ідентифікатори дослідження суспільної думки в РФ. В Москві пройшло два марші миру на підтримку України і засудження російської агресії. І за самими скромними оцінками, там було 50 тисяч учасників. А ось наші противники, ідеологи так званої «новоросії» – ось ці хворі Дугіни, Гіркіни тощо – кілька разів організовували мітинги на підтримку «новоросії». Маючи величезну інформаційну підтримку на свої мітинги, вони ніколи не могли скликати більше 5 тисяч. На вирішальні повороти історії ніколи не впливають 84 % – вони або байдужі, або пасивні. Натомість, вирішує завжди пасивна меншість.Так ось, активна меншість противників війни з Україною в Росії в десять разів більше, ніж активна меншість прибічників цієї війни. І цей факт треба враховувати».

На Круглому столі було презентовано спеціальний випуск журналу «Національна безпека і оборона» (№5-6, 2014), в якому опубліковані аналітичні матеріали Центру Разумкова, результати соціологічних досліджень, інтерв’ю іноземних експертів, дипломатів.

Джерело : Громадський Простір